Справа № 752/8350/19

Провадження № 2/752/928/21

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

09 лютого 2021 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Хоменко В.С.

при секретарі Павлюх П.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа: державний реєстратор філії КП Рожівської сільської ради «Рожівське» по м. Києву Лата Дмитро Олександрович про визнання недійсним правочину державної реєстрації права власності,-

в с т а н о в и в:

у квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», третя особа: державний реєстратор філії КП Рожівської сільської ради «Рожівське» по м. Києву Лата Д.О. про визнання недійсним правочину державної реєстрації права власності, в якому просила визнати недійсною державну реєстрацію права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , вчинену державним реєстратором Латою Д.О. філії КП Рожівської сільської ради «Рожівське» по м. Києву, та в порядку застосування наслідків недійсності правочину вилучити запис про державну реєстрацію права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , вчинену державним реєстратором Латою Д.О. філії КП Рожівської сільської ради «Рожівське» по м. Києву.

Свої вимоги мотивувала тим, що правочин щодо реєстрації права власності є недійсним, оскільки вчинений з порушенням вимог закону, зокрема, відсутність укладеного між нею та банком договору про задоволення вимог іпотекадержателя та відсутність такого застереження в договорі іпотеки, звернення стягнення на майно шляхом реєстрації права власності в рахунок погашення заборгованості, яка не підлягає до стягнення через сплив давності, та звернення стягнення на майно право, на яке мають неповнолітні діти.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Хоменко В.С. від 23.04.2019 року позовну заяву залишено без руху (а.с. 27-28).

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Хоменко В.С. від 15.07.2019 року відкрито провадження у справі з проведенням розгляду в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 09.10.2019 року (а.с. 33).

09.10.2019 року справа не розглядалась, розгляд призначено на 21.01.2020 року (а.с. 42).

Ухвалою від 21.01.2020 року замінено відповідача - АТ «Укрсоцбанк» правонаступником - АТ «Альфа-Банк» (а.с. 73-74).

Ухвалою від 21.01.2020 року підготовче провадження у справі закрито та призначено судовий розгляд на 16.04.2020 року (а.с. 75).

16.04.2020 року справа не розглядалась, розгляд призначено на 08.09.2020 року (а.с. 81).

08.09.2020 року справа не розглядалась, розгляд призначено на 09.02.2021 року (а.с. 93).

В судове засідання сторони не з`явились, надали заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Третя особа в судове засідання не з`явилась, про причини неявки суд не повідомила, пояснення щодо позову не надала.

АТ «Альфа-Банк» надало пояснення щодо позову, в котрих просило у задоволенні позову повністю відмовити через його безпідставність, недоведеність та хибність доводів позивача (а.с. 59-69).

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами.

На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як вбачається з матеріалів справи, 02.03.2018 року державним реєстратором Лата Дмитро Олександрович, Філія Комунального підприємства Рожівської сільської ради «Рожівське» по місту Києву, м. Київ, зареєстровано право власності ПАТ «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 17-19).

Реєстрація права власності на квартиру за відповідачем була проведена на підставі наступних документів: договір про внесення змін до іпотечного договору, серія та номер: 984, виданий 30.06.2009, видавник: приватний нотаріус Кравченко І.В.; іпотечний договір, серія та номер: 2460, виданий 02.07.2007, видавник: Приватний нотаріус Кравченко І.В.; договір про внесення змін до іпотечного договору, серія та номер: 90, виданий 08.02.2011, видавник: Приватний нотаріус Кравченко І.В.; повідомлення, серія та номер: Б/н, виданий 13.09.2017, видавник: ПАТ «Укрсоцбанк», рекомендоване повідомлення, серія та номер: Б/н, виданий 17.09.2017, видавник: ПАТ «Укрсоцбанк».

Згідно із ч. 1 ст. 2015 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За нормами ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 2 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

У відповідності до п. 7 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), для державної реєстрації прав заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документ, що підтверджує сплату адміністративного збору за державну реєстрацію прав.

У відповідності до п. 61 Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Позивачем не було доведено факту порушення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» під час здійснення реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частина 7 ст. 81 ЦПК України передбачає, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Клопотань щодо витребування реєстрації справи позивачем заявлено не було.

Суд не приймає до уваги посилання позивача, що відповідач не може бути стягувачем через відсутність укладеного договору про задоволення вимог іпотекадержателя та відсутність такого застереження в договорі іпотеки, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 02.07.2007 року між позивачем, як іпотекодавцем та АКБСР «Укрсоцбанк» як іпотекодержателем був укладений іпотечний договір № 02-10/2266, за умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю в якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту № 10-29/3688 від 02.07.20047 року, майнові права на незакінчене будівництво чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_3.

Відповідно до ст. 4 договору «Звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізація», звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором Іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом, зокрема:

- передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку», або

- продажу Предмету іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», абр

- організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому ст. 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати».

Відповідно до положень ст. ст. 202, 203, 204 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом ст. 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За змістом ст. ст. 6, 626, 627 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Іпотечний договір недійсним не визнаний, докази на підтвердження зворотного в матеріалах справи відсутні.

Згідно ст. ст. 628, 638 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до положень ст. ст. 1, 18, 33, 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір може містити інші положення, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

З огляду на викладене, суд критичного оцінює думку сторони позивача і зазначає, що розділ іпотечного договору «Звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізація» в повній мірі відповідає загальним положенням про договір, адже у разі, якщо застереження про задоволення вимог іпотекодержателя міститься в іпотечному договорі, а не оформлене окремим договором, аналіз відповідності застереження загальним положенням про договір має здійснюватися з урахуванням всіх інших умов та реквізитів договору іпотеки, і при здійсненні відповідного аналізу судом не встановлено фактичних обставин, що могли би свідчити про недійсність застереження у зв`язку з його невідповідністю загальним положенням про договір, що передбачені нормами ЦК України.

Безпідставними, на думку суду, є посилання сторони позивача і на те, що в порушення вимог закону відповідачем здійснено звернення стягнення на майно шляхом реєстрації права власності в рахунок погашення заборгованості, яка не підлягає до стягнення через сплив давності.

Так, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12.12.2016 року у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено через пропуск банком строку позовної давності.

За загальним правилом зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (ч. ч. 1, 2 ст. 598 ЦК України). Зазначені норми не передбачають такої підстави для припинення зобов`язання, як сплив позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. ст. 256, 266, 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити захист її цивільного права. З метою стабільності цивільних правовідносин сплив строку позовної давності позбавляє особу, право якої порушено примусового судового захисту, але не позбавляє можливості захищати свої права іншими позасудовими засобами, у тому числі засобами, встановленими договором.

Сплив позовної давності не є підставою для припинення зобов`язання. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропуск позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (ч. 2 ст. 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстав пропуску строку позовної давності, зобов`язання не припиняється.

Відповідно до ст. 575 ЦК України, ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид застави, вид забезпечення належного виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку»).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в ст. 17 Закону країни «Про іпотеку», відповідно до частини першої якої іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом, тобто припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені Законом України «Про іпотеку».

Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов`язанням.

Таким чином, якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки сам по собі не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором, а тому не може вважатися підставою для припинення іпотеки відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку».

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 15.05.2017 року у справі № 6-786цс17, від 05.07.2017 року у справі № 6-1840цс16, а також Верховного Суду, викладеними у постановах від 18.07.2018 року у справі № 537/6072/16 (провадження № 61-35327св18), від 28.01.2019 року у справі № 639/7920/16-ц (провадження № 61-33814св18).

Також, твердження позивача про порушення вимог ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» не підлягає прийняттю до уваги, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: з 20.04.2010 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та з 29.10.2013 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Статтею 3 ЦК України передбачено, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до ч. ч. 2-4 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У постановах Верховного Суду України від 30.09.2015 року у справі № 6-384цс15, від 09.11.2016 року у справі № 6-930цс16 викладено правовий висновок про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03.10.2018 року у справі № 206/4980/15, від 17.06.2020 року у справі № 727/5978/14-ц.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також ст. ст. 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з положеннями ч. ч. 4, 5 ст. 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену ст. 177 СК України заборону. Проте, сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для відмови в задоволенні вимог іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягають задоволенню, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 09.11.2016 року у справі № 6-930цс16, від 20.01.2016 року № 6-2940цс15, у постановах Верховного Суду від 27.08.2020 року у справі № 686/24202/16-ц, від 02.09.2020 року у справі № 755/18091/18, що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

З матеріалів справи вбачається, що 02.07.2007 року між позивачем, як іпотекодавцем та АКБСР «Укрсоцбанк» як іпотекодержателем був укладений іпотечний договір № 02-10/2266, за умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю в якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту № 10-29/3688 від 02.07.20047 року, майнові права на незакінчене будівництво чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_3.

До вказаного договору 30.06.2009 року та 08.02.2011 року були внесені зміни, проте, договори про останнє позивачем не надані, тому суд позбавлений можливості перевірити їх зміст.

Тому, враховуючи викладене, суд надходить до висновку про те, що сама по собі відсутність згоди органу опіки та піклування не дає підстав для висновку про порушення прав малолітніх дітей, адже позивачем не доведено перед судом доказами в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України факту звуження обсягу, зменшення чи обмеження їх прав, факту їх існування на момент укладення іпотечного договору та внесення змін до нього, а також того, що малолітні діти були власниками та користувалися нерухомим майном, яке передавалося в іпотеку, були зареєстровані на постійне місце проживання за адресою предмета іпотеки.

Доказів того, що банк як іпотекодержатель діяв недобросовісно, позивачем не надано.

Тому, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про необхідність відмови у вимогах позову.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 76-89, 141, 258, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа: державний реєстратор філії КП Рожівської сільської ради «Рожівське» по м. Києву Лата Дмитро Олександрович про визнання недійсним правочину державної реєстрації права власності - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.С. Хоменко