Постанова

Іменем України

10 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 502/922/18

провадження № 61-1913св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кілійського районного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року у складі судді Масленикова О. А. та постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Князюка О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такої, що втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вказувала, що з 10 вересня 2009 року за зазначеною вище адресою зареєстровано місце проживання сина позивача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_2 .

Звертала увагу на те, що рішенням Кілійського районного суду Одеської області

від 17 грудня 2013 року шлюб між ОСОБА_3 та відповідачем в справі розірвано. При цьому, до розірвання шлюбу з сином позивача, відповідач змінила адресу фактичного місця проживання, проте не змінила адресу місця реєстрації.

Посилаючись на те, що відповідач з 2013 року фактично не проживає за адресою її місця реєстрації, у зв`язку із чим у позивача виникають проблеми зі сплатою надмірних комунальних послуг, які не надаються, але нараховуються на відповідача, позивач просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 , що належить позивачу на праві приватної власності.

Рішенням Кілійського районного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року

в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач має намір проживати в належному позивачу житловому будинку, в якому зареєстроване її місце проживання та місце проживання її неповнолітньої дитини, проте через неприязні стосунки та вчинення перешкод з боку позивача та колишнього чоловіка відповідача

ОСОБА_3 , відповідач позбавлена можливості проживати в спірному житловому приміщенні. Посилаючись на наведене, суд першої інстанції зробив висновок, що відповідач не проживає в спірному житловому будинку з поважних причин, а тому підстави для задоволення позову ОСОБА_1 на підставі частини другої статті

405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відсутні. Судом першої інстанції також зазначено, що позивачем не надано доказів порушення її прав відповідачем внаслідок наявного у неї права користування спірним житловим будинком, у зв`язку з чим позов також не може бути задоволений з наведених вище обставин.

Постановою Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2019 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами порушення її прав як власника нерухомого майна відповідачем або можливість такого порушення в майбутньому, з урахуванням того, що іншого житлового приміщення у відповідача немає. При цьому за адресою належного позивачу житлового будинку зареєстрований також малолітній син ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з яким відповідач через неприязні стосунки з колишнім чоловіком та свекрухою виїхала до іншого житлового приміщення. Таким чином, встановивши, що відповідач має намір проживати з дитиною за місцем їхньої реєстрації, проте позивач змінила замки на вхідних дверях та чинить перешкоди в користуванні відповідачем спірним житловим приміщенням, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що відповідач не проживає за місцем її реєстрації з поважних причин.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Кілійського районного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що вона не отримувала відзиви відповідача на її позовну заяву та апеляційну скаргу, чим фактично була позбавлена можливості надати свої пояснення на обставини, викладені в зазначених вище процесуальних заявах відповідача.

Звертає увагу на недоведеність відповідачем поважності причин її тривалого непроживання за місцем реєстрації. На думку заявника, ОСОБА_2 також не надано доказів того, що позивач чинить їй перешкоди в користуванні спірним житловим будинком.

Вважає помилковими висновки судів щодо вселення відповідача до спірного житлового будинку як члена сім`ї позивача. Стверджує, що позивач ніколи не була членом сім`ї відповідача, остання вселилася до належного позивачу будинку як дружина сина позивача, проте сторони в справі не були пов`язані спільним побутом, оскільки позивач проживає за іншою адресою.

Вказує на те, що до відзиву на апеляційну скаргу, який прийнятий апеляційний судом без підтвердження направлення копії відзиву на адресу позивача, відповідач додала акт, складений 18 вересня 2019 року депутатом Кілійської міської ради Одеської області Остапенком О. М., в якому міститься неправдива інформація. Через неповідомлення позивача про поданий відзив на апеляційну скаргу, позивач була позбавлена можливості спростувати вказану в акті інформацію, шляхом подання клопотань про допит ОСОБА_4 , яким складено акт, а також свідків, які його підписували.

Наполягає, що через тривале не проживання відповідача за адресою її місця реєстрації без поважних причин, позивач сплачує грошові кошти за надмірно нараховані комунальні послуги та позбавлена можливості оформити субсидію, у зв`язку із чим вважає помилковими висновки судів про недоведеність позивачем факту порушення її прав відмовою відповідача добровільно знятись із реєстрації місця проживання в належному позивачу житловому будинку.

Станом на момент розгляду справи відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 від інших учасників справи до Верховного Суду не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 27 січня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кілійського районного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року передано на розгляд судді-доповідачу Сердюку В. В.

Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2020 року (після усунення заявником недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , витребувано матеріали цивільної справи № 502/922/18 із Кілійського районного суду Одеської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2020 року матеріали справи № 502/922/18 надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2020 року № 2230/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл касаційної скарги ОСОБА_1 .

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та матеріали справи № 502/922/18 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу № 502/922/18 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 подана до Верховного Суду у січні 2020 року, то вона підлягає розгляду у порядку, визначеному в ЦПК України в редакції, чинній до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 20 вересня 2009 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Кілійського районного суду Одеської області від 16 липня 2008 року за ОСОБА_1 визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Відповідно до домової книги на житловий будинок

АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані у спірному житловому будинку з 10 вересня 2009 року.

Рішенням Кілійського районного суду Одеської області від 17 грудня 2013 року

в справі № 502/3131/13-ц шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано. Місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не визначено.

Згідно з актом депутата Шевченківської сільської ради Кілійського району Одеської області від 06 лютого 2018 року, у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані: син власника - ОСОБА_3 ,

1983 року народження, невістка - ОСОБА_2 , 1986 року народження, внук -

ОСОБА_2 , 2005 року народження. Шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано в 2013 року, остання за зазначеною вище адресою не проживає.

Відповідно до довідки Шевченківської сільської ради Кілійського району Одеської області від 11 жовтня 2017 року ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , проте за зазначеною вище адресою не проживає з 2013 року.

Згідно зі свідоцтвом про народження, виданим 05 липня 2005 року виконавчим комітетом Шевченківської сільської ради Кілійського району Одеської області, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до довідки Шевченківської сільської ради Кілійського району Одеської області від 28 серпня 2018 року ОСОБА_2 та її неповнолітній син ОСОБА_2 , 2005 року народження, зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , з 10 вересня 2009 року.

Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 зазначала, що відповідач з 2013 року фактично не проживає за адресою її місця реєстрації, у зв`язку із чим у позивача виникають проблеми зі сплатою надмірних комунальних послуг, які не надаються, але нараховуються на відповідача, а тому просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 , який належить їй на праві приватної власності.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, щовідповідач має намір проживати в належному позивачу житловому будинку, в якому зареєстроване її місце проживання та місце проживання її неповнолітньої дитини, проте через неприязні стосунки та вчинення перешкод з боку позивача та колишнього чоловіка відповідача -

ОСОБА_3 , відповідач позбавлена можливості проживати в спірному житловому приміщенні. Посилаючись на наведене, суд першої інстанції зробив висновок, що відповідач не проживає у спірному житловому будинку з поважних причин, а тому підстави для задоволення позову ОСОБА_1 на підставі частини другої статті

405 ЦК України відсутні. Судом першої інстанції також зазначено, що позивачем не надано доказів порушення її прав відповідачем внаслідок наявного у неї права користування спірним житловим будинком, в зв`язку з чим позов також не може бути задоволений з наведених вище обставин.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Крім того, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Відповідно до положень статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права.

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).

Разом з тим варто врахувати, що згідно з пунктами 3, 5 частини першої статті 406 ЦК України сервітут припиняється зокрема у разі спливу строку, на який було встановлено сервітут, або невикористання сервітуту протягом трьох років підряд.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій у цій справі помилково застосовано положення частини другої статті 405 ЦК України для вирішення спору з огляду на таке.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті

64 цього Кодексу, а саме: дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України, відповідно до якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Судами встановлено та із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 в силу положень частини другої статті 64 ЖК Української РСР, частини четвертої статті

156 ЖК Української РСР не є членом сім`ї власника житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , оскільки не проживала разом із нею у цьому житловому будинку, не вела спільного господарства.

Таким чином, з огляду на сутність встановлених правовідносин висновок судів попередніх інстанцій про застосування до спірних правовідносин положень статті

405 ЦК України є помилковим та є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_1 ; її син ОСОБА_3 перебував у шлюбі із ОСОБА_2 , у шлюбі народився син ОСОБА_2 ; шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано у 2013 році; ОСОБА_2 та ОСОБА_2 зареєстровані в указаному будинку.

ОСОБА_2 не проживає у будинку АДРЕСА_1 з 2013 року, жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було.

У зв`язку з реєстрацією у вказаному житловому будинку відповідача у позивача виникають проблеми зі сплатою комунальних послуг, які не надаються, але нараховуються, та перешкоди щодо оформленням субсидії.

За таких умов та з огляду на положення статті 391 ЦК України позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням, підлягають задоволенню.

Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу, на вказане увагу не звернули, не перевірили наявність підстав для застосування статті 391 ЦК України та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Посилання відповідача на те, що вона має намір проживати в належному позивачу житловому будинку, в якому зареєстроване її місце проживання та місце проживання її неповнолітньої дитини, проте через неприязні стосунки та вчинення перешкод з боку позивача та колишнього чоловіка ОСОБА_3 , відповідач позбавлена можливості проживати в спірному житловому приміщенні, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не є достатньою підставою для обмеження ОСОБА_1 , як власника, на мирне володіння її майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 з підстав наведених у мотивувальній частині цієї постанови.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на висновки Верховного Суду щодо суті касаційної скарги та задоволення позовних вимогОСОБА_1 , у порядку частин першої та другої статті 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню фактично сплачений судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у сумі 3 171,61 грн (704,80 грн + 1057,21 грн + 1409,60 грн).

Керуючись статтями 141, 406, 409, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Кілійського районного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасувати,ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору за розгляд справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у сумі 3 171,61 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак

Судді:І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко