Постанова

Іменем України

23 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 489/2913/17-ц

провадження № 61-8743св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 29 січня 2019 року у складі судді Тихонової Н. С. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 березня 2019 року у складі колегії суддів: Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю., Ямкової О. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про визнання недійсним кредитного договору.

Позовну заяву мотивовано тим, що 28 березня 2005 року між нею та закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», було укладено кредитний договір № NKVPGK04040020, відповідно до умов якого їй було відкрито невідновлювальну кредитну лінію на загальну суму 167 497,51 дол. США, для придбання квартири вартістю 140 000,00 дол. США, сплату страхових внесків у розмірі 27 497,51 дол. США, строком до 27 березня 2025 року, зі сплатою 1 % щомісячно на суму залишку заборгованості за кредитом, щомісячної комісії в сумі 0,22 % від суми виданого кредиту, комісії за дострокове погашення кредиту, з періодом сплати з 21 по 27 число кожного місяця.

01 червня 2005 року між нею та банком було укладено додаткову угоду до вказаного договору, якою внесено зміни до пункту 1.1 договору в частині нарахування щомісячної комісії та комісії за дострокове погашення кредиту.

24 січня 2013 року між нею та банком було укладено додатковий договір № 2 про розірвання кредитного договору у зв`язку із його повним виконанням.

ОСОБА_1 зазначала, що постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 02 березня 2017 року у справі № 489/1439/15-ц з АТ КБ «ПриватБанк» на її користь було стягнуто 1 062 922,00 грн у рахунок переплати позичальником грошових коштів за кредитним договором від 28 березня 2005 року № NKVPGK04040020.

Під час розгляду зазначеної справи було проведено судову-економічну експертизу та встановлено, що розрахунок погашення заборгованості за кредитним договором станом на 08 липня 2014 року не відповідав його умовам, внаслідок чого сплачені нею, як позичальником, кошти перевищили фактичну заборгованість за договором на суму 39 106,78 дол. США.

З огляду на зазначене, ОСОБА_1 вважала, що зазначений кредитний договір є недійсним на підставі статей 203, 230 ЦК України та таким, що укладений з використанням нечесної підприємницької практики, оскільки банк не надав об`єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредиту, його загальну вартість, ввів її в оману щодо реальної процентної ставки за користування кредитними коштами, була відсутня згода з усіма істотними умовами договору, зокрема про дату видачі частин кредиту, розмір кожної частини, загальний розмір кредиту, процентну ставку.

Зазначала, що під час укладання кредитного договору відповідач переконав її в необхідності отримання кредитних коштів у доларах США із посиланням на нестабільність національної валюти, а також на вигідність процентної ставки.

Проте, згодом з`ясувалось, що запропоновані АТ КБ «ПриватБанк» умови договору були завідомо невигідними для неї, а тому, як вважала ОСОБА_1 , банк здійснив недобросовісний продаж своїх фінансових послуг та ввів її в оману.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним кредитний договір від 28 березня 2005 року № NKVPGK04040020 на підставі статті 230 ЦК України (під впливом обману) та статей 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», застосувавши реституцію як наслідок недійсності договору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 29 січня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконувала його; у договорі міститься повна інформація стосовно умов кредитування. Позивач не надала доказів щодо введення її в оману під час укладення кредитного договору, оскільки перед його підписанням вона мала можливість ознайомитися з текстом та умовами договору та власноручно його підписала. Вона з власної ініціативи звернулася за отриманням кредиту в іноземній валюті до вільно обраного нею банку, отримавши від останнього всю передбачену законодавством інформацію перед укладанням договору. Протягом дії кредитного договору позивач укладала з відповідачем додаткову угоду, погоджуючи зміни до нього, але не зверталася за роз`ясненнями положень, які були їй незрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору. У зв`язку із чим відсутні правові підстави для визнання недійсним кредитного договору від 28 березня 2005 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 29 січня 2019 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції на підставі наданих сторонами і досліджених судом доказів дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання недійсним кредитного договору, оскільки при укладенні оспорюваного кредитного договору відповідачем були дотримані вимоги чинного законодавства, визначені статтею 203 ЦК України. Позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що умови оспорюваного договору є несправедливими та введення її відповідачем в оману. Відповідач у відповідності до вимог Закону України «Про захист прав споживачів» надав позивачці всебічну, об`єктивну та достовірну інформацію про умови кредитування перед та під час укладення кредитного договору про надання споживчого кредиту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нову постанову, якою задовольнити її позовні вимоги.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

ОСОБА_1 вважала, що судами попередніх інстанцій безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки банк не надавав їй інформації, зокрема: про наявні форми кредитування, відмінності між ними; переваги та недоліки запропонованої схеми кредитування; сукупну вартість кредиту, кредитним договором взагалі не визначено розмір річної процентної ставки за користування кредитними коштами; про відповідальність за валютні ризики під час виконання зобов`язань та інше.

Разом із тим, в оспорюваному договорі відсутня згода за всіма його істотними умовами, зокрема: про дату видачі частин кредиту, який надається у вигляді кредитної лінії; розміру кожної його частини; загальний (підсумковий) розмір - сума кредиту; процентної ставки, які, як вважала ОСОБА_1 , є обов`язковими в силу статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Посилаючись на те, що дії працівників банку щодо спонукання до укладення оспорюваного договору, ОСОБА_1 вважала, що цей договір фактично вчинено під впливом обману, що згідно статті 230 ЦК України є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2019 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи № 489/2913/17-ц із Ленінського районного суду м. Миколаєва.

У червні 2019 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив АТ КБ «ПриватБанк» на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

28 березня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № NKVPGK04040020, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надано кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу, строком до 27 березня 2025 року включно у вигляді невідновлюваної кредитної лінії у розмірі 167 497,51 дол. США зі сплатою процентів у розмірі 1,00 % щомісячно на суму залишку заборгованості за кредитом та щомісячної комісії у розмірі 0,22 % від суми виданого кредиту, комісії за дострокове погашення кредиту у відповідності до пункту 1.5 цього договору. Період сплати встановлено з 21 по 27 число кожного місяця (а. с. 6-8).

Погашення заборгованості за кредитом (за виключенням комісії, яка виплачується в момент надання кредиту) визначено у порядку: щомісячно у період сплати позичальник зобов`язаний надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) у розмірі 1 865,09 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складається із заборгованості за кредитом, процентами та комісією.

01 червня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 1 до зазначеного кредитного договору, відповідно до якої пункт 1.1 кредитного договору змінено (а. с. 9).

24 січня 2013 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 2, відповідно до умов якого сторони домовились розірвати кредитний договір у зв`язку із його повним виконанням згідно пункту 5 кредитного договору (а. с. 10).

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 02 березня 2017 року у справі № 489/1439/15-ц за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача, стягнення надмірно сплачених коштів, трьох процентів річних та інфляційних збитків з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 у рахунок переплати позичальником грошових коштів при погашенні кредитної заборгованості за договором від 28 березня 2005 року № NKVPGK04040020 було стягнуто 1 062 922,28 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат (а. с. 11-14).

У межах розгляду зазначеної справи проводилися судово-економічні експертизи, що встановили сплату позичальником грошових коштів у розмірі, який перевищує фактичну заборгованість за договором.

Постановою Верховного Суду від 13 лютого 2019 року рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 02 березня 2017 року скасовано, а справу № 489/1439/15-ц передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховним Судом констатовано, що заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону, а не висновком експертизи, який оцінюється на рівні з іншими доказами та не має для суду наперед встановленого значення.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 18 липня 2019 року, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 1 854,19 дол. США. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», положеннями якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинностіцим Законом.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України (тут і далі в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновків, що касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частинами першої - третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 230 ЦК України встановлено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Згідно статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).

Інформація про товари (роботи, послуги) повинна містити: назву товару; зазначення нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати вітчизняні товари (роботи, послуги); дані про основні властивості товарів (робіт, послуг), а щодо продуктів харчування - про склад (включаючи перелік використаної у процесі їх виготовлення сировини, в тому числі харчових добавок), номінальну кількість (масу, об`єм тощо), харчову та енергетичну цінність, умови використання та застереження щодо вживання їх окремими категоріями споживачів, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт; відомості про вміст шкідливих для здоров`я речовин порівняно з вимогами нормативно-правових актів та нормативних документів і протипоказання щодо застосування; позначку про застосування генної інженерії під час виготовлення товарів; дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг); дату виготовлення; відомості про умови зберігання; гарантійні зобов`язання виробника (виконавця); правила та умови ефективного і безпечного використання товарів (робіт, послуг); термін придатності (служби) товарів (робіт, послуг), відомості про необхідні дії споживача після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій; найменування та адресу виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування.

Інформація, передбачена пунктом 1 цієї статті, доводиться до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації, що додається до товарів (наслідків робіт, послуг), на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів товарів (робіт, послуг) або в окремих сферах обслуговування.

Якщо надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про товар (роботу, послугу) та про виробника (виконавця, продавця) спричинило: придбання товару (роботи, послуги), який не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків; неможливість використання придбаного товару (роботи, послуги) за призначенням - споживач має право вимагати надання у розумно короткий, але не більше місяця, термін належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений термін не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків; заподіяння шкоди життю, здоров`ю або майну споживача - він має право пред`явити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги, передбачені статтею 17 цього Закону, а також вимагати відшкодування збитків, завданих природним об`єктам, що перебувають у його володінні на праві власності або на інших підставах, передбачених законом чи договором.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі.

Споживач має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв`язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності.

Статті 15, 18, 19 зазначеного Закону України «Про захист прав споживачів», які зазначені позивачем як підстава позову, набрали чинності з 13 січня 2006 року, тобто після укладення оспорюваного договору.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Вирішуючи спір, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що банк у письмовій формі надав ОСОБА_1 у повному обсязі всю необхідну інформацію, кредитний договір містить усі умови, передбачені положеннями Закону України «Про захист прав споживачів», сторони узгодили всі істотні умови договору, а саме: суму кредиту, дату видачі кредиту, умови повернення кредиту, нарахування та сплати відсотків, порядок сплати за кредит, порядок зміни та припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, тощо, та ОСОБА_1 особистими підписами засвідчила, що вона погодилася на отримання у кредит коштів саме на умовах, що визначені договором, волевиявлення сторін на укладення і підписання договору були вільними, а також ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів введення банком позивача в оману під час укладення оспорюваного кредитного договору, дійшов законного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору від 28 березня 2005 року.

Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника з висновками суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість судових рішень, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи у цій частині.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 29 січня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович