Головуючий суду 1 інстанції - С.М. Скрипник  

Доповідач -Луганська В.М.

Справа № 426/245/17

Провадження № 22-ц/810/940/20

ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2021 року                                         м. Сєвєродонецьк

Луганський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Луганської В.М.

суддів: Карташова О.Ю., Коновалової В.А.

за участю секретаря: Вовчанської С.В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідачі – Держава в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України

треті особи - Служба безпеки України, Луганська обласна державна адміністрація – обласна військово-цивільна адміністрація

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в м. Сєвєродонецьк

апеляційну ОСОБА_2

на рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 жовтня 2020 року

за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської Служби України про відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, треті особи – Служба безпеки України, Луганська обласна державна адміністрація – обласна військово-цивільна адміністрація,

в с т а н о в и в:

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зазначеними вимогами, в обґрунтування яких вказала, що їй на праві приватної власності належить об`єкт нерухомого майна - нежитлова будівля (кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами) за адресою: АДРЕСА_1 .

17 липня 2014 року підчас обстрілу відбулося влучення артилерійського снаряду в дану будівлю, що спричинило пожежу. Внаслідок пожежі було знищено стропильну систему будівлі, дах, обладнання, меблі, внутрішнє оздоблення будівлі.

22 вересня 2014 року акт про пожежу був складений комісією у складі інспектора ДПРУ-4 ГУ ДСНС України у Луганській області, старшого лейтенанта ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Факт пошкодження внаслідок обстрілу 17 липня 2014 року належної позивачці будівлі за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується відомостями, оприлюдненими у засобах масової інформації.

Стосовно факту руйнування будівлі позивачка зверталася з заявою про кримінальне правопорушення до слідчого відділу Управління Служби безпеки України у Луганській області. 20 січня 2016 року в ЄРДР було зареєстровано кримінальне провадження № 22016130000000019 за фактом вчинення терористичного акту, в якому позивачка є потерпілою, з витягу якого вбачається, що будівлю за вказаною адресою було знищено.

Внаслідок руйнування належного позивачці майна та пожежі їй було спричинено матеріальну шкоду. З акту про пожежу від 22 вересня 2014 року вбачається, що орієнтовні збитки при пожежі складають : прямі збитки - 5000000,00 грн та побічні збитки – 5000079,74 грн. За даними інвентаризації рухомого майна, на момент виникнення в ній пожежі вартість складала орієнтовно 455567,94 дол США, що станом на момент звернення до суду складає 12101312,00 грн.

На даний час Державою ніяких дій, спрямованих на відшкодування шкоди власникам нерухомого (нежитлового майна) та рухомого майна, знищеного у зоні проведення антитерористичної операції внаслідок її проведення, з метою реалізації гарантій громадян, встановлених ст.56 Конституції України та ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» не приймається.

У відповіді на звернення позивачки щодо відшкодування матеріальної шкоди завданої під час проведення антитерористичної операції від 12 серпня 2016 року Луганською обласною військово-цивільною адміністрацією повідомлено про те, що на цей час закон, який би регулював порядок відшкодування шкоди не прийнято, а тому така шкода не може бути відшкодована.

15 жовтня 2014 року позивачкою було надіслано звернення щодо грошової компенсації на Урядову гарячу лінію Кабінету Міністрів України та отримано відповідь про те, що для вирішення вказаного у зверненні питання необхідно звертатися до місцевої ради за місцем реєстрації пошкодженого об`єкту.

У травні 2017 року позивачка подала до суду уточнену позовну заяву.

ОСОБА_1 з посиланням в обґрунтування правових підстав позову на вимоги ст. 41 Конституції України, ст. 321  ЦК України, ст.4, 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  просила суд відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну внаслідок проведення антитерористичної операції, матеріальну шкоду у розмірі 20 011 312, 00 грн, моральну шкоду у сумі 10 000,00 грн.

Ухвалою Сватівського районного суду Луганської області від 16 жовтня 2018 року до участі у справі в якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - Службу безпеки України та Луганську обласну військово-цивільну адміністрацію.

Рішенням Сватівського районного суду Луганської області від 28 жовтня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської Служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Служба Безпеки України, Луганська обласна державна адміністрація – обласна військово – цивільна адміністрація про відшкодування шкоди, спричиненої терористичним актом відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 жовтня 2020 року та задовольнити її позовні вимоги.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що на обґрунтування рішення, суд із посиланням на положення ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» зазначив, що відсутність компенсаційного механізму відшкодування шкоди за рахунок Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості, що має бути встановлений у окремому законі, не породжує у власника легітимного очікування на отримання такого відшкодування.

Суд не застосував положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод через те, що позовні вимоги заявлені не у зв`язку із позбавленням скаржниці належного на праві власності майна внаслідок порушення державою зобов`язань за вказаною нормою міжнародного права, а на захист права щодо отримання за рахунок держави відшкодування шкоди внаслідок втрати майна через терористичний акт.

Скаржниця зазначає, що у позовній заяві від 12.01.2017 року та уточненій позовній заяві від 05.05.2017 року на нормативне обґрунтування заявлених позовних вимог позивачка послалася на положення статті 41, 56 Конституції України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статті 4,19,30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтю 1 Закону України «Про Кабінет міністрів України», статтю 43 Бюджетного кодексу України, статті 22, 23, 1166 Цивільного кодексу України.

На фактичне обґрунтування позовних вимог зазначила, що 17 липня 2014 під час обстрілу міста Луганськ відбулося влучення артилерійського снаряду в нежитлову будівлю (кафе з тамбуром, ґанком, літнім майданчиком та спорудами) за адресою АДРЕСА_1 , що спричинило пожежу. Внаслідок пожежі було знищено стропильну систему будівлі, дах, обладнання, меблі, внутрішнє оздоблення будівлі. Зі змісту її позовної заяви вбачається, що позивачка зверталася до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що має право на отримання від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її майна, на яке вона має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Незгода суду з наведеними у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних відносин не є підставою для відмови у позові. Суд першої інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №265/6582/16-ц від 04 вересня 2019 року.

У відзиві на апеляційну скаргу Кабінет Міністрів України, від імені якого діє Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Харків), погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивачка у позовній заяві не стверджувала, що пошкодження та знищення належного їй майна на праві приватної власності об`єкту нерухомого майна було наслідком порушення Державою негативного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач не просив суд захистити право власності на належне їй майно від посягань з боку держави, а захищав своє право на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної іншими особами, за відсутності відповідного законодавчого регулювання такого відшкодування.

Вважає, що рішення суду ухвалено у відповідності до вимог чинного законодавства, просить суд апеляційної інстанції у задоволенні апеляційної скарги відмовити.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 Луганська обласна державна адміністрація – обласна військово-цивільна адміністрація зазначила, що норми Конвенції з прав людини та основоположних свобод повинні застосовуватися національними судами так само, як внутрішнє законодавство, як норми прямої дії. Право особи на отримання компенсації не повинно ставити у залежність від наявності чи відсутності компенсаційного механізму, оскільки відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу. Вважає, що вказана справа повинна бути розглянута з урахуванням усталеної практики Верховного Суду (постанова Великої Палати верховного Суду від 04.09.2019 року у справі №265/6582/16-ц).

У поясненнях на апеляційну скаргу Служба безпеки України апеляційну скаргу не визнала, вважає, що підстав для її задоволення не має.

В судове засідання ОСОБА_1 не з`явилася, про місце та час судового засідання повідомлена належним чином, її представник – ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала, посилаючись на доводи, які викладені в апеляційній скарзі.

Представник Кабінету Міністрів України, від імені якого діє Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Харків), в судовому засіданні апеляційну скаргу не визнав, надав пояснення аналогічні тим, які викладені у відзиві на апеляційну скаргу.

Представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з`явився, про дату, час і місце повідомлений належним чином і в установленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності не з`явившихся сторін, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась та відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що ним були встановлені обставини про те, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нерухоме майно - будівля кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 435,1 кв.м.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 13 березня 2014 «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» введено в дію зазначене рішення Ради національної безпеки і оборони України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» (із змінами, внесеними згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 28-р від 23.01.2019) м. Луганськ належить до населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Згідно акту про пожежу від 22.09.2014 року, який складений комісією у складі інспектора ДПРУ-4 ГУ ДСНС України у Луганській області, старшого лейтенанта ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , 17.07.2014 року о 01-30 годині кафе «Па де Прованс» сталася пожежа, причина пожежі (установлена чи ймовірна) - влучення артилерійського снаряду, прямі збитки від пожежі (орієнтовні) 500000, 00 грн та побічні збитки (орієнтовні) – 50000079,45 грн.

Факт пошкодження будівлі внаслідок артилерійського обстрілу підтверджується актом, складеним уповноваженою особою суб`єкта боротьби з тероризмом (КМУ) – інспектором ДПРУ-4 Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України в Донецькій області.

Стосовно факту руйнування будівлі позивач звернулася із заявою про кримінальне правопорушення до слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Луганській області. 20 січня 2016 року в ЄРДР було зареєстровано кримінальне провадження № 22016130000000019 за фактом вчинення терористичного акту ( ст. 258 ч. 1 КК України). Дана обставина підтверджується витягом з кримінального провадження № 22016130000000019. У Витягу також зазначено, що 17.07.2014 року невстановлені особи скоїли артилерійський обстріл м. Луганська, під час якого попаданням артилерійського снаряду було знищено будівлю ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 .

Згідно відповіді Управління СБУ в Луганській області від 22.08.2016 року, вбачається, що 21.01.2016 року кримінальне провадження № 22016130000000019 від 20.01.2016 року було об`єднано із кримінальним провадженням № 42014130610000042 від 04.07.2014 року за фактом здійснення невстановленими особами артилерійських обстрілів м. Луганська у 2014 році. З 14.03.2016 року ОСОБА_1 вважається потерпілою у провадженні.

Судом було оглянуті фото надані позивачем ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_1 , до та після обстрілу.

Відповідно до оцінки майна від 15.01.2014 року (яке було проведено, ще до пожежі) ринкова вартість об`єкта оцінки – обладнання, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 визначена станом на 15.01.2014 складає 800060 грн.

Відповідно до оцінки майна від 15.01.2014 року (яке було проведено, ще до пожежі) ринкова вартість об`єкта оцінки – будівля кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 визначена станом на 15.01.2014 року складає 5 788 020 грн.

Відповідно до оцінки майна від 28.02.2017 року ринкова вартість об`єкта оцінки – будівля кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 28.02.2017 року складає 1 953 456 грн.

Згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи № 1697 від 30.07.2018 року вартість відновлюваних робіт об`єкта нерухомого майна – нежитлової будівлі (кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами) за адресою: АДРЕСА_1 , складає: 1 861 574,25 грн.

Суд встановив, що пожежа об`єкта нерухомого майна – нежитлової будівлі (кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами) за адресою: АДРЕСА_1 , сталася в результаті терористичного акту.

Встановивши вказані обставини, враховуючи зміст позовної заяви, а саме те, що звертаючись до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, ОСОБА_1 вказувала, що її нежитлова будівля, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 зруйнована внаслідок терористичного акту під час проведення антитерористичної операції, тому відповідно до ст.56 Конституції, ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» вона має право на таке відшкодування. Позивач не стверджувала, що втрата належного йому на праві приватної власності майна була наслідком порушення державою її негативного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції і судом не встановлено, що така втрата відбулася внаслідок дій держави.

Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодуванні моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів спричинення такої шкоди.

Колегія суддів вважає, що такі висновки суд не відповідають вимогам закону, виходячи з наступного.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нерухоме майно - будівля кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 435,1 кв. м.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 13 березня 2014 «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» введено в дію зазначене рішення Ради національної безпеки і оборони України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» (із змінами, внесеними згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 28-р від 23.01.2019) м. Луганськ належить до населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Факт пошкодження будівлі внаслідок артилерійського обстрілу підтверджується актом від 22 вересня 2014 року, згідно якого 17.07.2014 року о 01-30 годні кафе «Па де Прованс» сталася пожежа, причина пожежі (установлена чи ймовірна) - влучення артилерійського снаряду, прямі збитки від пожежі (орієнтовні) 500000, 00 грн та побічні збитки (орієнтовні) – 5000079,45 грн.

20 січня 2016 року в ЄРДР було зареєстровано кримінальне провадження № 22016130000000019 за фактом вчинення терористичного акту ( ст. 258 ч. 1 КК України). З витягу з кримінального провадження № 22016130000000019 вбачається,, що 17.07.2014 року невстановлені особи скоїли артилерійський обстріл м. Луганська, під час якого попаданням артилерійського снаряду було знищено будівлю ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 .

Згідно відповіді Управління СБУ в Луганській області від 22.08.2016 року, вбачається , що 21.01.2016 року кримінальне провадження № 22016130000000019 від 20.01.2016 було об`єднано із кримінальним провадженням №42014130610000042 від 04.07.2014 року за фактом здійснення невстановленими особами артилерійських обстрілів м. Луганська у 2014 році. З 14.03.2016 року ОСОБА_1 вважається потерпілою у провадженні.

Відповідно до оцінки майна від 15.01.2014 року (яке було проведено, ще до пожежі) ринкова вартість об`єкта оцінки – обладнання, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 визначена станом на 15.01.2014 року складає 800060 грн.

Відповідно до оцінки майна від 15.01.2014 року (яке було проведено, ще до пожежі) ринкова вартість об`єкта оцінки – будівля кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 визначена станом на 15.01.2014 року складає 5 788 020 грн.

Відповідно до оцінки майна від 28.02.2017 року ринкова вартість об`єкта оцінки – будівля кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 28.02.2017 року складає 1 953 456 грн.

Згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи № 1697 від 30.07.2018 року вартість відновлюваних робіт об`єкта нерухомого майна – нежитлової будівлі (кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами) за адресою: АДРЕСА_1 , складає: 1 861 574,25 грн.

Частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 ЦК України передбачено, що  кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність                     (п. 70).

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивачки суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Аналіз наведеного свідчить про те, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що «згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм».

Із тексту позовної заяви вбачається, що позивачка в обґрунтування позову про відшкодування шкоди посилається на те, що належна їй нежитлова будівля, яка розташована в районі проведенням антитерористичної операції пошкоджена в період проведення антитерористичної операції та внаслідок її проведення. В порушення ст.41 Конституції України її право приватної власності було порушено. Державою ніяких дій, спрямованих на відшкодування шкоди власникам нерухомого (нежитлового) майна та рухомого майна, знищеного у зоні проведення антитерористичної операції не приймається. Вона не отримувала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її нежитлового приміщення, тому вважає, що держава Україна зобов`язана в силу норм законодавства України та статті 1 Протоколу до Конвенції відшкодувати шкоду.

Також, позивачка вказує, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Крім того, позивачка посилається на рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Айдер та інші проти Туреччини», в якому зазначено, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).

Також позивачка вказує на те, що правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на твердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і витікаючи з неї особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.

Одночасно, позивачка зазначає, що до теперішнього часу державою ніяких дій, спрямованих на відшкодування шкоди власникам нерухомого (нежитлового) майна та рухомого майна, знищеного у зоні проведення антитерористичної операції в результаті терористичного акту не приймається.

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96).

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивачка обґрунтувала розмір завданої їй шкоди, виходячи із акту про пожежу від 22 вересня 2014 року: прямі збитки- 5000000, 00 грн, побічні збитки -5000079, 745 грн та даними інвентаризації рухомого майна, що знаходилося у будівлі ресторану на момент виникнення в ній пожежі, його вартість складала за курсом НБУ 12011312, 00 грн, керуючись при цьому ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначала, що шкода, завдана внаслідок потрапляння снаряду в приміщення, має бути відшкодована державою.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості та майну, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня  2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06,  § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції нежитлові приміщення та майно.

Право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності нежитлового приміщення, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки.

Позивачка має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивачка, у позовній заяві, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту майна у розмірі реальної його вартості.

Також позивачка посилалися на відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу.

Зазначені доводи скаржника колегія суддів вважає такими, що доведені.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ  від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00,  § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням майна внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судом (позитивний матеріальний обов`язок).

Судом встановлено, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивачка була визнана потерпілою через пошкодження її майна, тривало. Тобто, у суду першої інстанції не було відомостей про те, що держава провела об`єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачці (позитивний процесуальний обов`язок).

Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armeniang), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» ( Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові  від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачами доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц та   від 27 травня 2020 року у справі № 242/1676/17.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Визначаючи розмір такої компенсації за принципом розумності та справедливості, колегія суддів, враховуючи фактичні обставини справи, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшла висновку, що ОСОБА_1 , як власник зруйнованого нежитлового приміщення, має право на стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 150000,00 грн за відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення об`єкта нерухомості, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту майно, нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ, відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту нежитлового приміщення.

Згідно з статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездіяльності) її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Для наявності підстав для зобов`язання відшкодувати моральну шкоду необхідно наявність незаконних дій чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинного зв`язку між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідачів є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статті 1167 ЦК України.

Встановивши, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» , а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів доходить висновку про відмову у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди, оскільки позивачкою не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження її майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право  скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції слід скасувати відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1  до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок проведення антитерористичної операції задовольнити частково, стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України  на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 150000, 00 грн.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 256, 259, 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 жовтня 2020 року скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської Служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, треті особи – Служба безпеки України, Луганська обласна державна адміністрація – обласна військово-цивільна адміністрація задовольнити частково.

Стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , номер платника податків НОМЕР_1 , зареєстрована: АДРЕСА_2 , місце тимчасового мешкання: АДРЕСА_3 грошову компенсацію у розмірі 150000 (сто п`ятдесят тисяч) грн.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської Служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої терористичним актом, треті особи – Служба безпеки України, Луганська обласна державна адміністрація – обласна військово-цивільна адміністрація відмовити.

Стягнути Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , номер платника податків НОМЕР_1 , зареєстрована: АДРЕСА_2 , місце тимчасового мешкання: АДРЕСА_3 судові витрати по сплаті судового збору у сумі 164, 91 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови 04 березня 2021 року.

Головуючий                                                         В.М. Луганська

Судді                                                                О.Ю. Карташов

                                                               В.А. Коновалова