ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 квітня 2010 р. м. Вінниця Справа № 2-а-681/10/0270
Вінницький окружний адміністративний суд в складі
Головуючого судді Воробйової І.А.,
при секретарі судового засідання: Балан М.А.
за участю представників сторін:
позивача : Мельник Т.І.
відповідача : Коваленка В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до: Державного підприємства дослідного господарства "Олександрівське" Інституту кормів Української академії аграрних наук
про: стягнення 37144,35 грн. адміністративно-господарських санкцій та 3497,96 грн. пені
Обставини справи:
До Вінницького окружного адміністративного суду звернулося Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) з позовом до Державного підприємства дослідного господарства "Олександрівське" Інституту кормів Української академії аграрних наук (далі - відповідач) про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 37144,35 грн. та пені в розмірі 3497,96 грн.
Позов мотивовано, зокрема тим, що в порушення статті 19 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів” відповідач не забезпечив встановленого нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів в кількості 3 осіб, в зв’язку з чим зобов’язаний сплатити адміністративно-господарські санкції та пеню у розмірі встановленому чинним законодавством.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві та письмові докази у справі.
Відповідач в письмових запереченнях (вх. № 5790 від 24.03.2010 року) та його його представник в судовому засіданні позов не визнав, мотивуючи тим, що відповідачем вжито всі передбачені чинним законодавством заходи по забезпеченню працевлаштування інвалідів. Зокрема, відповідачем 03.01.2007 року був виданий наказ № 2-к про працевлаштування інвалідів, відповідно до якого підприємство взяло на себе обов'язок створювати на підприємстві місця для працевлаштування інвалідів та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством. Окрім того, відповідач повідомляв Тростянецький районний центр зайнятості про наявність вільних вакантних місць для працевлаштування інвалідів, що підтверджується звітами форми №3-ПН. Проте, особи з обмеженими фізичними можливостями протягом 2008 року до відповідача самостійно не звертались та центром зайнятості не направлялись.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд -
ВСТАНОВИВ :
Згідно з частинами 1, 2 статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в України” (далі –Закон), для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, —у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Так, 25 лютого 2009 року відповідач подав до Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2008 рік, згідно з яким середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 275 особи, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність –8 осіб, кількість інвалідів –штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях відповідно до вимоги статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", яка самостійно розрахована відповідачем - становить 11 осіб (а. с.4).
Оскільки відповідачем не виконано норматив робочих місць для працевлаштування інваліда в кількості 3 осіб, до останнього застосовано адміністративно –господарську санкцію у розмірі середньомісячної заробітної плати штатного працівника на підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом та пеня, які відповідачем не сплачені, що стало підставою для звернення з позовом до суду.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, оцінюючи доводи сторін та надані ними докази, суд виходить з наступного.
Частиною 5 статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в України” встановлено, що виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Статтею 18 Закону встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підприємства зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленою Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частиною 3 статті 18-1 цього Закону, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Статтею 20 Закону, зокрема, передбачено, що підприємства де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.
З аналізу положень вказаного Закону вбачається, що на суб’єктів господарювання покладено обов’язок виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів і надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів. При цьому, обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком самостійно підбирати інвалідів на створені робочі місця. Водночас, законодавець зобов’язує підприємства надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів.
Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування затверджений постановою Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 року “Про реалізацію статей 19 та 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”(далі - Порядок).
Згідно з пункту 2 Порядку звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом, а інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Відповідно до пункту 2 статті 4 Закону України "Про зайнятість населення" (із змінами та доповненнями) державні органи забезпечують публікацію статистичних даних та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підготовки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-трудової реабілітації, в тому числі інвалідів.
Суд встановив, що відповідачем виконані вимоги постанови Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 року “Про реалізацію статей 19 та 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” щодо подання щомісячної інформації про зайнятість і працевлаштування інвалідів до центру зайнятості.
Так, на запит позивача - Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів за №01-08/715-18 від 07.05.2009 року (а.с. 6) щодо надання інформації про наявність вільних робочих місць, Тростянецький районний центр зайнятості надав відповідь за №886 від 27.05.2009 року (а.с.7), згідно якої ДП ДГ "Олександрівське" протягом 2008 року зверталося за послугами центру зайнятості щодо сприяння організації працевлаштування інвалідів. Відповідачем з березня по грудень 2008 року (включно) подавалися звіти форми №3-ПН з інформацією про наявність вакансій для інвалідів на роботу підсобного робітника 4-6 чол. (а.с.8-18).
Крім того, згідно листа Тростянецького районного центу зайнятості №04-40/554 від 13.04.2010 р., останнім, протягом 2008 року на заявлені вакансії підсобних робітників, поданих ДП ДГ "Олександрівське", безробітні з обмеежними фізичними можливостями не направлялись.
При вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій суд виходить із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов’язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.
Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв’язку між самим порушенням та його наслідками. Вважається, що застосування принципу вини як умови відповідальності пов’язане з необхідністю доведення порушення зобов’язання.
Адміністративно-господарська відповідальність, передбачена статтею 20 Закону, за своєю правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин, згідно частини 1 статті 218 ГК України, є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання). Відповідно до частини другої зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Звіт за формою 3-ПН є актом інформування органи працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів із встановленим рівнем нозології для працевлаштування.
Таким чином, із матеріалів справи та представлених позивачем доказів не вбачається бездіяльності та протиправних дій відповідача, його вини у непрацевлаштуванні інвалідів, що є складовими господарського правопорушення; ним здійснені всі залежні від нього заходи по недопущенню господарського правопорушення.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, відносно відповідача відсутні.
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статей 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно статті 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об‘єктивному дослідженні.
Представником відповідача було надано достатньо доказів, які свідчать про вжиття ним можливих заходів щодо працевлаштування необхідної кількості інвалідів. При цьому, в матеріалах справи відсутні дані про те, що відповідача звертались або направлялись інваліди, а останній відмовляв у їх працевлаштуванні.
Оскільки роботодавець вжив необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, то суд дійшов висновку про те, що застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій у зв’язку з меншою, ніж установлено нормативом, середньообліковою чисельністю працюючих інвалідів, є безпідставним.
Виходячи з наведеного, враховуючи відсутність підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій та, відповідно, їх стягнення, відсутні також підстави і для стягнення пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій, застосованої згідно Порядку “сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 70.
З урахуванням встановлених у судовому засіданні обставин справи та вищезазначених положень чинного законодавства України суд вважає, що в задоволенні даного позову слід відмовити повністю.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ :
В задоволені позову відмовити
Відповідно до ст. 186 КАС України постанова може бути оскаржена протягом 10 днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до ст. 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження. Якщо постанову було проголошено у відсутності особи, яка бере участь у справі, то строк подання заяви про апеляційне оскарження обчислюється з дня отримання нею копії постанови. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. При цьому апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження , якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до суду апеляційної інстанції через суд , який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 254 КАС України постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає сили після закінчення цього строку.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Повний текст постанови оформлено: 05.05.10
Суддя Воробйова Інна Анатоліївна
26.04.2010