Дата документу 10.02.2021 Справа № 337/4051/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 337/4051/17 Головуючий у 1-й інстанції: Салтан Л.Г.

Провадження №22-ц/807/387/21                 Суддя-доповідач Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2021 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа – ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який в подальшому був уточнений, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа – ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позову зазначала, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 24 грудня 2004 року їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . Рішенням Запорізької міської ради від 28 жовтня 2004 року №411/19 вказана квартира була переведена в нежитловий фонд, у зв`язку з чим 27 грудня 2004 року їй було видане свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення. В 2017 році їй стало відомо про те, що 07 серпня 2006 року між нею та ОСОБА_5 нібито було укладено договір купівлі-продажу, за яким вона відчужила спірне майно. В подальшому рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2006 року по справі №2-136/06 було задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 . Однак, Хортицький районний суд м. Запоріжжя не ухвалював вказаного рішення, про що свідчать відповіді голови цього суду, надані на запити ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. 19 серпня 2013 року громадянин ОСОБА_6 , діючи від імені померлого ОСОБА_5 за довіреністю, зареєстрував за померлим право власності на підставі підробленого судового рішення.

Згідно договору купівлі-продажу від 20.08.2013 року засвідченого приватним нотаріусом Куропятниковою Т.М. – ОСОБА_5 ( померлий у 2009 році) продає приміщення, розташоване по АДРЕСА_2 – ОСОБА_7 за 35000 доларів США.

25.12.2014 року ОСОБА_7 укладає договір позики у розмірі 5000 доларів США з ОСОБА_8 на забезпечення зобов`язання укладено договір іпотеки спірного приміщення строком до 01.09.2015 року.

Заочним рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2015 року у справі № 337/5631/15-ц в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 81300 грн звернено стягнення на предмет іпотеки.

Під час примусового виконання вказаного рішення на підставі протоколу проведення електронних торгів державний виконавець видав акт від 27 грудня 2016 року про реалізацію предмета іпотеки ОСОБА_4 , яка сплатила його вартість у розмірі 322806.88 грн.

06 березня 2017 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, за яким вони придбали у власність спірне нерухоме майно в рівних частках вартістю 433920 грн, зазначений договір 09.03.2017 року зареєстрований в реєстрі майнових прав.

Вважає, що нежитлове приміщення вибуло з її володіння не з її волі, у зв`язку з чим підлягає витребуванню на підставі ст. 388 ЦК України.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , ОСОБА_3 нежитлове приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння - відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України, власник майна має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він не передавав майно, не з його волі.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про витребування від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 нежитлове приміщення, яке розташоване за адресою АДРЕСА_2 .

Не погоджуючись з вказаною постановою апеляційного суду, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 року, а рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2019 року залишити в силі. (т.4 а.с. 111-123).

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 рокускасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. (т.4 а.с. 173-178).

Ухвалами Запорізького апеляційного суду від 04 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа – ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння, прийнято до провадження та призначено до розгляду в Запорізькому апеляційному суді.

ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_4 , будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи до апеляційного суду не з`явились.

На адресу апеляційного суду від ОСОБА_2 надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності, просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін ( а.с. 248 т. 4).

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Зважаючи на вказане, колегія у відповілдності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України здійснила апеляційний розгляд у відсутності ОСОБА_2 , ОСОБА_4 .

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частні або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам в повній мірі не відповідає.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст. 388 ЦК України, пов`язується з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Вказана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його не з їхньої волі іншим шляхом. Виключенням є закріплене в ч.2 ст. 388 ЦК України правило, згідно з яким майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Матеріалами справи підтверджено, що спірне приміщення вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею на підставі підробленої копії неіснуючого рішення суду та подальших нікчемних правочинів. Однак, реалізація нерухомого майна відбулася у примусовому порядку у зв`язку з невиконанням ОСОБА_7 рішення суду про стягнення боргу. Заочне рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2015 року у справі №337/5631/15-ц, яким задоволені позовні вимоги ОСОБА_8 та в рахунок погашення заборгованості за договором позики звернено стягнення на передане ОСОБА_9 в іпотеку спірне приміщення, набрало законної сили та враховуючи принцип юридичної визначеності, є обов`язковим. Оскільки позивач не скористалася правом на оскарження зазначеного рішення, то право відповідачів є похідним від права ОСОБА_4 , яка придбала спірне майно на публічних торгах. Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення ч.2 ст. 388 ЦК України щодо неможливості витребування від добросовісного набувача майна, яке було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, у зв`язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З такими висновками суду першої інстанції колегшія суддів не може повністю погодитись виходячи з наступного.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

 Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною 2 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів.

Судом встановлено, що 24 грудня 2003 року ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу з ОСОБА_10 , придбала у власність квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу ВАА №421103 від 24 грудня 2003 року. (т. 1 а.с. 65)

28 жовтня 2004 року рішенням Запорізької міської ради № 411/19 квартира була переведена в нежитловий фонд, у зв`язку з цим, 17 грудня 2004 року технічний паспорт на житлову квартиру анульований (погашений).

На підставі підробленої копії рішення суду від 30 листопада 2006 року за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_1 про визнання угоди дійсною та визнання права власності на нежитлове приміщення, позивачка ОСОБА_1 була позбавлена права власності на спірне приміщення АДРЕСА_1 .

Однак, договір купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не укладався, зазначений позов у провадження Хортицького районного суду м. Запоріжжя не надходив, зазначене рішення Хортицьким районним судом міста Запоріжжя не ухвалювалося, що підтверджено відповідями голови цього суду від 05 квітня 2018 року, наданими на запит позивача.

Судом також встановлено, що ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , який народився в с. Кам`яне Вільнянського району (паспорт серії НОМЕР_1 ), помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в Комунальній установі «Василівська центральна районна лікарня» Василівського районної ради Запорізької області.

16 серпня 2013 року від імені померлого ОСОБА_5  видана довіреність Гнідому Ю.Ю, засвідчена приватним нотаріусом Куропятниковою ТМ., який 19 серпня 2013року, діючи за довіреністю від імені померлого ОСОБА_5 зареєстрував право власності за померлим ОСОБА_5 , на підставі підробленої копії рішення Хортицього районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2006 року.

Згідно договору купівлі–продажу від 20 серпня 2013 року, засвідченого приватним нотаріусом Куропятниковою Т.М. - Білобородов Р.Є.(померлий у 2009 році) продає приміщення, розташоване по АДРЕСА_2 , - ОСОБА_7 за 35000 доларів США.

25 грудня 2014 року ОСОБА_7 укладає договір позики у розмірі 5000 доларів США з ОСОБА_8 , в забезпечення виконання якого передала це майно в іпотеку.

Заочним рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2015 року по справі №2/337/2289/2015 ЄУН №337/5631/15-ц задоволено позовні вимоги ОСОБА_8 та в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 25 грудня 2014 року в розмірі 81300 грн звернено стягнення на предмет іпотеки – на спірне приміщення, що належить ОСОБА_9 зазначене рішення набрало законної сили та було звернуто до примусового виконання.

Під час примусово виконання зазначеного рішення на підставі протоколу проведення електпонних торгів державний виконавець видав акт від від 27 грудня 2016 року, згідно з яким предмет іпотеки реалізовано за ціною 322806.88 грн. Переможцем торгів стала ОСОБА_4 , яка набула право власності на спірне приміщення.

06 березня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 придбали у власність спірне приміщення в рівних частках вартістю 433920 грн, зазначений договір 09 березня 2017 року зареєстрований в реєстрі майнових прав.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний рзсуд.

Відповідно до ч. ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006р. N3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

Стаття 1 Протоколу №1 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини гарантує право на вільне володіння своїм майном: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати ( добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник майна.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України ( висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 17 лютогшо 2016 року у справі провадження № 6-2407 цс15).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц ( провадження № 14-376 цс18) наведено правовий исновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, право на витребування майна з чужого незаконного володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісностю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.

Разом з тим частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що право відповідачів є похідним від права ОСОБА_4 , яка з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень придбала спірне майно на публічних торгах, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 388 ЦК України, яка містить заборону витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц ( провадження № 14-376 цс18) ( п.83, п.84 Постанови).

15.10.2019 року, пстановою Запорізького апеляційного суду було скасовано рішення на підставі якого в рамках виконавчого провадження на електронних торгах було продано майно ОСОБА_1 і в подальшому придбане ОСОБА_4 та продано останнім набувачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ..

Тобто, заочне рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2015 року у цій справі скасовано, прийнято нову постанову, за якою Позов ОСОБА_8 до ОСОБА_7 про звернення стягнення на предмет іпотеки залишено без задоволення.

Проте, станом на теперішній час продаж майна на електронних торгах в рамках виконавчого провадження незаконним не визнано.

Колегія суддів приходить до висновку, що на даний час заочне рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2015 року у цій справі скасовано, та в разі визнання незаконним продажу спірної квартири, віндикаційний позов власника може бути задоволений, оскільки набувач буде хоч і добросовісним, але незаконним володільцем майна.

З огляду на вищезазначене, слід дійти висновку, що оскільки спірне нежитлове приміщення вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею на підставі рішення, яке судом не ухвалювалося, та в подальшому було відчужено особою, яка не мала права на таке відчуження, то наявні підстави для витребування цього майна у відповідачів, які є останніми його набувачами, за пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Водночас, під час розгляду справи в місцевому суді до ухвалення рішення сторона відповідачів подала заяву, в якій просила застосувати наслідки спливу позовної давності до вимог позивача (т. 3 а.с. 184-188).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено у спорі, є підставою для відмови у позові ( частини четверта статті 267 ЦК України).

У частині першій статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У рішенні ЄСПЛ від 22 липня 2014 року (заява № 36157/08, "GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA") суд зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, тоце, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (§ 22, 23).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що "можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), у редакції чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше".

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс18) вказує, що "для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України, у редакції чинній до 15 грудня 2017 року, та статтею 74 цього Кодексу, у редакції чинній з 15 грудня 2017 року, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше".

Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс18) указала, що "відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року в справі № 711/802/17 та від 06 червня 2018 року в справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу".

У позовній заяві позивачка зазначила, що про прушення її права стало відомо лише після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в 2017 році, однак, це твердженн спростовується поясненнями, наданими в судовому засіданні 28.03.2019 року в якості свідків позивачки ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_12 .

На фрагменті аудіозапису судового засідання з 36:10 по 38:00 пояснення про те, що «02.09.2009 року разом із чоловіком ОСОБА_1 відвідувала спірне приміщення та бачила там чужі речі, було змінено замки, а також спілкувалася з цього приводу з головою ЖБК № 301 « Запоріжсталь-26» ОСОБА_13 .. З 38:00 по 39:12 – пояснення про те, що вже в 2010-2011 роках після смерті її чоловіка їй було відомо, що спіре приміщення займають невідомі їй особи, які здійснюють там ремонтні роботи, а також їй було відомо зі слів її сина про те, що в приміщенні було змінено замки, ОСОБА_13 виказував свої претензії щодо спірного приміщення та здійснював оплату за спожиту в спірному приміщенні електричну енергію, а також пропонував іншим особам передати спірне приміщення в оренду та повідомляв власниці сусіднього приміщеня перукарні про те, що спірне приміщення можливо купити і що воно має вже інших власників. Також позивачці було відомо про те, що в спірному приміщенні знаходяться речі, що належать іншим особам».

В ході допиту в якості свідка представник позивачки ОСОБА_12 надав суду пояснення на фрагменті аудіозапису фіксації судового засідання з 45:00 по 46:30, «що в березні 2010 року він за дорученням своєї матері ОСОБА_1 намагався пройти у спірне приміщення, однак не підійшли ключі, після чого він побачив у приміщенні голову ЖБК № 301 «Запоріжсталь-26» ОСОБА_13 з 56:00 по 57:20 пояснення про те, що в 2010 році голова ЖБК ОСОБА_13 самостійно опачує спожиті у спірному приміщенні комунальні послуги та займає спірне приміщеня, оскільки в ньому вже інші власники. З 58:40 по 61:30 пояснення про те, що 09.03.2010 року ОСОБА_12 за дорученням своєї матері відвідав спірне приміщення та дізнався, що ОСОБА_13 змінив замки на вхідних дверях та на його вимогу передати нові ключі відповів відмовою. З 1:06:30 по 1:08:00 пояснення про те, що в 2010 році він за дорученням матері звертався до комунальних служб з приводу заміни лічильника спожитої електричної енергії, а також у зв`язку із цим неодноразово вимагав від ОСОБА_13 звільнити спірне прміщення. З 1:08:00 по 1:09:00 пояснення про те, що в 2014 році йому стало відомо про те,що ОСОБА_13 провів до спірного приміщення електричну енергію від належної ОСОБА_13 квартири та здійснює там діяльність. З 1:10:40по 1:11:00 пояснення про те, що йому було відомо, що з 2009 року спірне приміщення займає ОСОБА_13 .. З 1:12:20 по 1:13:40 пояснення про те, що в 2011 році власниця сусіднього нежитлового приміщення перукарні повідомила йому, що ОСОБА_13 пропонувв їй придбати або отримати в користування спірне приміщення і що ОСОБА_13 повідомляв їй про те, що ОСОБА_1 вже не власниця спірного приміщення»

Отже, з вищезазначених поясненнь позивачки ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_12 вбачається, що з вересня 2009 року вона була обізнана про факт порушення її права власності, оскільки не могла потрапити до спірного приміщення так як на вхідних дверях були змінені замки, в приміщенні знаходились чужі речі, на вимогу сина ОСОБА_12 передати нові ключі від вхідних дверей ОСОБА_13 відповів відмовою, проте до суду за захистом порушеного права звернулася лише через вісім років.

Крім того, у матеріалах справи (а.с. 105 т. 1) наявна інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про всі дії, які вчинялися з спірним нерухомим майном. Право власності на нерухоме майно, що знахдиться за адресою : АДРЕСА_2 було зареєстроване 19.08.2013 року за ОСОБА_5 .. До Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна вносилися відповідні записи про іпотеку та обтяження ( 25.12.2014 року).

     Отже,  з цього часу позивач ОСОБА_1  також мала можливість довідатися про порушення свого права та для неї починається перебіг трирічного строку позовної давності, який закінчується у серпні 2016 року.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, (провадження № 14-306цс18) та палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2019 року справа № 177/1950/16-ц (провадження № 61-16253 св.19).

Позовна заява ОСОБА_1 згідно штампу вхідної кореспонденції суду подана у жовні 2017 року, тобто поза межами строку позовної давності для пред`явлення позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) наведено правовий висновок про те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Установивши, про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , та беручи до уваги, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення.

Представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 – адвокат Желтобрюхов В.В. у суді першої інстанції, заявляв клопотання про застосування строків позовної давності (а. с. 184-188, т. 3).

З огляду на зазначеге, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити у зв`язку з пропуском позовної давності.

Таким чином, вказані в оскаржуваному судовому рішенні правові підстави для відмови в позові ОСОБА_1 є помилковими, у зв`язку із чим судове рішення про відмову в задоволенні позову необхідно змінити та викласти мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Доводи апеляційної скарги про те, що про існування свого порушеного права і про осіб, які порушили її право, стало відомо ОСОБА_1 тільки в березні 2017 році після порушення кримінального провадження, після чого подано позовну заяву 18.10.2017 року, тобто в межах позовної давності, визначеної статтею 257 ЦК України не заслуговують на увагу, оскільки аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами « довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про прушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Відповідно до чатини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна ( п. 7.11, п. 7.18 постанови Велиукої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16).

Як вбачається з матеріалів справи позивачка придбала квартиру АДРЕСА_1 24 грудня 2003 року за нотаріально посвідченим догововором купівлі-продажу. Рішенням Запорізької міської ради від 28 жовтня 2004 року вказана квартира була переведена в нежитловий фонд. Ще у вересні 2009 року позивачка відвідувала нежитлове приміщення та бачила там чужі речі, змінені замки, у 2010-2011 роках спірне приміщення займали невідомі їй люди та здійснювали там ремонтні роботи, у березні 2010 року син ОСОБА_12 за дорученням ОСОБА_1 намагався потрапити до приміщення, однак, наявні ключі не підійшли, а згідно запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на спірне нежитлове приміщення було зареєстровано 19 серпня 2013 року на іншу особу за ОСОБА_5 .

Зазначені обставини дають підстави для висновку про презумцію можливості та обов`язку ОСОБА_1 знати про стан своїх майнових прав, проте остання не звернулася за його захистом до суду, починаючи з вересня 2009 року, коли відвідувала приміщення та бачила там сторонні речі, змінені замки на вхідних дверях, в тому й числі з серпня 2013 року, коли право власності на спірне приміщенння вже було зареєстроване на іншу особу, про що свідчить запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

За змістом пункту четвертого частини першої статті 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , однак неправильно застосував норми матеріального права, тому апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги позивача, зміну мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції.

Інші наведені у апеляційній скарзі доводи зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником норм цивільного законодавства України, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, та не можуть бути підставами для скасування вказаного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2019 рокуу цій справі змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повна постанова складена 16 лютого 2021 року.

Головуючий, суддя СуддяСуддя

Подліянова Г.С.Гончар М.С.Маловічко С.В.