Постанова

іменем України

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 419/690/18

провадження № 51-3605км20

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Анісімова Г.М.,

суддів Ковтуновича М.І., Луганського Ю.М.,

за участю:

секретаря судового засідання Рудюк В.Л.,

прокурора Вараниці В.М.,

засудженого ОСОБА_1 ,

захисника Мозолєва О.О. (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_1 на вирок Рубіжанського міського суду Луганської області від 13 квітня 2020 року та вирок Луганського апеляційного суду від 08 липня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018130500000078, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово засудженого:

- вироком Жовтневого районного суду м. Луганська від 05 листопада 2004 року за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців, на підставі статей 75, 96 КК звільненого від відбування покарання з іспитовим строком тривалістю 2 роки;

- вироком Жовтневого районного суду м. Луганська від 18 жовтня 2005 року за ч. 3

ст. 186, ст. 71 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців. Звільненого 06 травня 2008 року умовно-достроково від відбування покарання на невідбутий строк тривалістю 1 рік 2 місяці;

- вироком Антрацитівського міського суду Луганської області від 21 липня 2009 року за ч. 2 ст. 185, ст. 71 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. Звільнений 23 травня 2011 року по відбуттю строку покарання;

- вироком Жовтневого районного суду м. Луганська від 26 червня 2012 року за частинами 1, 2 ст. 309 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки;

- вироком Жовтневого районного суду м. Луганська від 08 серпня 2012 року за ч. 2

ст. 263 КК із застосуванням ч. 4 ст. 70 цього Кодексу до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 1 місяць. Звільненого 08 січня 2014 року умовно-достроково від відбування покарання на невідбутий строк тривалістю 6 місяців 12 днів;

- вироком Жовтневого районного суду м. Луганська від 01 квітня 2014 року за ст. 395 КК до покарання у виді арешту на строк 1 місяць. На підставі статей 71, 72 КК призначено покарання у виді арешту на строк 7 місяців (судимість погашено);

- вироком Новоайдарського районного суду Луганської області від 14 грудня 2015 року за ч. 2 ст.185 КК - до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки, на підставі ст. 75 КК звільнений від відбування покарання з іспитовим строком тривалістю 2 роки (судимість погашено);

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 187 КК.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Рубіжанського міського суду Луганської області ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за:

ч. 3 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки;

ч. 3 ст. 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього належного йому майна.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_1 остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього належного йому майна.

Також вирішено питання щодо початку перебігу строку відбування покарання та згідно ст. 72 КК у цей строк зараховано строк попереднього ув`язнення ОСОБА_1

з 16 лютого 2018 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі. Вирішено долю речових доказів та витрат у провадженні.

Луганський апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та 08 липня 2020 року ухвалив новий вирок, яким призначив ОСОБА_1 покарання:

за ч. 3 ст. 185 КК - у виді позбавлення волі на строк 4 роки;

за ч. 3 ст. 187 КК - у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього належного йому майна.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_1 остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього належного йому майна.

Вирішено питання про зарахування в строк відбування покарання строку попереднього ув`язнення на підставі ст. 72 КК.

Відповідно до вироку 14 лютого 2018 року у вечірній час ОСОБА_1 , маючи умисел на викрадення чужого майна, будучи впевненим, що за його діями ніхто не спостерігає, через незачинені вхідні двері зайшов до квартири ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 . Оглянувши кімнати і побачивши власника квартири, який відпочивав на дивані, ОСОБА_1 прослідував на кухню, де з шафи викрав блендер «Maestro MR 563» та електричну м`ясорубку «Moulinex HV2», потім залишив квартиру, розпорядившись викраденим майном на власний розсуд, чим спричинив потерпілому ОСОБА_2 матеріальну шкоду в розмірі 550 грн.

Продовжуючи свою злочинну діяльність, 15 лютого 2018 року приблизно о 14:00 ОСОБА_1 , маючи умисел на викрадення чужого майна, знову пішов до помешкання ОСОБА_2 за вказаною вище адресою, впевнившись, що його дії ніким зі сторонніх не будуть помічені, через незачинені вхідні двері проник до квартири потерпілого, де, оглянувши кімнати, побачив власника квартири, що відпочивав на дивані. Відчувши присутність сторонньої особи у квартирі, ОСОБА_2 прокинувся. У свою чергу в ОСОБА_1 раптово виник умисел на вчинення розбійного нападу, тобто відкритого заволодіння чужим майном, поєднаного із застосуванням насильства, яке є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого. Реалізуючи умисел, він завдав не менше п`яти ударів потерпілому кулаками в голову та грудну клітку, в результаті чого спричинив останньому легкі тілесні ушкодження у вигляді параорбітальної гематоми справа, забою м`яких тканин обличчя, а також тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості у вигляді перелому 8, 9 ребер справа. Побоюючись за своє життя і здоров`я, ОСОБА_2 опору не чинив. ОСОБА_1 , реалізуючи свій злочинний умисел, забрав зі стільця, який стояв поряд із ліжком потерпілого, золоті ювелірні вироби, а саме ланцюг та хрестик, і втік з місця вчинення кримінального правопорушення, розпорядившись викраденим майном на власний розсуд, чим спричинив потерпілому ОСОБА_2 матеріальну шкоду в розмірі 5698,33 грн.

Вимоги й узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі від 28 вересня 2020 року засуджений ОСОБА_1 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, ставив вимогу про скасування постановлених щодо нього судових рішень та закриття кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Засуджений вказує, що на етапі досудового розслідування, після його затримання 16 лютого 2018 року, йому було відмовлено у наданні правової допомоги, та можливість мати захисника йому було надано лише 17 лютого 2018 року. Стверджує про застосування до нього недозволених методів на початковій стадії досудового розслідування. Наводить доводи щодо недоведеності його винуватості у вчиненні інкримінованих злочинів, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Заперечує правильність кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 187 КК.

У касаційній скарзі (в редакції від 05 жовтня 2020 року), поданій у порядку ст. 432 КПК, засуджений ставить вимогу про скасування вироків Рубіжанського міського суду Луганської області від 13 квітня 2020 року та Луганського апеляційного суду від 08 липня 2020 року щодо нього і призначення нового розгляду в суді першої інстанції. Засуджений вважає, що, врахувавши обтяжуючою обставиною рецидив злочину, суди допустили неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Крім того, в доповненнях до касаційної скарги засуджений вказує, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи новий вирок у частині призначеного покарання належним чином не врахував стану його здоров`я, характеристику за місцем проживання, а також думки потерпілого щодо призначеного покарання.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений та його захисник підтримали подану касаційну скаргу, просили її задовольнити.

Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги засудженого. Вказав про законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення засудженого та його захисника, а також думку прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі зі змінами і доповненнями, колегія суддів дійшла такого висновку.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Як визначено у ст. 370 КПК, судове рішення має бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; у ньому повинні бути наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Суд першої інстанції, визнавши ОСОБА_1 винуватим у вчиненні інкримінованих йому злочинів, зазначених вимог закону дотримався та з урахуванням приписів ст. 94 КПК, оцінивши всі докази з точки зору належності, допустимості та достовірності,

а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, дійшов

обґрунтованого висновку про його винуватість у вчиненні крадіжки чужого майна повторно, поєднаної з проникненням у житло, а також у нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному з насильством, небезпечним для життя чи здоров`я особи, яка зазнала нападу, поєднаний з проникненням у житло.

Апеляційний суд, розглянувши апеляційні скарги засудженого, який не оспорював своєї винуватості та призначеного покарання за ч. 3 ст. 185 КК, та прокурора в межах, визначених ст. 404 КПК, та в порядку, встановленому ст. 405 цього Кодексу, обґрунтовано погодився з висновками суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому злочинів та навів докладні мотиви ухваленого рішення.

Твердження в касаційній скарзі засудженого ОСОБА_1 про порушення його права на захист колегія суддів вважає безпідставними.

Згідно з ч. 1 ст. 42 КПК підозрюваним є особа, затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, а відповідно до ст. 209 цього Кодексу особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд з уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. З моменту затримання особа має права підозрюваного в кримінальному провадженні.

За приписами ч. 1 ст. 52 КПК участь захисника є обов`язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів. У такому випадку участь захисника забезпечується з моменту набуття особою статусу підозрюваного.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_1 було затримано в порядку ст. 208 КПК 16 лютого 2018 року о 23:05 за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК, який відповідно до вимог ст. 12 цього Кодексу відноситься до особливо тяжких злочинів.

За змістом вказаного протоколу, складеного в порядку ст. 208 КПК, ОСОБА_1 було роз`яснено права підозрюваного, що передбачені ч. 3 ст. 42 КПК, серед яких право на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також після першого допиту - мати такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі у зв`язку з відсутністю коштів на її оплату, та що не менш важливо - право бути чітко і своєчасно повідомленим про свої права, передбачені КПК, а також отримати їх роз`яснення. Права підозрюваного прямо відображені в тексті протоколу. Про ознайомлення з ними свідчить підпис ОСОБА_1 , який не заявляв про наявність будь-яких доповнень чи зауважень, необхідність додаткового роз`яснення їх змісту, що дає підстави для висновку про належне, повне і зрозуміле роз`яснення прав підозрюваного, в тому числі права на захист.

Матеріали провадження містять відомості, що захисник Андрушко К.П. здійснював захист ОСОБА_1 на підставі доручення для здійснення захисту за призначенням від 17 лютого 2018 року № 1038, виданого Регіональним центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Луганській та Харківській областях. Того ж дня захисник був допущений слідчим до захисту інтересів ОСОБА_1 у кримінальному провадженні та всі подальші слідчі дії було проведено за його участю.

У суді першої інстанції було задоволено клопотання ОСОБА_1 про заміну захисника Андрушка К.П., і за дорученням Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Луганській та Харківській областях від 18 травня 2018 року № 3011 та ОСОБА_1 призначено захисника ОСОБА_4 , який здійснював його захист

у судах першої та апеляційної інстанцій. Крім того, для проведення окремої процесуальної дії на виконання ухвали Рубіжанського міського суду Луганської області від 05 грудня 2018 року ОСОБА_1 було призначено захисника Гаврилюка Р.А.

Отже, безпідставними є доводи засудженого про порушення його права на захист, оскільки з матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_1 був забезпечений захисником на всіх етапах кримінального провадження та активно користувався правовою допомогою.

Також колегія суддів відхиляє доводи, зазначені в касаційній скарзі засудженого ОСОБА_1 , про застосування недозволених методів досудового розслідування щодо нього.

Виходячи із положень ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за обставин, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, а саме застосування недозволених методів під час проведення слідства та дізнання, у поєднанні із загальним обов`язком держави за ст. 1 Конвенції, слід провести ефективне офіційне розслідування.

Як визначив ЄСПЛ у справах «Вергельський проти України» (п. 97) та «Яременко проти України» (п. 57), у тих справах, коли особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана поганому поводженню зі сторони суб`єктів владних повноважень усупереч ст. 3 Конвенції, це положення, якщо його тлумачити у світлі загального обов`язку держави відповідно до ст. 1 Конвенції, вимагає за своїм змістом проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб у компетентних органів виник обов`язок провести розслідування за заявою про застосування методів, які порушують статтю 3 Конвенції, така заява має бути небезпідставною, тобто містити в своєму змісті конкретні обставини такого поводження і мати певне підтвердження цим обставинам, або інформацію, яка дає можливість перевірити чи має заява певні підстави.

Колегія суддів вважає неприйнятними твердження засудженого в касаційній скарзі про застосування до нього тиску з боку працівників поліції, оскільки скарга засудженого є безпідставною з огляду на критерії оцінки поданої на недозволені методи досудового розслідування скарги, викладені в правових позиціях Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду за постановами Верховного Суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 515/2020/16-к (провадження № 51-2904км18) та від 19 листопада 2020 року у справі № 640/9837/18 (провадження № 51-1539км20).

Матеріали кримінального провадження, складені за результатами досудового розслідування, з якими захисник та засуджений ознайомлені в повному обсязі, не містять заяв чи повідомлень останнього про протиправні дії працівників поліції. Будь-якої інформації щодо оскарження засудженим чи захисником у встановленому законом порядку дій службових осіб правоохоронних органів згадані матеріали не містять. Також не вбачається будь-яких заяв ОСОБА_1 та його захисників про застосування щодо нього недозволених методів слідства під час розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції. Відсутні такі посилання і в апеляційній скарзі ОСОБА_1 .

Про застосування тиску та недозволених методів слідства засуджений вперше заявив у касаційній скарзі, тобто майже через півтора року, коли, за його словами, відбувалися ці події. Будь-яких конкретних обставин, хто саме та в який спосіб на нього тиснув, де застосовувався такий тиск, засуджений не вказав, як не послався і на обставини, які завадили би йому повідомити захисникам та компетентним органам про недозволене поводження з ним, щоб ці органи мали належні правові підстави і можливість здійснити своєчасну та ефективну перевірку таких заяв з метою встановити, чи дійсно чинився на нього такий тиск.

Відповідно до оскаржених судових рішень ОСОБА_1 , допитаний у суді першої інстанції, свою вину у вчиненні цього кримінального правопорушення визнав частково, не заперечував кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 185 КК, однак оспорював інкриміновані йому фактичні обставини заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому. Так, за його версією, чуже для нього майно ОСОБА_2 він викрав 13 лютого 2018 року, коли заходив до квартири потерпілого попити води, а тілесні ушкодження заподіяв потерпілому з метою заступитися за ОСОБА_5 . При цьому згідно з даними, відображеними на цифровому носії інформації, де зафіксовано перебіг судового засідання, під час здійснення апеляційного провадження засуджений також заперечував кваліфікацію його дій за ч. 3 ст. 187 КК та встановлені місцевим судом обставини, проте не викрадення майна потерпілого в інший час та спосоіб.

Колегія суддів зважає і на те, що ОСОБА_1 в касаційній скарзі не заперечує вчинення інкримінованого за ч. 3 ст. 185 КК злочину, не ставить під сумнів факт викрадення ним чужого майна, проте вказує про неправильну кримінально-правову оцінку вчиненого ним за ч. 3 ст. 187 КК, стверджує, що показання 16 лютого 2018 року надав під диктовку.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини дії винного за ч. 3 ст. 187 КК кваліфіковано правильно, оскільки застосування фізичного насильства, наслідком якого було заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, було спрямоване на подолання очікуваного опору потерпілого, способом заволодіння чужим майном під час нападу. Для доведення винуватості засудженого у вчиненні злочину, інкримінованого за ч. 3 ст. 187 КК, суд спирався на належні, допустимі та достовірні докази, оцінених за правилами

ст. 94 КПК, сукупність яких обґрунтовано визнав достатньою для доведеності винуватості засудженого у вчиненні інкримінованих злочинів, де взяв до уваги зміст лише тих показань ОСОБА_1 , які були отримані безпосередньо в судовому провадженні згідно вимог ст. 95 КПК. У колегії суддів касаційної інстанції відсутні будь-які підстави в межах своєї компетенції ставити під сумнів законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень в цій частині.

Також безпідставними є твердження в касаційній скарзі про те що, апеляційний суд, ухвалюючи новий вирок щодо призначеного покарання, належним чином не врахував стану здоров`я ОСОБА_1 , його характеристику за місцем проживання, а також думку потерпілого щодо суворості покарання, що має бути призначене засудженому.

Згідно зі статтями 50, 65 КК, 414 КПК покарання має на меті не тільки кару, воно повинно бути справедливим, необхідним й достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів. Метою обрання судом однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності є виправлення особи та попередження вчиненню нових злочинів. Належна реалізація судом цієї функції, яка за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на призначення покарання, забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі згідно з вимогами статей 370, 374 КПК.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд дотримався вимог матеріального та процесуального права стосовно призначеного покарання. Усупереч твердженням ОСОБА_1 у касаційній скарзі, суд належним чином врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, дані про особу засудженого, його задовільну характеристику, наявність попередніх судимостей та всі інші обставини, які мають кримінально-правове значення для виконання вимог, встановлених у статтях 50, 65 КК, і дійшов правильного висновку про відсутність у ОСОБА_1 бажання стати на шлях виправлення. У зв`язку з цим призначив йому за ч. 3 ст. 185 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, за ч. 3 ст. 187 КК - покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього належного йому майна та на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього належному йому майна. Таке покарання є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_1 та попередження вчинення нових правопорушень.

Твердження засудженого про незадовільний стан його здоров`я не свідчить про те, що покарання, призначене в межах санкції вчинених ОСОБА_1 кримінальних правопорушень, не відповідає критеріям, визначеним статтями 50, 65 КК.

Інших обставин, крім врахованих судом під час призначення покарання, в касаційній скарзі засуджений не зазначає.

Доводи про неправильне застосування вимог закону України про кримінальну відповідальність через врахування обставиною, яка обтяжує покарання, рецидиву злочинів не засновуються на положеннях статей 32, 34, 67 КК.

Згідно зі ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Частиною 1 ст. 67 КК визначено чіткий перелік обставин, які визнаються такими, що обтяжують покарання, серед яких - вчинення злочину повторно та рецидив злочину.

Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Згідно з приміткою до ст. 185 КК у статтях 185, 186, 189-191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу, а розбою - у разі коли він вчинений особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм.

Водночас з матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_1 , будучи раніше неодноразово засудженим за вчинення умисних корисливих злочинів, пов`язаних із протиправним обертанням чужого майна на власну користь (або користь інших осіб), а також за вчинення злочинів проти громадської безпеки та у сфері бігу наркотичних засобів, знову вчинив умисні злочини, передбачені ч. 3 ст. 185 та ч. 3 ст. 187 КК. Відповідно до пред`явленого обвинувачення дії ОСОБА_1 кваліфіковано як таємне викрадення чужого майна, вчинене повторно, поєднане з проникненням у житло за ч. 3 ст. 185 КК, а також напад з метою заволодіння чужим майно, поєднаний із насильством, небезпечним для життя та здоров`я особи, що зазнала нападу, поєднаний з проникненням у житло за ч. 3 ст. 187 КК.

При цьому, повторність як одна з кваліфікуючих обставин злочину, інкримінованого за

ч. 3 ст. 185 КК, іще раз судом не враховувалась при призначенні покарання за цей злочин ще й як обставина, що передбачена ч. 1 ст. 67 КК, оскільки передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію.

Водночас суд правильно врахував рецидив злочинів при призначенні покарання засудженому ОСОБА_1 , оскільки на момент вчинення цих кримінальних правопорушення той мав непогашені та не зняті судимості за вчинення умисних кримінальних правопорушень, за які відбував покарання у виді позбавлення волі. Врахувавши наведене, суд дійшов правильного висновку про наявність обставини, що обтяжує покарання - рецидиву злочину.

Рішення апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 374, 420 КПК.

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність касаційним судом перевіряється на підставі встановлених судами фактичних обставин.

Решта доводів, викладених у касаційній скарзі не містять посилань на істотні порушення вимог КПК, які є безумовними підставами для скасування судових рішень, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, за своїм змістом зводяться до оспорювання фактичних обставин, що на підставі ст. 433 КПК не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції. Переконливих доводів на спростування висновків оскаржених судових рішень про винуватість засудженого ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення в касаційній скарзі засудженого не наведено.

Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би підставами для зміни чи скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів не вбачає, а тому немає підстав для задоволення касаційної скарги засудженого.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Рубіжанського міського суду Луганської області від 13 квітня 2020 року та вирок Луганського апеляційного суду від 08 липня 2020 року залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 з доповненнями без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді

Г.М. Анісімов М.І. Ковтунович Ю.М. Луганський