Ухвала

Іменем України

19 березня 2021 року

м. Київ

справа № 753/10028/20

провадження № 61-3844ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М., розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23 листопада 2020 року у складі судді: Комаревцевої Л. В., та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Олійника В. І., Заришняк Г. М., у справі за позовом акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний комітет телебачення і радіомовлення України, про виселення з квартири без надання іншого житла,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2020 року акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України» (далі - АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України») звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний комітет телебачення і радіомовлення України, про виселення з квартири без надання іншого житла.

Позовна заява мотивована тим, що 27 жовтня 1999 року між позивачем та співробітником ОСОБА_1 укладено договір № 282 про надання квартири у користування, згідно умов якого, позивач передав відповідачу квартиру АДРЕСА_1 , що належить позивачу на підставі свідоцтва про право власності на праві загальнодержавної власності на квартиру від 02 серпня 1999 року. Згідно пункту 2.1. указаного договору квартира надається для проживання співробітника та члена її сім`ї - сина ОСОБА_2 . Відповідно до пункту 8.1 договору договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 01 грудня 2000 року. Додатковою угодою № 1 до Договору № 282 від 27 жовтня 1999 року, сторони погодили, що договір діє безстроково. Відповідно до пункту 7.4. договору, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору, після закінчення строку дії договору протягом одного місяця, він вважається продовженим на визначений сторонами новий строк на умовах, які визнаються сторонами додатково. У пункті 7.2.1 договору передбачено, що дія договору припиняється внаслідок звільнення співробітника з телекомпанії. Відповідно до пункту 6.3 договору передбачено, що у разі розірвання договору, у випадках передбачених пунктом 7 цього договору, співробітник зобов`язаний передати телекомпанії квартиру, котру було надано у тимчасове користування, протягом місяця з моменту розірвання.

Згідно наказу № 392-к від 15 червня 2015 року ОСОБА_1 звільнено 30 червня 2015 року у зв`язку із скороченням штату. Листом від 09 квітня 2020 року № 01.8/998 позивач повідомив відповідача про припинення дії договору користування та просив в місячний строк звільнити квартиру за актом передачі та виписати всіх членів сім`ї. Лист вручено відповідачу ОСОБА_1 24 квітня 2020 року. З метою встановлення правового режиму квартири АДРЕСА_1 , ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» листом від 09 квітня 2020 № 01-8/999 звернулось до Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації з проханням повідомити чи включена вказана квартири до числа службових. Листом від 16 квітня 2020 № 101-3102/05 Дарницька районна у м. Києві державна адміністрація повідомила ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України», що у книгах обліку службових жилих приміщень відсутні відомості щодо квартири АДРЕСА_1 . Відповідачі в добровільному порядку відмовляються залишати квартиру.

АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» просила виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 23 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, в задоволенні позову АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги про виселення відповідачів без надання іншого житла з підстав, передбачених статтями 99, 116 ЖК Української РСР необґрунтовані та недоведені. Відповідач добросовісно пропрацювала в телерадіокомпанії 40 років, квартира де проживає відповідач з сином є їхнім єдиним житлом, в якому вони проживають понад 20 років, відповідач є пенсіонеркою, коштів на придбання житла не має, після виходу на пенсію проживала у квартирі з сином 5 років без будь-який претензій з боку позивача, вона та син є добросовісними наймачами. Тому виселення відповідачів із житла, не буде відповідати критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачами було зайнято квартиру на законних підставах, тому суд першої інстанції зробив висновок, що посилання позивача на статті 99, 116 ЖК Української РСР, як на підстави виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення є безпідставними і доводи апеляційної скарги такий висновок суду не спростовують. згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції. Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №760/4766/16-ц (провадження № 61-14517св18) та від 06 лютого 2019 року у справі №753/15273/17-ц (провадження №61-48829св18).Заперечуючи проти задоволення позову відповідач ОСОБА_1 зазначала, що вона пропрацювала у позивача 40 років, спірна квартира є їх з сином єдиним житлом, в якому вони проживають понад 20 років. Вирішуючи спір, суд першої інстанції врахував зазначене, встановив чи дотриманий принцип пропорційності при позбавленні відповідачів житла, виселення їх із займаної квартири, чи дотриманий розумний баланс між інтересами позивача, який має довести необхідність виселення відповідачів, та самих відповідачів, взяв до уваги строк їх проживання у квартирі, стаж роботи відповідачки та підстави її звільнення, у зв`язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Апеляційний суд відхилив аргумент апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що договір від 27 жовтня 1999 року № 282 чинний та діючий, оскільки судом першої інстанції встановлено, що договір від 27 жовтня 1999 року № 282 неоспорений, є чинним. Встановлюючи вказану обставину, суд виходив з презумпції правомірності правочину, оскільки докази про те, що судом вказаний правочин визнавався недійсним, матеріали справи не містять. При цьому, рішення суду не містить висновків, що договір є діючим, а відтак такі посилання є необґрунтованими.

АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» 09 березня 2021 року засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, у якій АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Підставою, на якій подається касаційна скарга АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушенням судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та Верховного Суду України від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13. Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив обставину надсилання позивачем листа від 09 квітня 2020 року № 01.8/998, яким він повідомив відповідача про припинення договору, та не надав оцінку цьому доказу. Таким чином, договір від 27 жовтня 1999 року № 282 припинено позивачем 09 квітня 2020 року, а тому станом на дату розгляду даної справи судом першої інстанції указаний договір не був чинним та діючим, як те встановлено судом першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд. Судами не зазначено жодної норми матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, крім статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Ураховуючи, що договір від 27 жовтня 1999 року № 282 припинено позивачем, відповідачі втратили право користування квартирою та підлягають виселенню без надання їм іншого житла. Таким чином, судами не застосовано до спірних правовідносин положення статті 391 та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, з урахуванням того, що застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Крім того, судами обох інстанцій не співмірно та не пропорційно застосовано статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що 27 жовтня 1999 року між Національною телерадіокомпанією України та співробітником ОСОБА_1 укладено договір № 282 про надання квартири у користування, згідно умов якого, Телекомпанія надає квартиру, яка знаходиться на її балансі, а співробітник приймає у тимчасове володіння та користування однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Підставою для заключення договору є свідоцтво про право власності на квартиру від 03 серпня 1999 року та договір № 251 від 12 жовтня 1999 року. Квартира надається для проживання співробітника та членів його сім`ї: син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (п. 2.1 договору).

Згідно пункту 4.2.1 договору, Телекомпанія має право припинити дію договору. Згідно пункту 7.2.1 договору, дію договору може бути припинено достроково у випадку звільнення співробітника з телекомпанії. Пунктом 6.3 договору передбачено, що у разі розірвання договору, у випадках передбачених пунктом 7 цього договору, співробітник зобов`язаний передати телекомпанії квартиру, котру було надано у тимчасове користування, протягом місяця з моменту розірвання. Додатковою угодою № 1 до Договору № 282 від 27 жовтня 1999 року сторони домовились змінити пункт 8.1 договору та викласти його в наступній редакції: «Цей договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та діє безстроково».

Згідно наказу № 392-к від 15 червня 2015 ОСОБА_1 звільнено 30 червня 2015 року у зв`язку із скороченням штату.

10 квітня 2020 року АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» надіслала ОСОБА_1 листа від 09 квітня 2020 року № 01-8/998, у якому повідомлено про припинення договору від 27 жовтня 1999 року № 282 про надання квартири у користування та звільнення добровільно квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , з вимогою передати її АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» у місячний строк за актом передачі та виписати всіх членів сім`ї.

АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» звернулося до Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації з листом від 09 квітня 2020 року № 01-8/999, у якому просить повідомити чи включена зазначено у листі квартира до числа службових.

Згідно відповіді Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації від 16 квітня 2020 року № 101-3102/05 встановили, що у книгах обліку службових жилих приміщень відсутні відомості щодо квартири АДРЕСА_1 .

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК УРСР).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції».

Суди встановили, що відповідач добросовісно пропрацювала в телерадіокомпанії 40 років, квартира де проживає відповідач з сином є їхнім єдиним житлом, в якому вони проживають понад 20 років, відповідач є пенсіонеркою, коштів на придбання житла не має, після виходу на пенсію проживала у квартирі з сином 5 років без будь-який претензій з боку позивача, вона та син є добросовісними наймачами.

За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.

Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц є необґрунтованими, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин. Посилання на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13 необґрунтовані, оскільки стосуються інших норм матеріального права.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у справі за позовом акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний комітет телебачення і радіомовлення України, про виселення з квартири без надання іншого житла.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук