ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.02.2021 року                                                                 м. Одеса

Єдиний унікальний номер справи №2-5124/08

Апеляційне провадження № 22-ц/813/2547/21

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого-Колеснікова Г.Я.(суддя-доповідач),

суддів- Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.,

за участю секретаря -Сороколет Ю.С.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Жукова Тимура Вікторовича в інтересах акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» на рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 11 вересня 2008 року, постановлене під головуванням судді Мунтян О.О.,  

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2008 року ОСОБА_1  звернулась до суду з позовом  до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Джулай С.В. про визнання договору дарування недійсним.

Позов обґрунтовувала тим, що вона є власником кв. АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 її єдиною донькою.

У червні 2006 року сторони домовилась про укладання договору довічного утримання, за яким відповідачка обіцяла їй сплачувати комунальні послуги за квартиру, робити ремонт, купувати необхідні ліки, купувати одяг і продукти харчування та повністю її утримувати.

Під час укладання договору 22 червня 2006 року нотаріус не читала їй договір, який вона підписала, вважаючи, що це договір довічного утримання, за яким вона передала ОСОБА_2 у власність спірну квартиру.

Після підписання цього договору протягом майже двох років відповідачка не виконувала умови договору довічного утримання, а саме не сплачувала комунальні послуги, не робила ремонт, не купувала ліки, одяг та продукти харчування.

Крім того, у червні 2008 року відповідачкою дочка їй повідомила, що між ними укладено договір дарування квартири, а не договір довічного утримання, що вона ( ОСОБА_2 ) є власником квартири, яку може продати разом з нею.

Посилаючись на зазначені обставини ОСОБА_1  просила задовольнити її вимоги (а.с.3-5).

Ухвалою Суворовського районного суду м.Одеси від 28 серпня 2008 року накладено арешт на квартиру, шляхом заборони здійснювати будь-які дії стосовно вказаної квартири (а.с.16).

Відповідачка ОСОБА_2 позов визнала та показала, що дійсно вона домовлялася про укладення договору довічного утримання, що її мати дійсно не розуміла положення спірної угоди та припустилася помилки щодо прав та обов`язків сторін по спірному договору (а.с.26).

Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Джулай С.В. свого ставлення до позовних вимог не висловила.

Зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 11 вересня 2008 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування, укладений 22 червня 2006 року між ОСОБА_1   та ОСОБА_2 , кв. АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з трьох кімнат житловою площею 37,9 кв.м., загальною площею 66,8 кв.м., посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Джулай С.В. за реєстром № 2186, визнано недійсним.

Повернуто сторони у попередній стан, відповідно до якого кв. АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого Восьмою Одеською державною нотаріальною конторою 16 вересня 1992 року за реєстром № 1- 3316.

Судове рішення мотивовано тим, що на час укладення угоди 22 червня 2006 року сторони припустилися помилки, щодо істотних умов спірного договору дарування, а саме щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, тому його необхідно визнати недійсним (а.с.29).

Ухвалою Суворовського районного суду м.Одеси від 09 квітня 2010 року заява ОСОБА_1 про скасування заходів забезпечення позову задоволена, знято арешт на вищевказану квартиру (а.с.30,31,39).

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі адвокат Жуков Т.В. в інтересах акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі- АТ«Райффайзен Банк Аваль», банк), яке не брало участі у справі, просить рішення суду скасувати і постановити нове рішення про відмову у позові, посилаючись на те, що суд вирішив питання про його права та обов`язки.

Неправильність судового рішення мотивував порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт зазначив, що:

- розглядаючи справу, суд першої інстанції не залучив до участі у справі, ухвалив рішення щодо прав та інтересів АТ «Райффайзен Банк Аваль» відносно квартири, яка є предметом іпотеки;

- про рішення суду від 11 вересня 2008 року банку стало відомо у травні 2019 року;

-13 липня 2006 року відповідачка ОСОБА_2 уклала з АТ «Райффайзен Банк Аваль» кредитний договір, за яким отримала від банку 45 000 доларів США строком до 13 липня 2026 року під 12% річних (а.с.58-61);

-13 липня 2006 року між ОСОБА_2 та банком укладено договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку останньому спірну квартиру (а.с.62-68);

- договір іпотеки зареєстровано в Державному реєстру іпотек та заборон (а.с.69-70);

- приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гончаровою С.Ю. зареєстрована заборона на відчуження вищевказаної квартири;

- на теперішній час кредитні зобов`язання боржниці не виконані з 13 липня 2006 року;

- рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 30 травня 2017 року (справа №523/10099/16) стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором в сумі 2 562 440,96 грн.(а.с.78-80);

- оскаржене рішення суду від 11 вересня 2008 року виконано, відновлено запис про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , що обмежує право АТ «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити свої вимоги за кредитним договором за рахунок спірної квартири, яка є предметом іпотеки (а.с.44);

- визнання відповідачкою ОСОБА_2 позову на підставі ст.229 ЦК України суперечить закону, оскільки суд мав встановити яким чином порушено право позивачки, укладанням спірного договору дарування, та якими доказами позивач підтверджує свої вимоги;

- відповідачка визнала позовні вимоги, але сторони мали можливість вирішити ці питання в позасудовому порядку, шляхом укладання договору, але перепоною слуговувала встановлена нотаріусом заборона на відчуження спірної квартири, тому сторонам було відомо про існування договору іпотеки;

- звернення позивачки до суду з позовом про визнання договору недійсним є створення перешкод АТ «Райффайзен Банк Аваль» в реалізації ним права на задоволення своїх вимог, за рахунок вартості спірної іпотечної квартири (а.с.96-101).

Правом відзиву сторони не скористались.

Учасники судового процесу в судове засідання, призначене на  09 лютого 2021 року повідомлені належним чином, заяв про відкладення розгляду справи у зв`язку з карантином та бажанням прийняти участь у її розгляді особисто не подавали, що відповідно до правил ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розглядові справи у їх відсутність.

Відповідно до положень ч.ч.4,5 ст.268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення; датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення.

Відтак, датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи у сенсі положень ч.5 ст.268 ЦПК України є дата складання повного судового рішення.

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що 22 червня 2006 року між ОСОБА_1   та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , яка складається з трьох кімнат житловою площею 37,9 кв.м., загальною площею 66,8 кв.м., посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, Джулай С.В. за реєстром № 2186 (а.с.6).

Зазначена квартира, належала ОСОБА_1 на підставі договору купівлі – продажу, посвідченого Восьмою Одеською державною нотаріальною конторою 16 вересня 1992 року за реєстром № 1-3316, зареєстрованого в ОМБТІ в книзі №64 доп, на сторінці № 183, за № 411(а.с.7).

Згідно свідоцтва про народження відповідачка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є донькою ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.8,10,11).

Відповідно до довідки про склад сім`ї від 08 червня 2006 року у квартирі АДРЕСА_1 , особовий рахунок відкрито на ОСОБА_1 , яка проживає у квартирі з 13 грудня 1989 року з донькою ОСОБА_2 з 07 вересня 1998 року (а.с.9).

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачка ОСОБА_2 у підготовчому засіданні 11 вересня 2008 року визнала позовні вимоги в повному обсязі та просила їх задовольнити (а.с.25,27).

У той же день, 11 вересня 2008 року,  судом першої інстанції ухвалено рішення  про визнання договору дарування від 22 червня 2006 року, укладеного   між ОСОБА_1   та ОСОБА_2 кв.АДРЕСА_1 , недійсним та повернуто сторін у попередній стан. Це рішення набрало чинності. 

Апеляційний суд вважає такий висновок правильним, оскільки оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Так, відповідно до ч.1ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд  і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи  чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної  в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною 1ст.15 ЦК України передбачено право кожної особи  на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання  або оспорювання.

Згідно з ч.1ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до ч.3ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною 1ст.229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Відповідно до ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ст.ст.203,717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення.

Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми ст.ст. 203,229 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів тому, що внутрішня воля  позивачки, яка на дату укладення правочину досягла майже 65 років, була спрямована не на безоплатне відчуження належній їй на праві власності квартири, а на відчуження за договором довічного утримання. Про таке свідчить подальше проживання позивачки в спірному приміщенні, відсутність у неї іншого житла.

Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, зазначений договір порушує права позивачки, яка на момент перегляду справи в апеляційному суді досягла майже 80 років, оскільки в силу похилого віку і за станом здоров`я укладаючи з відповідачкою договір дарування, позивач мала на меті відчуження на користь останньої квартири, яка є її єдиним житлом, лише за умови довічного утримання.

За такого, через невідповідність волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі, договір дарування було обґрунтовано визнано недійсним за правилами ст.229 ЦК України.

Через 11 років та 3 місяці, 23 грудня 2019 року, адвокат Жуков Т.В. в інтересах АТ «Райффайзен Банк Аваль» звернувся до суду із заявою про оскарження рішення від 11 вересня 2008 року, посилаючись на те, що банк не був залучений до участі у справі, як іпотекодержатель спірної квартири, справа розглянута у відсутність банку. 

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року відкрито апеляційне провадження та поновлено строк на оскарження рішення суду від 11 вересня 2008 року (а.с.102).

Суд апеляційної інстанції прийняв її до свого провадження, зазначивши, що АТ «Райффайзен Банк Аваль» дізнався про порушення своїх прав в травні 2019 року. 

Допустивши апелянта до суду з метою з`ясування думки учасників процесу  щодо обставин справи, пов`язаних з дотриманням принципу правової визначеності, колегія суддів вважає за  необхідне звернути увагу на наступне.

Відповідно до ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно ст.ст.129, 129-1 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Суд ухвалює рішення іменем України, судові рішення є обов`язковими до виконання.

Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України – ст. 9 Конституції України.

В ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з  прав людини  як джерело права.

Європейській Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях в тому числі щодо України констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами. (див. п.46 рішення у справі «Устименко проти України», п.п.51,52 рішення у справі «Рябих проти Росії»,  п.31 рішення у справі «Марушин проти Росії»,  п.61 рішення у справі «Брумареску проти Румунії»).

Відстоюючи принцип правової визначеності, як у випадках перегляду судових актів у порядку нагляду (див. рішення Суду у справах ОСОБА_5 проти України, Трегубенко проти України, Рябих проти Росії), та у випадках перегляду справ у звязку з нововиявленими обставинами (див. рішення у справах Праведна проти Росії, Желтяков проти України, п.п. 42-48), Європейський Суд з прав людини вважає доцільним слідувати тій же логіці, коли цей основоположний принцип підривається за допомогою інших процесуальних механізмів, таких як продовження строку на оскарження.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 13 липня 2006 року між ОСОБА_2 та АТ «Райффайзен Банк Аваль» укладено кредитний договір, за яким позичальник ОСОБА_2 отримала у банку кредит у розмірі 45 000 доларів США строком до 13 липня 2026 року, під 12% річних (а.с.58-61);

13 липня 2006 року між ОСОБА_2 та АТ «Райффайзен Банк Аваль» укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку банку кв. АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гончаровою С.Ю.(а.с.62-68);

Договір іпотеки зареєстровано в Державному реєстру іпотек та заборон.

13 липня 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гончаровою С.Ю. зареєстрована заборона на відчуження вищевказаної квартири (а.с.70).

Рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 30 травня 2017 року (справа №523/10099/16) стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором станом на 05 травня 2016 року в сумі 2 562 440,96 грн. (а.с.78-80).

З огляду на викладене, колегія суддів звертає увагу на те, що апелянт АТ «Райффайзен Банк Аваль» є юридичною особою та не позбавлено можливості мати представників для забезпечення захисту своїх прав.

Представники АТ «Райффайзен Банк Аваль», в розумні інтервали часу, мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан нерухомого майна, яке знаходиться в іпотеці банку з 13 липня 2006 року та проявляти належну зацікавленість у контролі за іпотечним майном, враховуючи те, що станом на 05 травня 2016 року заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором від 13 липня 2006 року склала 2 562440,96 грн.

При цьому, що 18 травня 2010 року відновлено право на спірну квартиру за вищевказаною адресою та право власності зареєстровано на ОСОБА_1  (а.с.69).

Однак апелянт, проявивши недбалість щодо контролю за іпотечним майном,  а саме вищевказаної квартири, через  тривалий час (більше 11 років) – 23 грудня 2019 року, звернувся до суду апеляційної інстанції про оскарження рішення від 11 вересня 2008 року, посилаючись у апеляційній скарзі, що про існування рішення їм стало відомо у травні 2019 року.

Так, Європейській Суд з прав людини встановив порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справі «Пономарьов проти України» з тієї причини, що строк на оскарження був продовжений по завершенню значного періоду часу не для усунення серйозних судових помилок, а лише з метою повторного розгляду та ухвалення нового рішення (п.п.41-42).

В подальшому у пункті 34 рішення від 10 травня 2012 року у справі «Безрукови проти Росії», Європейський Суд зазначив, що хоча продовження строку оскарження і проводиться на розсуд національних судів, останні, на думку Суду, повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності нових тимчасових строків (п. 34, справа «Безрукови проти Росії»).

У справах щодо України Європейський Суд неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справи: Салов проти України, п.93, Проценко проти України, п.26, Кравченко проти Росії, п.45). Зокрема, відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи (рішення у справі Сутяжник проти Росії, п.38).

Таким чином, застосування АТ «Райффайзен Банк Аваль» ординарного способу оскарження рішення суду першої інстанції від 11 вересня 2008 року без належного обґрунтування підстав для подібного продовження втручання в принцип res judicata, не може вважатися причиною фундаментального характеру.

Як вбачається з матеріалів справи, АТ «Райффайзен Банк Аваль» більше 11 років не здійснювали контроль за спірної квартирою, яка знаходилась в іпотеці банку, не звертали увагу на Єдиний реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, доступ до якого для юридичної особи є відкритий та доступний.

Тому колегія суддів не вбачає будь-яких обставин особливого та непереборного характеру, які б виправдовували скасування рішення від 11 вересня 2008 року, що набрало законної сили, через дванадцять з половиною років, тобто через тривалий час після його ухвалення.

Посягання на принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata,  тобто  принципу остаточності рішення, в порушення ст.6 ч.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та  скасування остаточного і обов`язкового рішення, також може скласти втручання в право позивача на мирне володіння своїм майном, що спричинить порушення ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки рішення суду від 11 вересня 2008 року набрало законної сили та є виконаним, призведе до порушення права власності ОСОБА_1 , яка є пенсіонером, особою похилого віку, яка досягла майже 80 років, проживає у спірній квартирі тривалий час та іншого житла не має. 

З урахуванням викладеного, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 11 вересня 2008 року.

Крім того, відповідно до ст.3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється ст.23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна, оскільки, положення ст.17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, до яких зокрема належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Керуючись ст.ст.368,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу адвоката Жукова Тимура Вікторовича в інтересах акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 11 вересня 2008 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 15 лютого 2021 року.

Головуючий 

Судді: