ПОСТАНОВА

Іменем України

26 лютого 2021 року

Київ

справа №260/561/19

адміністративне провадження №К/9901/15529/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. В.,

Мартинюк Н. М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 27.12.2019 (головуючий суддя - Я. М. Калинич)

та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2020 (головуючий суддя - І. М. Обрізко, судді - Л. П. Іщук, Т. В. Онишкевич)

у справі № 260/561/19

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

установив:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 112-19 від 28.03.2019 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем на підставі релігійних переконань.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказував про незаконність оскаржуваного рішення, оскільки останнє створює для нього загрозу повернення до країни громадянської належності де йому загрожує небезпека, а саме реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню в порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, через переслідування з боку радикальних ісламістів за релігійні переконання..

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 27.12.2019, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2020, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним відмовлено.

4. При прийнятті рішень суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що причини, які позивач зазначає щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

5. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення судів скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

6. Підстави, на яких подана касаційна скарга позивач вказує пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме позивач стверджує, що суди обох інстанції не застосували при прийнятті рішення позицію Верховного Суду, викладену у аналогічних справах № 640/19723/18, № 815/2092/17, № 826/6949/16, № 825/1297/16, № 820/1309/16, № 806/1123/15, № 818/1151/15. Також, в обґрунтування вимог касаційної скарги позивач зазначає, що суди попередніх інстанцій, як і відповідач не врахували позицію суду , яким було скасовано попереднє рішення відповідача про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і на що саме звернув суд увагу відповідача.

Позиція інших учасників справи

7. У відзиві на касаційну скаргу Державна міграційна служба України з доводами та вимогами касаційної скарги не погоджується, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

8. Ухвалою Верховного Суду від 09.07.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

9. Ухвалою Верховного Суду від 19.02.2021 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

10. ОСОБА_1 є громадянином Ісламської Республіки Пакистан за віросповіданням християнин. До виїзду з Ісламської Республіки Пакистан проживав в місті Лахор.

11. 29.06.2017 позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12. За результатами проведеної співбесіди з ОСОБА_1 на підставі вивчення матеріалів справи № 2017UZ0012 посадова особа Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області підготувала висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

13. Рішенням Державної міграційної служби України від 17.11.2017 № 425-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

14. Вважаючи зазначену відмову протиправною, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.

15. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 29.05.2018 позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним, зобов`язання вчинити дії задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 425-17 від 17.11.2017 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.09.2018 вказане рішення залишено без змін.

16. На виконання рішення суду Державною міграційною службою України прийнято рішення 06.12.2018 про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 .

17. На виконання зазначеного рішення Головним управлінням Державної міграційної служби України в Закарпатській області повторно розглянуто заяву позивача у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18. Після повторного дослідження обставин, що стали підставою для скасування судом рішення Державної міграційної служби України від 17.11.2017 № 425-17, враховуючи викладене у висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 19.10.2017, відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 06.02.2019 прийнято висновок про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19. 28.03.2019 Державною міграційною службою України прийнято рішення № 112-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Пакистану ОСОБА_1 .

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування (чинні на час виникнення спірних правовідносин)

20. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

21. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

22. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

23. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

24. Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25. Згідно з частиною шостою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

26. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

27. Частиною другою статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

28. Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

29. Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

30. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

31. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Верховний Суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

32. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

33. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. При цьому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

34. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

35. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

36. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

37. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

38. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

39. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не містить посилання, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

40. Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

41. Пунктом 6.6 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 (далі - Правила № 649), передбачено, що в разі якщо згідно з рішенням суду, яке набрало законної сили, Державна міграційна служба зобов`язана прийняти рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи повторно розглянути заяву особи про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідне рішення приймається Державною міграційною службою протягом семи робочих днів з дня отримання такого рішення суду.

42. Відповідно до пункту 6.10 зазначених Правил у випадку отримання рішення Державної міграційної служби щодо повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, територіальний орган Державної міграційної служби протягом семи робочих днів оформлює наказ (додаток 28) про повторний розгляд заяви.

Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення Державної міграційної служби.

Повторний розгляд заяви здійснюється протягом одного місяця з дня надходження до територіального органу Державної міграційної служби відповідного рішення.

Строк повторного розгляду заяви продовжується до двох місяців керівником територіального органу Державної міграційної служби за вмотивованим поданням уповноваженої посадової особи територіального органу Державної міграційної служби.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

43. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

44. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

45. Підставою відкриття касаційного провадження у справі було посилання скаржника на те, що судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин не застосовано позицію Верховного Суду, викладену у аналогічних справах № 640/19723/18, № 815/2092/17, № 826/6949/16, № 825/1297/16, № 820/1309/16, № 806/1123/15, № 818/1151/15

46. Так, у справах, на які посилається скаржник, Верховний Суд вказав, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

47. Наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов`язковим елементом його доказової бази. Заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

48. Разом з тим, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

49. У справі, що розглядається, відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що твердження позивача про загрозу з боку талібів викликають сумнів і не можуть вважатися достовірними чи правдоподібними, що це конкретно відбулося з позивачем. А тому суди дійшли висновку, що причини, які наведені позивачем не пов`язані з побоюванням стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

50. Водночас судами попередніх інстанцій не враховано, що обставини щодо наявності у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження були предметом судового розгляду у справі № 807/2/18 і встановлені в судовому рішенні, яке набрало законної сили, та, відповідно до частини четвертою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, має преюдиціальне значення при розгляді цієї справи.

51. Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

52. Таким чином, на переконання суду касаційної інстанції є неприпустимою відмова в задоволенні позову у цій справі, у зв`язку з недоведеністю позивачем неправомірності рішення суб`єкта владних повноважень (відповідача).

53. Разом з тим відповідачем при повторному розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не враховано приписи положень пункту 6.10 Правил № 649, відповідно до яких процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення Державної міграційної служби.

54. Колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, яка підтверджує обґрунтованість загрози життю позивача, що встановлена судовими рішеннями у справі № 807/2/18 на підставі відомостей з достовірних джерел інформації, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

55. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

56 Слід зазначити, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.

57. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.12.2019 року справа № 826/17660/17, від 12.02.2020 у справі № 815/4398/17.

58. Відповідно до пункту 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та, за наявності достатніх підстав, зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

59. Відповідно до частини десятої статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі прийняття судом рішення про задоволення скарги особи про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом семи робочих днів з дня отримання такого рішення приймає відповідне рішення.

60. Враховуючи викладене, приймаючи до уваги повторність прийняття відповідачем негативного рішення стосовно позивача на підставі матеріалів особової справи, судом встановлено достатні підстави для зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

61. Відповідно до частин першої та третьої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

62. Переглянувши судові рішення в межах доводів касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судами фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що при ухваленні рішень, суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування судових рішень та ухвалення нового рішення у справі про задоволення позовних вимог.

Висновки щодо розподілу судових витрат

63. Оскільки позивач відповідно до Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 351, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

постановив:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

2. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 27.12.2019 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2020 у справі № 260/561/19 скасувати.

3. Ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

4. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 112-19 від 28.03.2019 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

5. Зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем.

6. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ж.М. Мельник-Томенко

Судді А. В. Жук

Н.М. Мартинюк