Справа № 308/7824/17

П О С Т А Н О В А

Іменем України

04 лютого 2021 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд в складі:

головуючого судді: Джуги С.Д.,

суддів : Куштана Б.П., Бисаги Т.Ю.

з участю секретаря: Волощук В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 січня 2020 року та додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 лютого 2020 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 лютого 2020 року у складі судді Малюк В.М. у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, -

встановив:

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом.

Позов мотивований тим, що з 15.01.2007 р. по 07.04.2016 р. він працював у ПАТ «Закарпаттяобленерго» на посаді начальника Великоберезнянського РЕМ. Загальний стаж його роботи в ПАТ «Закарпаттяобленерго» складає 37 років.

Наказом № 301 від 12.11.2015 р., ПАТ «Закарпаттяобленерго» ліквідовано підрозділи Перечинського РЕМ та Великоберезнянського РЕМ, та прийнято скоротити посади та штатні одиниці Перечинського РЕМ в кількості 76 чоловік, Великоберезнянського РЕМ в кількості 74 чоловік. Наказм №206-К від 07.04.2016 р. його звільнено з роботи у зв`язку зі скороченням штату працівників, п.1 ст. 40 КЗпП України. Однак, в порушення ст.ст. 47, 116 КЗпП України відповідачем виплати всіх сум по заробітній платі при його звільнені здійснено не було. Остаточний розрахунок з ним проведено лише 07.06.2016 р., тобто через два місяці після його звільнення. Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженим органу належних звільненому працівникові сум у строки передбачені ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку(з 08.04.2016р. по 07.06.2016 р. - день його остаточного розрахунку), виходячи з розрахунку, який ним наведений в позовній заяві,становить 211 839,62 грн.

З врахуванням наведеного позивач ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача Приватного акціонерного товариства «Закарпатяобленерго» правонаступник Публічного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку в розмірі 211 839,62 грн.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 07.04.2016 по 07.06.2016 рр. затримки розрахунку при звільненні в сумі - 28 487,20 грн. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» на користь ОСОБА_1 сплачений останнім судовий збір у розмірі 2118,40 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Додатковим рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10лютого 2020року доповнено резолютивну частину рішення Ужгородського міськрайонного суду від 29.01.2020 року та стягнуто з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» судові витрати понесені відповідачем на правову допомогу в сумі - 17 310 грн.

В апеляційній скарзі ПАТ «Закарпаттяобленерго» просить рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 січня 2020 року скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю, додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10лютого 2020 року скасувати та здійснити новий розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу понесених відповідачем у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, та винести нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Закарпаттяобленерго» 20 000грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, зазначено, що суд неправильно застосував вимоги ч.2 ст. 233 КЗпПУ, оскільки в даному випадку середній заробіток за своєю суттю не заробітною платою, а є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, що нараховується в розмірі середнього заробітку, а тому суд повинен був застосувати норми ч.1 ст.233 КзпПУ та застосувати тримісячний строк позовної давності і відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог повністю; позивачем неправильно проведено розрахунок середнього заробітку, оскільки позивач у період з 29.02.2016 року по 06.04.2016 року знаходився на лікарняному і цей період не може враховуватися для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, і судом також неправильно проведено такий розрахунок; суд дійшов неправильних висновків про наявність затримки розрахунку при звільненні позивача і не врахував висновки тимчасової комісії з проведення службової перевірки, якою встановлено, що позивач у день звільнення 07.04.2016 року не працював, нараховані та сплачені ОСОБА_1 кошти в сумі 475,28 грн. та 115,29 грн. за 1 робочий день 07.04.2016 року вважаються не заробітною платою, а додатковим благом такого працівника, а тому належні йому при звільненні суми мали бути виплачені йому не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок; суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог в частині стягнення з відповідача моральної шкоди, однак в порушення вимог ст. 49 ЦПК України не врахував, що такі вимоги позивачем заявлені в судових дебатах; судом невірно визначений судовий збір, який підлягає стягненню з відповідача; в зв`язку з тим, що відповідач оскаржує основне рішення суду першої інстанції, то вразі його скасування судом апеляційної інстанції, також підлягає скасуванню і додаткове рішення із перерозподілом судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 на додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10лютого 2020 року просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким зменшити розмір витрат відповідача на правову допомогу до 0 гривень, у задоволенні зави відповідача про ухвалення додаткового рішення відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд розглянув заяву відповідача про ухвалення додаткового рішення в порядку письмового провадження без повідомлення позивача та без направлення позивачу копії заяви з додатками, чим порушив його права; суд безпідставно і неправомірно стягнув з нього 17 310 грн. витрат на правову допомогу, яка є не спів мірною і не справедливою.

ПАТ «Закарпаттяобленерго» у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10лютого 2020 року залишити без змін у разі залишення без змін рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 січня 2020 року.

ОСОБА_1 відзиву на апеляційну скаргу ПАТ «Закарпаттяобленерго» не подав.

Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача та пояснення представників відповідача перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарг ПАТ «Закарпаттяобленерго на рішення суду від 29 січня 2020 року підлягає частковому задоволенню, апеляційні скарги ПАТ «Закарпаттяобленерго та ОСОБА_1 на додаткове рішення суду від 10 лютого 2020 року підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Задовольняючи заявлений позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не проведено повного розрахунку з позивачем при його звільненні, позивачем не пропущено строків звернення до суду, оскільки з такими вимогами працівник має право звернутися до суду без обмеження будь - яким строком, а тому наявні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку по день фактичного розрахунку, а також виходив необґрунтованості та безпідставності вимог в частині відшкодування моральної шкоди.

З такими висновками суду повністю погодитись не можна виходячи з наступного.

Відповідно до ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Згідно із ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Матеріалами справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 , з 15.01.2007 р. по 07.04.2016 р. перебував у трудових відносинах з Публічним акціонерним товариством «Закарпаттяобленерго» на посаді начальника Великоберезнянського РЕМ.

Наказом №301 від 12.11.2015 р., ПАТ «Закарпаттяобленерго» ліквідовано підрозділи Перечинського РЕМ та Великоберезнянського РЕМ, та прийнято скоротити посади та штатні одиниці Перечинського РЕМ в кількості 76 чоловік, Великоберезнянськоого РЕМ в кількості 74 чоловік.

В подальшому, 07.04.2016 року, позивача ОСОБА_1 було звільнено з роботи у зв`язку зі скороченням штату працівників згідно наказу №206-К від 07.04.2016 р. за п.1 ст. 40 КЗпП України (а.с.3, т.1).

13.02.2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Управління держпраці у Закарпатській області щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні із ПАТ «Закарпаттяобленерго» .

З листа №07-04/816 від 09.03.2017 року виданого Управлінням праці в Закарпатській області слідує, що ОСОБА_1 було надано відповідь на його звернення,з якого вбачається що йому повний розрахунок в день звільнення проведений не був, чим порушено вимоги ст. 116 КЗпП України. Крім того, за порушення строків розрахунку при звільненні йому не проведено нарахування і виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, чим порушено вимоги ст. 117 КЗпП України.(с.8).

З акту перевірки ПАТ «Закарпаттяобленерго» вбачається, що при повторній перевірці, яка проводилась на виконання припису №07-16-022/105-58 від 27.02.2017 р., було виявлено, що директором з економіки та фінансів ПАТ «Закарпаттяобленерго» ОСОБА_2 станом на 13.03.2017 р. не виконано вимоги п.2 припису №07-16-022/105-58 від 27.02.2017 р., а саме: звільненому працівнику ОСОБА_1 не проведено нарахування і виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, що є порушенням вимог ч.1 ст.117 КЗпП України та ст. 188-6 КЗпП.(с.9-10).

Листом начальника Управління Держпраці у Закарпатській області від 14.04.2017 року №07-02/1348 позивачу за захистом свого права рекомендовано звернутись до суду. (с.12).

Таким чином, з вищенаведеного вбачається, що в день звільнення позивача, 07.04.2016 року, з ним не було проведено повного розрахунку та порушено відповідачем трудові права позивача.

Матеріалами справи, зокрема банківською випискою по картковому рахунку позивача стверджено, що остаточний розрахунок з позивачем було проведено 07.06.2016 року (а.с.5-7).

Відповідно до ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно із ч.2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналіз даних норм свідчить, що право на звернення до суду без обмеження будь- яким строком має працівник при заявленні вимог про стягнення належної йому заробітної плати.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16 (пукти 29-34, 40) дійшла висновку,що стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції).

Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що розміщення норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України в розділі VII «Оплата праці» є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст. 263 ЦПК України).

Позивачем ОСОБА_1 заявлені позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а не про стягнення з відповідача належної йому і невиплаченої заробітної плати.

На дані вимоги встановлено строк звернення до суду, який передбачений ч.1 ст.233 КЗпП України: тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

У своєму рішенні від 22.02.2012 р. у справі №1-5/2012 Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

З врахуванням вищенаведеного перебіг тримісячного строку для звернення позивача з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, почався з моменту, коли відповідач повністю і остаточно з ним розрахувався, а саме з 07.06.2016 року, і саме з цього часу позивач дізнався і повинен був дізнатися, що відповідач з ним не провів повного розрахунку та порушив його права. З позовом до суду позивач звернувся 11.08.2017 року, тобто з пропуском встановленого законом строку.

Посилання позивача про те, що про порушення своїх прав він дізнався лише після його звернення до Управління праці в Закарпатській області і проведення відповідної перевірки відповідача (09.03.2017 року), не заслуговують на увагу, оскільки і в такому випадку позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду.

Доводи відповідача в цій частині є підставними та обґрунтованими.

Разом з тим, посилання відповідача, що ним не допущено затримки розрахунку при звільненні позивача ОСОБА_1 , оскільки висновками тимчасової комісії з проведення службової перевірки встановлено, що позивач у день звільнення 07.04.2016 року не працював, нараховані та сплачені ОСОБА_1 кошти в сумі 475,28 грн. та 115,29 грн. за 1 робочий день 07.04.2016 року вважаються не заробітною платою, а додатковим благом такого працівника, не заслуговують на увагу, оскільки такі є надуманими і є намаганням роботодавця приховати допущене ним порушення права позивача на отримання повного розрахунку у день звільнення, так як, згідно із ч.1 ст.116 КЗпП України, якщо працівник в день звільнення не працював, то виплата всіх сум звільненому працівникові має бути здійснена не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Позивач ОСОБА_1 працював у день звільнення, в табелі обліку робочого часу йому проставленого 8 годинний робочий день, а тому у нього не було підстав для пред`явлення до роботодавця вимоги по повний розрахунок, оскільки такий повинен був з ним бути проведений саме у день звільнення.

Окрім того, слід зауважити, що позивач був звільнений з роботи 07.04.2016року, а тимчасова комісія з проведення службової перевірки була створена розпорядженням відповідача 07.03.2017 року, акт по її наслідкам був складений 23.03.2017 року і затверджений 12.06.2017 року, тобто після спливу більше одного року з моменту звільнення позивача з роботи і після пред`явлення позивачем позову до суду про поновлення на роботі. Даний акт ґрунтується на поясненнях працівників, які є підлеглими і підпорядкованими керівнику відповідача, що викликає сумнів в об`єктивності їх пояснень щодо події річної давності.

Таким чином матеріалами справи доведено, що відповідач порушив трудові права позивача у вигляді несвоєчасного розрахунку при звільненні, однак позивачем пропущено вставлений законом строк звернення до суду.

Відповідно до ч.3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст. 267 ЦК України).

Відповідач у суді першої інстанції подав заяву про застосування позовної давності.

З врахування наведеного у позовних вимогах ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід відмовити саме з підстав пропущенням строків звернення до суду.

Доводи відповідача щодо неправильності розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку не мають значення у даному випадку і не потребують правового аналізу, виходячи з відмови позивачу у заявлених вимогах.

Щодо заявленої позивачем у судових дебатах вимоги про відшкодування завданої йому відповідачем моральної шкоди, суд першої інстанції, виходячи із приписів ст.49 ЦПК України, взагалі не вправі був розглядати такі вимоги по суті, оскільки позивач має право збільшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого судового засідання шляхом подачі письмової заяви із доказами про направлення такої іншим учасникам справи.

Таким чином вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, в порядку передбаченому цивільним процесуальним законом, заявлені не були і тому не могли бути предметом розгляду в суді суду першої інстанції.

В цій частині доводи відповідача є підставними і обґрунтованими.

Суд першої інстанції при розгляді справи вищенаведені вимоги закону та обставини справи не врахував, не дав їм правильної юридичної оцінки та необґрунтовано частково задовольнив заявлений позов.

Відповідно до приписів ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на викладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням у даній справі нового рішення про відмову в заявленому позові з вищенаведених підстав.

У разі скасування рішення суду підлягає скасуванню і ухвалене додаткове рішення.

З врахуванням наведеного апеляційна скарга ПАТ «Закарпаттяобленерго» на рішення суду від 29 січня 2020 року підлягає частковому задоволенню, апеляційна скарга ПАТ «Закарпаттяобленерго» та ОСОБА_1 на додаткове рішення від 10 лютого 2020 року підлягає задоволенню.

Згідно ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:1) у разі задоволення позову - на відповідача;2) у разі відмови в позові - на позивача;3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання апеляційної скарги відповідач ПАТ «Закарпаттяобленерго» сплатило 3 177 грн. судового забору, а також просило стягнути з позивача 20 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції та витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції: за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в розмірі 5 000грн. та за апеляційною скаргою ПАТ «Закарпаттяобленерго» в розмрі 10 000грн., всього витрат на професійну правничу допомогу у даній справі в розмірі - 35 000грн.

Відповідно до ч.9 ст. 141 ЦПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Матеріалами справи доведено, що при звільненні позивача відповідач не провів з ним повного розрахунку у день звільнення, чим порушив законні його права, за захистом яких позивач змушений був звертатися до суду.

Таким чином, спір про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який є предметом розгляду у даній справі, виник внаслідок неправомірних (неправильних) дій сторони у справі - відповідача.

Виходячи з наведеного, враховуючи характер спору, а саме, що він виник з трудових правовідносин, а також, що працівник (позивач ) є менш матеріально захищеною особою ніж роботодавець (відповідач), колегія суддів приходить до висновку, що судові витрати у справі слід повністю покласти на відповідача, а тому такі не підлягають стягненню з позивача.

Керуючись ст.ст 374,376 ,381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

постановив :

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 січня 2020 року задовольнити частково.

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» на додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 лютого 2020 року задовольнити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 лютого 2020 року задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 січня 2020 року та додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 лютого 2020 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку відмовити.

У заявлених вимогах Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» до ОСОБА_1 про стягнення судових витрат у справі відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено 15 лютого 2021 року.

Головуючий :

Судді: