ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 травня 2010 рокуСправа № 2а-1239/10/0370
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Мачульського В.В.,
при секретарі судового засідання Кузику Р.В.,
за участю представника позивача ОСОБА_1,
представника відповідача Манюка М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в Іваничівському районі про визнання неправомірним та скасування рішення про застосування штрафних фінансових санкцій,
ВСТАНОВИВ:
Підприємець ОСОБА_3 звернувся з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в Іваничівському районі про визнання неправомірним та скасування Рішення керівника Управління Пенсійного фонду України в Іваничівському районі № 58 від 07.04.2010 року про застосування штрафних санкцій в розмірі 170 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що позивач не має найманих працівників та перебуває на спрощеній системі оподаткування, тобто є застрахованою особою, а тому він не може нести відповідальність за ст.ст. 17, 106 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Вказує, що оскаржуваним рішенням застосовано фінансові санкції до ОСОБА_3, тобто не до тієї особи, відносно якої розглядалась справа, що має наслідком неправомірність оскаржуваного документу. Зазначає, що оскаржуване рішення прийняте не уповноваженою особою, оскільки розглядати справи про правопорушення і накладати фінансові санкції мають право начальники управлінь Пенсійного фонду в районах. В оскаржуваному рішенні зазначено, що воно прийнято начальником УПФ України в Іваничівському районі, однак рішення приймалось та підписувалось не цією посадовою особою. Просить суд скасувати рішення УПФ України в Іваничівському районі № 58 від 07.04.2010 року.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, викладених в позовній заяві. Просить суд задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.
Представники відповідача Управління Пенсійного фонду України в Іваничівському районі позов не визнав повністю, в наданих суду письмових запереченнях та усних поясненнях посилається на те, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, оскільки управління діяло в межах діючого законодавства. Просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Заслухавши пояснення позивача, представника відповідача, дослідивши наявні у матеріалах справи докази в їх сукупності, проаналізувавши матеріали справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги є безпідставними та не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів.
Згідно ст.17 ч. 1 КАС України компетенція адміністративних судів поширюються на: спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень, щодо його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії) , дії чи бездіяльності.
Відповідно ст. 1 Закону України від 09.07.2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон України № 1058-IV) страхувальники –це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону сплачують страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Статтею 5 Закону України № 1058-IV передбачено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках передбачених цим Законом, а бо в частині, що не суперечить цьому Закону.
В позовній заяві позивач зазначає, що відповідно до інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України як окремі та різні суб’єкти пенсійного законодавства визначені Страхувальники та Застраховані особи. Зокрема, п. 2.1.3 дає визначення, що Страхувальниками є фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, у тому числі ті, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок), а згідно з п. 2.2.3. Застрахованими особами є фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, у тому числі ті, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок). З огляду на зазначене, позивач вважає, що якщо у підприємця немає найманих працівників, то він є Застрахованою особою, а не Страхувальником, внаслідок чого ст.ст. 17 та 106 Закону України № 1058-IV до підприємців, які не мають найманих працівників, відношення не мають, оскільки ці статті передбачають обов’язки та відповідальність страхувальників, а не застрахованих осіб.
Суд не погоджується з думкою позивача, оскільки статтею 11 вище вказаного Закону передбачений перелік осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню і, зокрема, п. 3 даної статті визначено, що загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності, у тому числі ті, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок, придбали спеціальний торговий патент), та члени сімей зазначених фізичних осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.
Відповідно до п. 5 ст. 14 Закону страхувальниками є застраховані особи, зазначені в пунктах 3 і 4 статті 11 та частині першій статті 12 цього Закону.
Статтею 15 Закону України № 1058-IV передбачено, що платниками страхових внесків до солідарної системи є страхувальники, зазначені в статті 14 цього Закону, і застраховані особи, зазначені в частині першій статті 12 цього Закону. Страхувальники набувають статусу платників страхових внесків до Пенсійного фонду з дня взяття їх на облік територіальним органом Пенсійного фонду, а особи, визначені частиною першою статті 12 цього Закону, - з дня набрання чинності договором про їх добровільну участь.
Крім того, п.4 ч.8 розділу XV «Перехідні положення» прямо передбачає, що фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок, придбання спеціального торгового патенту), та члени сімей зазначених фізичних осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, на період дії законодавчих актів з питань особливого способу оподаткування сплачують страхові внески в порядку, визначеному цим Законом у фіксованому розмірі.
Таким чином, позивач, відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», є страхувальником, а отже користується всіма правами та обов’язками, передбаченими ст. 17 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» і несе відповідальність за правопорушення у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування згідно зі ст. 106 Закону.
В судовому засідання позивач зазначив, що в Законі України № 1058-IV не передбачено, що відомості про застрахованих осіб платники, які обрали особливий спосіб оподаткування подають до органу Пенсійного фонду саме до 1-го квітня, а також вказав, що перебуває на спрощеній системі оподаткування відповідно до Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» № 727/98 від 03.07.1998 року, пунктом 6 якого передбачено, що суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником таких видів податків і зборів (обов'язкових платежів) як збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, а тому не повинен подавати звіт.
Суд вважає дане посилання позивача необґрунтованим, виходячи з наступного.
Відповідно до преамбули Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» - зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Частина 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону вказує, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Пункт 6 Указу Президента № 727/98 від 03.07.1998 року за своїм змістом повністю суперечить нормам Закону України № 1058-IV у частині виникнення у фізичної особи-суб’єкта підприємницької діяльності обов’язку сплачувати страхові внески в порядку, визначеному цим Законом.
Відповідно до п. 4 ч.2 ст. 17 Закону – страхувальники зобов’язані подавати звітність територіальним органам Пенсійного фонду у строки, в порядку та за формою, встановленими Пенсійним фондом. Однак перелік звітів, які подаються, залежатиме від вибраної системи оподаткування, а також від факту використання праці найманих осіб, якщо праця таких осіб у звітному періоді не використовувалась, то відомості, звітність повинні подаватись підприємцем безпосередньо за себе.
Пунктом 6 постанови Правління Пенсійного фонду України N 26-1 від 05.11.2009 року зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 24 листопада 2009 р. за N 1136/17152 «Про порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованих внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування органам Пенсійного фонду України» передбачено, що розрахунки суми страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, річний звіт про нараховані та сплачені суми фіксованого розміру страхових внесків, звіт про нарахування внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування за деякі категорії застрахованих осіб, звіт про нарахування внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування за осіб, які проходять строкову військову службу, розрахунок суми внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування із сум грошового забезпечення, що підлягають сплаті, за звітні періоди 2009 року подаються у строки та за формами, встановленими Інструкцією про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затвердженою постановою правління Пенсійного фонду України від 19.12.2003 N 21-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 16.01.2004 за N 64/8663 (у редакції, що діяла до 01.01.2010), п.11.12 якої вказано, що платники зазначені в п.п. 2.1.3. п. 2.1. цієї Інструкції, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок) подають до органу Пенсійного фонду до 1 квітня наступного за звітним роком річний звіт про нараховані та сплачені суми фіксованого розміру страхових внесків за формою згідно з додатком 26 цієї Інструкції.
Суд не приймає посилання позивача про те, що фінансові санкції накладено помилково не на ту особу, щодо якої розглядалась справа, оскільки, суд вважає, що в даному випадку в оскаржуваному рішенні, допущено описку, бо ім’я та по-батькові позивача, його місце проживання зазначено в рішенні про застосування фінансових санкцій - вірно. Також суд звертає увагу позивача на той факт, що допущена описка в прізвищі, не є підставою для скасування рішення про застосування фінансової санкції. Крім того, як було з’ясовано в судовому засіданні, оскаржуване рішення було сформовано автоматизованим способом програмним комплексом «АРМ-Страхувальника».
Суд не погоджується також з твердженнями позивача про те, що оскаржуване рішення приймалось та підписувалось не уповноваженою посадовою особою. З наданого відповідачем заперечення з додатками, а саме з копії Функціональних повноважень начальника управління та його заступників затверджених наказом УПФ України в Іваничівському районі № 19 від 27 березня 2009 року, вбачається, що у разі відсутності начальника УПФ в Іваничівському районі, його функціональні повноваження виконує заступник начальника управління – начальник відділу надходження доходів О.П.Франчук. На момент підпису оскаржуваного рішення, начальник управління Кошлата Т.Є. перебувала у відрядженні в м. Луцьку, про що свідчить посвідчення про відрядження № 20. Таким чином, заступник начальника УПФ в Іваничівському районі Франчук О.П. мала всі підстави та повноваження для підпису оскаржуваного рішення.
Відповідно до п. 1, 2, 3 ч. 3 ст. 2 КАС України, надаючи оцінку діям та рішенням суб'єкта владних повноважень, які є предметом оскарження, суд перевіряє чи прийняті (вчинені) вони на підстави, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб’єкт владних повноважень, виконав покладений на нього обов’язок, щодо доказування правомірності вчинених ним дій.
Отже, на підставі викладеного суд вважає, що оскаржуване рішення винесено правомірно і з дотриманням вимог чинного законодавства, у зв’язку з чим необхідно відмовити позивачеві у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 11,17,158,160,162,163,186 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» , суд
ПОСТАНОВИВ:
В задоволенні адміністративного позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в Іваничівському районі про визнання протиправним та скасування рішення Управління Пенсійного фонду України в Іваничівському районі № 58 від 07.04.2010 року про застосування штрафних санкцій, в розмірі 170 грн., відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо заяву про апеляційне оскарження було подано, але апеляційна скарга не буде подана у встановлений строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Заява про апеляційне оскарження подається протягом десяти днів з дня складення постанови в повному обсязі, тобто з 07 травня 2010 року. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Головуючий
Суддя В.В.Мачульський