ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/48/21 Справа № 199/6480/18 Суддя у 1-й інстанції - Спаї В.В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2021 року Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

                       суддів         - Деркач Н.М., Куценко Т.Р.

                       за участю секретаря – Керімової-Бандюкової Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом Військового прокурора Дніпропетровського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння

за апеляційною скаргою Військової прокуратури Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України

на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 серпня 2019 року, -

В С Т А Н О В И В:

29 серпня 2018 року Військова прокуратура Дніпропетровського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння. В обґрунтування своїх позовних вимог посилалась на те, що 21.07.2003 між Головним управлінням внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та Дочірнім підприємством «Газопостачальна компанія» було укладено договір на будівництво житла в порядку пайової участі №42 та додаткову угоду до нього №51. Згідно додатку №1 до договору ГУ ВВ МВС України підлягали передачі квартири АДРЕСА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 . Вказані квартири загальною площею 298,45 кв.м прийняті ГУ ВВ МВС за актом прийому-передачі №68 від 22.12.2003. Рішенням господарського суду м. Києва від 22.04.2005 у справі № 34/324 (18/141), яке набрало законної сили 02.08.2005, визнано за ГУ ВВ МВС України право власності, зокрема, на квартиру АДРЕСА_3 . 16.09.2013 реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Державної реєстраційної служби України на виконання рішення господарського суду м. Києва від 22.04.2005 у справі № 34/324 (18/141), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.08.2005 у справі №34/324(18/141), постановою Вищого господарського суду України від 01.02.2006 у справі № 34/324-18/141 та ухвалою Верховного Суду України від 30.03.2006 у справі № 34/324- 18/141, проведено держану реєстрацію квартири АДРЕСА_4 , яка складається з 1 - коридор, 2, 3, 5 - житлова, 4 - туалет, 6 - кухня, 7 - ванна) у будинку АДРЕСА_5 за Головним управління внутрішніх військ МВС України (правонаступником якого згідно з пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну гвардію України» від 13 березня 2014 року є Головне управління Національної гвардії України) та яка внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, та, таким чином, з 02.08.2005 квартира АДРЕСА_3 перебуває у власності держави в особі Головного управління Національної гвардії України. Як зазначається позивачем при зверненні до суду із вказаним позовом, на виконання ч. 1 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» центральною житлово-побутовою комісією Головного управління внутрішніх військ МВС України квартиру АДРЕСА_3 було розподілено старшому прапорщику ОСОБА_4 та його родині та на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17.12.2014 № 760 було видано ордер на жиле приміщення № 0000000140 у ізольованій квартирі за адресою: АДРЕСА_6 . Однак, вказане житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_6 , фактично займали треті особи, які не мають ордеру на проживання у даній квартирі, а саме: ОСОБА_5 . У серпні 2015 року військовий прокурор Дніпропетровського гарнізону звернувся з позовною заявою до ОСОБА_5 в інтересах держави в особі МВС, ГУ НГУ з вимогою про витребування з чужого незаконного володіння квартири АДРЕСА_3 та про передачу її Головному управлінню Національної гвардії України, виселення ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_3 без надання іншого приміщення. За судового розгляду вказаної справи було встановлено, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно за параметром запиту: АДРЕСА_6 , наявна актуальна інформація про державну реєстрацію права власності: на квартиру АДРЕСА_3 за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України; на квартиру АДРЕСА_7 за ОСОБА_1 відповідно до договору дарування №1712 від 04.06.2014, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16.12.2015 у справі №199/6098/15-ц встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_5 літ. А-10 складається з трьох секцій, які вводилися в експлуатацію в різний час. Квартира АДРЕСА_8 розташована на десятому поверсі в першій секції. При цьому, номери квартир в секціях не дублюються і в зазначеному житловому будинку наявна лише одна квартира під АДРЕСА_8 . Наведені докази в своїй сукупності та взаємозв`язку поза всяким розумним сумнівом доводять той факт, що квартира АДРЕСА_3 , право власності на яку за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України було визнане рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22.04.2005, та квартира АДРЕСА_9 , право власності на яку за ОСОБА_6 було визнане рішенням суду від 23.10.2012, є одним і тим самим об`єктом нерухомості. На підставі вказаного рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23.10.2012-у справі №403/125015/42 за ОСОБА_6 21.02.2014 зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_9 , загальною площею 115,4 кв. м (житлова площа - 75,8 кв. м в житловому будинку літ. А-10 квартира АДРЕСА_8 , яка складається з 1 - коридор, 2, 3, 5 - житлова, 4 - туалет, 6 - кухня, 7 — ванна). Рішення суду від 23.10.2012 по справі №403/125015/12 було оскаржене військовим прокурором Дніпропетровського гарнізону до апеляційного суду Дніпропетровської області 24.12.2015 у зв`язку з тим, що дана квартира належить на праві власності державі в особі ГУ НГУ. За результатами апеляційного розгляду 23.05.2017 рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області частково задоволено апеляційну скаргу прокурора: скасовано рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23.10.2012 в частині задоволення позовних вимог про визнання права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_10 , загальною площею 115,4 кв. м за ОСОБА_6 . Позивачем зазначається, що таким чином, з 23.05.2017громадянка ОСОБА_6 була позбавлена будь-яких прав на квартиру АДРЕСА_3 . Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо нерухомого майна, 04.06.2014 ОСОБА_6 було подаровано квартиру АДРЕСА_9 за договором дарування нерухомого майна №1712 на користь ОСОБА_1 та того ж дня внесено відомості про право приватної власності на цю квартиру. Просили суд: витребувати у ОСОБА_1 на користь Головного управління Національної гвардії України квартиру АДРЕСА_4 , яка складається з 1 - коридор, 2, 3, 5 - житлова, 4 - туалет, 6 - кухня, 7 - ванна), за адресою: АДРЕСА_5 ; виселити ОСОБА_1 , а також усіх інших осіб, які зареєстровані та фактично проживають у квартирі АДРЕСА_3 ; та стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір (том 1 а.с. 1-10).

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 серпня 2019 року у задоволенні позовних вимог Військового прокурора Дніпропетровського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовлено (том 1 а.с. 201-2011).

В апеляційній скарзі апелянт Військовий прокурор Дніпропетровського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України посилаючись на порушення судом 1 інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі (том 1 а.с.217-222).

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної  скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду змінити в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову, виходячи з наступних підстав.

Судом 1 інстанції встановлено, що на підставі судових рішень, рішенням Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року (том 1 а.с. 21-25), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року (том 1 а.с. 26-28) та постановою Вищого господарського суду України від 01 лютого 2006 року (том 1 а.с. 29-33) за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України визнано право власності на сім квартир у будинку АДРЕСА_5 , в тому числі на квартиру АДРЕСА_8 .

Детальний опис квартири АДРЕСА_8 в зазначених вище судових рішеннях не наводиться, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна відсутній.

Як встановлено судом на підставі відомостей з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності а нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (том 1 а.с. 15-17) з наступним реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна – 173622812101 право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за державою Україна в особі Міністерства внутрішніх справ України в оперативному управлінні Головного управління внутрішніх військ МВС України.

Підстава виникнення права власності рішення Господарського суду м. Києва від 22.04.2005; дата державної реєстрації права власності 16.09.2013 (том 1 а.с. 15).

Як встановлено судом на підставі відомостей з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності а нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (том 1 а.с. 18) з наступним реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна – 298009412101 право власності на квартиру АДРЕСА_7 зареєстровано за ОСОБА_1 (том 1 а.с. 18-20).

Підстава виникнення права власності договір дарування квартири від 04.06.2014, видавник приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Іщенко Н.М.; дата державної реєстрації права власності 04.06.2014 (том 1 а.с. 18).

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16.12.2015 р. у цивільній справі (199/6098/15-ц, 2/199/2824/15) за позовом Військового прокурора Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, треті особи на стороні позивача, які не заявляють самостійні вимоги, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 і ОСОБА_4 , які діють в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_10 і ОСОБА_11 , до ОСОБА_12 та ОСОБА_1 , треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійні вимоги, Дніпропетровське міське управління юстиції, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Січеслав» та Приватне підприємство «Приватна фірма «Віктор-13» про витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення без надання іншого жилого приміщення та визнання права на вселення в задоволенні позову відмовлено повністю.

Судом в зазначеній вище справі (199/6098/15-ц, 2/199/2824/15) встановлено, що квартира АДРЕСА_3 , право власності на яку за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України було визнане рішенням суду, та квартира АДРЕСА_9 , яку за договором дарування отримала в дарунок відповідачка ОСОБА_1 , є одним і тим самим об`єктом нерухомості.

Місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_10 , що підтверджується відповіддю на запит суду (том 1 а.с. 50).

Відповідно до Декларації про готовність об`єкта до експлуатації (том 1 а.с. 72 - 75) від 17.05.2012 на об`єкті, яким є житловий будинок (секція 1) по АДРЕСА_11 , виконано всі передбачені проектною документацією згідно з державними будівельними нормами, стандартами і правилами роботи.

Відповідно до виписки з облікової книги (том 1 а.с. 78) про реєстрацію багатоквартирного будинку 26.06.2012 зареєстрований житловий будинок літ. А-10 (секція 1) по АДРЕСА_5 за Приватним підприємством «Приватна фірма «Віктор -13».

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд 1 інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 , як власник квартири згідно ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 383 ЦК України, ст. 150 Житлового кодексу має право володіти, користуватися та розпоряджатися житлом на власний розсуд, використовувати його для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї; таке право відповідачки згідно ч. 4 ст. 41 Конституції України, ч. 1 ст. 321 ЦК України є непорушним і вона не може бути протиправно його позбавлена або обмежена у його здійсненні.

Однак із вказаними висновками суду 1 інстанції колегія суддів апеляційного суду погодитись не може, оскільки вони є передчасними, необґрунтованими, не відповідають встановленим обставинам по справі та зроблені без дотриманням норм процесуального та матеріального права, зокрема рішення суду не відповідає положенням ст. 263 ЦПК України.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованою законом від 17 липня 1997 року № 474/97-ВР, зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи, безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряжається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ч.1 ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

У свою чергу згідно п.3 ч.1 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише, зокрема, у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикаційний позов ґрунтується перед усім на тому, що право власності на річ є абсолютним і слідує за річчю, зберігаючись навіть у випадку незаконного вибуття з володіння власника та в період перебування в незаконному володінні іншої особи. Віндикація – витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника.

Віндикація – це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (п.3 ч.1 ст.388 ЦК України)

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11., «Булвес" АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути власник майна (фізичні, юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів), який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом.

Відповідачем у справах цієї категорії є особа, яка на момент подання позову фактично володіє майном без підстав, передбачених законом, адміністративним актом чи договором.

Незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного – лише в передбачених законом випадках (для України - ст.388 ЦК), а саме: у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі інших шляхом; у всіх випадках добросовісного заволодіння річчю на підставі безвідплатного договору з особою, яка не мала права на її відчуження.

Отже, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).

Як вбачається із матеріалів справи, Військова прокуратура Дніпропетровського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому, треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , були залучені під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції (т.2 а.с. 103-104).

В обґрунтування своїх вимог, позивач посилався на те, що, рішенням господарського суду м. Києва від 22.04.2005 у справі № 34/324 (18/141), яке набрало законної сили 02.08.2005, визнано за ГУ ВВ МВС України право власності, зокрема, на квартиру АДРЕСА_3 .

16.09.2013 реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Державної реєстраційної служби України на виконання рішення господарського суду м. Києва від 22.04.2005 у справі № 34/324 (18/141), було проведено держану реєстрацію квартири АДРЕСА_4 , яка складається з 1 - коридор, 2, 3, 5 - житлова, 4 - туалет, 6 - кухня, 7 - ванна) у будинку АДРЕСА_5 за Головним управління внутрішніх військ МВС України (правонаступником якого згідно з пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну гвардію України» від 13 березня 2014 року є Головне управління Національної гвардії України) та яка внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином, квартира АДРЕСА_3 перебуває у власності держави в особі Головного управління Національної гвардії України.

Під час судового розгляду по іншій цивільній справі, було встановлено,  що  згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно за параметром запиту: АДРЕСА_6 , наявна актуальна інформація про державну реєстрацію права власності: на квартиру  АДРЕСА_3 за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України; на квартиру  АДРЕСА_7 за  ОСОБА_1 відповідно до договору дарування №1712 від 04.06.2014, укладеного між  ОСОБА_6 та  ОСОБА_1 .

За ОСОБА_6 право власності на нерухоме майна, а саме: квартиру АДРЕСА_12 ) визнано рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23.10.2012 року по справі №403/125015/42, а 21.02.2014 право приватної власності було зареєстровано

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23.05.2017 року апеляційну скаргу Військового прокурора Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України – задоволено частково.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 жовтня 2012 в частині задоволення позовних вимог – скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_13 , ОСОБА_6 до ОСОБА_14 про визнання права власності – відмовлено.

В іншій частині рішення залишено без змін.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо нерухомого майна, 04.06.2014 року ОСОБА_6 було подаровано квартиру АДРЕСА_9 за договором дарування нерухомого майна №1712 на користь ОСОБА_1 та того ж дня внесено відомості про право приватної власності на цю квартир.

У зв`язку із чим позивач і звертається до ОСОБА_1 з позовом до суду.

У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».

Відповідно до ч.2 ст. 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи.

Згідно ст. 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки .

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (17 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18.

Більше того, у п. 8 Постанови Пленуму ВСУ "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" від 12 червня 2009 N 2 роз`яснено, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. У разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред`явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача з власної ініціативи. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

З позовної заяви вбачається, що позовні вимоги пред`явлені до відповідача ОСОБА_1 .

Із долучених до матеріалів справи в апеляційній інстанції інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що право власності на спірне майно наразі зареєстроване по 1/2 частині за ОСОБА_1 та ОСОБА_15 .

ОСОБА_15 є власником 1/2 частини квартир на підставі договору дарування за номером 1170, виданого 06.09.2018 року, ПН ДМНО Кравченко О.О.

Однак, суд 1 інстанції не звернули уваги на наведені положення закону та роз`яснення, викладені в Постановах Пленуму ВСУ, та не встановивши коло належних учасників справи, розглянув справу та відмовив в задоволенні позову по суті заявлених позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції позбавлений права залучити зазначену особу до участі у справі в якості відповідача.

Згідно п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» від 24 жовтня 2008 року № 12 апеляційний суд ухвалює рішення про зміну суду першої інстанції у випадку, якщо помилки у неправильно прийнятому рішенні можливо усунути без його скасування, не змінюючи суть рішення, і вони стосуються окремих його частин. Якщо помилки у такому рішенні стосуються правового обґрунтування рішення, то їх усунення необхідно вважати також зміною рішення.

       Відповідно до п.4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вище викладене, висновки суду 1 інстанції про відсутність підстав про задоволення позову, є передчасними, а тому оскаржуване рішення суду в частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову підлягає зміні, з вищезазначених підстав, що не позбавляє позивача права звертатися з відповідним позовом до належних відповідачів у передбачений законом спосіб та порядок.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової прокуратури Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України – задовольнити частково.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 серпня 2019 року - змінити в частині обґрунтування відмови у задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Судді: