ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
73000, м.Херсон, вул. Горького, 18
_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"15" серпня 2006 р. Справа № 14/230-ПД-06
Господарський суд Херсонської області у складі судді Гридасова Ю.В. при секретарі Друзяк К.Б., розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", м. Херсон,
до товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", м. Херсон,
про визнання недійсним пункту договору,
за участю представників
позивача: Біланенко О.Ф., помічник начальника порту з правових питань, дов. № 01-8/394 від 20.03.06 р.,
відповідача: Самарина Г.В., представник, дов. № 5 від 15.08.06 р.
Позивач у позовній заяві просить визнати недійсним п. 5.4. договору № 02-25/103 інвестування будівництва від 22 листопада 2003 року, укладеного між ДП "Херсонський річковий порт" АСК "Укррічфлот" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", посилаючись на наступні обставини.
Як вважає позивач, зазначений пункт Договору протирічить вимогам чинного законодавства і відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України, ст. 203, 215, 217 Цивільного кодексу України повинен бути визнаний судом недійсним з наступних підстав.
Ст. 207 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно ст. 331 Цивільного кодексу України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Відповідно до п. 4 ст. 331 ЦК України, особа може бути визнана судом власником недобудованого нерухомого майна виключно, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана за проектом, є незначною.
Згідно із ст. 182 ЦК, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Подібна норма міститься і в п. 1 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", який вступив в дію з моменту опублікування в газеті "Урядовий кур'єр" (04.08.2004 N 145), відповідно до якого речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
Цивільний кодекс України набрав чинності з 1 січня 2004 року. Згідно із п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Як стверджує позивач, відносини між позивачем та відповідачем за Договором інвестування виникли 22.11.2003 року але, враховуючи, що ці правовідносини існують до сьогодення, до Договору інвестування, на думку позивача, повинні застосовуватися положення Цивільного кодексу України.
Таким чином, як вважає позивач, відповідно до положень ст. ст. 182, 331 Цивільного кодексу України, ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речовігх прав на нерухоме майно та їх обмежень", право власності на об'єкт нерухомого майна виникає з моменту його державної реєстрації. Крім цього, згідно ст. 331 ЦК, право власності на новозбудоване нерухоме майно виникає не раніше моменту введення його в експлуатацію.
Ст. 18 Закону України "Про основи містобудування" встановлено, що закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. N 1243 та встановлює процедуру прийняття в експлуатацію зокрема новозбудованих споруд.
Єдиний випадок проведення державної реєстрації на об'єкти незавершеного будівництва встановлений абз. 2 п. 3 ст. 331 ЦК, коли особа, яка здійснює будівництво і є до його завершення власником матеріалів, обладнання тощо, які використовуються в процесі будівництва, укладає договір щодо цього об'єкта незавершеного будівництва. Тільки в цьому випадку і виключно за заявою особи, яка має право власності на матеріали та обладнання, що використані на будівництві, право власності або користування земельної ділянки для зведення об'єкту нерухомості, об'єкт незавершеного будівництва може бути зареєстрований.
Без проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно, на думку позивача, об'єкт нерухомого майна не може бути проданий або будь-який іншим чином відчужений.
Як стверджує позивач, всупереч наведеним положенням законодавства, сторони в Договорі інвестування обумовили інший порядок передачі права власності на об'єкт незавершеного будівництва. Так, в п. 5.4. Договору інвестування Сторони обумовили, що об'єкт незавершеного будівництва зернового елеватору в разі розірвання Договору інвестування передається позивачем відповідачу на підставі акту приймання-передачі без проведення державної реєстрації та введення об'єкту в експлуатацію, що, на думку позивача, протирічать ст. 182, 331 ЦК України, положенням інших нормативно-правових актів. Тому, на підставі ст. 207 Господарського кодексу України, пункт 5.4. Договору інвестування підлягає за заявою зацікавленої сторони визнанню судом недійсним.
Представник позивача на засіданні суду підтримав вимоги, викладені у позовній заяві.
У відзиві на позовну заяву, підписаному виконуючим обов`язки директора підприємства-відповідача Нікітенковим В.М., позовні вимоги визнаються в повному обсязі.
Представник відповідача в ході судового засідання заперечував проти позовних вимог відповідно до відзиву на позовну заяву без підпису, доданого до супровідного листа № 4 від 15.08.06 р. за підписом директора підприємства –відповідача Журова В.П. В усних запереченнях представник відповідача посилався на наступні обставини.
Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог щодо недійсності пункту договору посилається на норми Цивільного кодексу який вступив в дію з 01.01.2004 р., а не на ЦК УРСР в редакції 1963 р., теж стосується і Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", який вступив в дію 04.08.2004 р.
На думку представника відповідача, позивач невірно застосував норми права, які не можуть бути застосовані до даних договірних правовідносин, та невірно посилається на перехідні положення нового Цивільного кодексу України, оскільки договір був укладений - 22.11.2003 р.
Відповідно до п. 10 Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р за № 02-5\111 зі змінами та доповненнями, господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до частини другої ст. 4 ГПК господарський суд повинен відмовити у визнанні угоди недійсною, коли ці вимоги грунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.
Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладання спірної угоди. У разі коли після укладання угоди набрав чинності акт законодавства, норми, якої інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладання угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили. Відповідно до п. 1 Роз'яснення загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені ст. 48 ЦК України (в редакції 1963 р.), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам законодавства. Вирішуючи спори про визнання угоди чи пункту угоди недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони, що мають значення для правильного вирішення спору.
За загальним правилом невиконання чи неналежного виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди чи її окремих пунктів недійсними.
Представник відповідача вважає, що виходячи з позовних вимог, позивач вважає недійсним пункт 5.4. Договору не у зв`язку з його невідповідністю вимогам діючого на час укладання Договору законодавства, а у зв`язку з невиконанням відповідачем вимог претензії позивача - недовнесення суми інвестицій за договором, з метою подальшого розірвання договору.
У відповідності до Договору, розділом 6 передбачена відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе зобов'язань.
Відповідно до додатків підписаних сторонами до договору від 09.12.2005 р. п. 7, Сторони домовилися, що відповідач (Інвестор - за договором) забезпечить будівництво зернового елеватору з метою його завершення протягом року після набуття чинності Договору оренди земельної ділянки, на якій знаходиться Об'єкт а так як договір оренди земельної ділянки укладений лише 20.02.2006 р. то, на думку представника відповідача, завершення будівництва повинно бути до 20.02.2007 р.
На думку представника відповідача, сторонами у відповідності до діючого законодавства, яке діяло на час укладення спірної угоди, були дотримані усі вимоги законодавства, а саме:
угода укладена у письмовій формі, що передбачено ст. 41, 42, 44 ЦК УРСР;
в угоді передбачені усі суттєві умови угоди які направлені на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків, що не суперечить вимогам ст. 41, 153 ЦК УРСР.
У відповідності до вимог ст. 154 ЦК УРСР сторонами була визначена форма договору, що стосується пункту 5.4. Договору інвестування. Оскільки у відповідностті до ч. 1 ст. 154 ЦК України, якщо сторони обумовлюють укласти угоду в визначеній формі, то угода вважається укладеною з моменту надання їй визначеної форми.
Ст. 128 ЦК України передбачений момент виникнення права власності (право оперативного управління) за договором, яке виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Саме договором п. 5.4. передбачено у випадку розірвання договору, Інвестору передається Об'єкт незавершеного будівництва, така передача здійснюється на підставі акту приймання передачі, але тільки після підписання акту приймання передачі Інвестор має право на реєстрацію цього майна в ХБТІ, що передбачено п. 5.2. Договору.
Тому, передача позивачем об'єкту за актом передачі, на думку представника відповідача, ще не є правом власності відповідача, яке виникне тільки після державної реєстрації.
Відповідно до п 1.6. Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно - реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об'єкти.
Відповідно до п. 3 ст. 7 Закону України "Про інвестиційну діяльність" від 19.08.1991 р. - за рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.
Пунктом 5 ст. 7 цього Закону передбачено, що Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.
Відповідно до ст. 9 цього Закону основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода).
Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.
Відповідно до вимог ст. 19 Закону України "Про інвестиційну діяльність" Держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб'єктів.
Умови договорів, укладених між, суб'єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством (крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності) встановлено умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору.
Крім того, як стверджує представник відповідача, на протязі дії договору, а це більше двох років, відповідачем були укладені додаткові угоди до спірного Договору і при цьому з боку позивача не надійшло жодної пропозиції про змінення умов Договору.
Вирішуючи питання щодо правоздатності керівника підприємства-відповідача Журова В.П., яким підписано супровідний лист до відзиву на позовну заяву та довіреність на представника відповідача, господарський суд врахував наступні обставини.
У відповідності до положень пункту 9.10 Статуту підприємства –відповідача директор Товариства обирається на Загальних Зборах. Протоколу Загальних Зборів учасників ТОВ "ТПК Зерновик" на яких вирішено питання про звільнення директора Товариства Журова В.П. сторонами до дня судового засідання не представлено.
Заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, що прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, господарський суд
в с т а н о в и в :
22 листопада 2003 року між ДП "Херсонський річковий порт" та ТОВ "ТПК Зерновик" був укладений Договір № 02-25/103 інвестування будівництва зернового елеватору на території річкового порту (надалі -Договір).
Згідно із зазначеним Договором, відповідач приймав на себе зобов'язання передати порту у вигляді грошових та майнових внесків інвестиції загальною сумою 14160000 грн., що в цінах на період укладення договору дорівнювало вартості будівництва зернового елеватора.
Порт, відповідно до зазначеного Договору, зобов'язувався збудувати та ввести в експлуатацію об'єкт нерухомого майна (споруду) - зерновий елеватор, а також збудувати перевантажувальну машину для перевалки зернових вантажів з елеватора на водний транспорт.
Сторонами було передбачено в договорі, що право власності відповідача на зерновий елеватор виникає у нього з моменту передачі, що повинна була відбутися протягом двох місяців після введення елеватору в експлуатацію. До цього часу власником об'єкту незавершеного будівництва є порт, а відповідач є власником коштів, переданих порту в якості інвестиції.
Згідно з умовами частини 1 пункту 5.4. Договору № 02-25/103 інвестування будівництва від 22.11.2003 року, "у випадку розірвання цього Договору, Інвестору передається Об`єкт незавершений будівництвом (результати будівельних робіт). Передача Об`єкту незавершеного будівництва здійснюється на підставі Акту приймання-передачі".
Таким чином, сторони у спірному пункті Договору передбачили передачу не об`єкту нерухомості, а незавершений будівництвом об`єкт (результати будівельних робіт), що не протирічить положенням Цивільного кодексу УРСР (1540-06), який діяв на момент укладання Договору. При цьому, позивач в обґрунтування позовних вимог помилково посилається на норми Цивільного кодексу України (435-4), які на час укладання Договору не набрали чинності, як і норми Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", який вступив в дію 04.08.2004 р.
Крім того, в ході розгляду справи встановлено, що зміст спірного пункту Договору відповідає вимогам закону, сторонами додержано встановленої форми Договору, Договір укладений правоздатними сторонами, неправомірності дій сторін при укладанні Договору не доведено. Невиконання ж, чи неналежне виконання Договору, за загальним правилом, не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди чи її окремих пунктів недійсними.
Відповідно до п. 3 ст. 7 Закону України "Про інвестиційну діяльність" від 19.08.1991 р. - за рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.
Пунктом 5 ст. 7 цього Закону передбачено, що Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.
Відповідно до ст. 9 цього Закону основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода).
Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.
Відповідно до вимог ст. 19 Закону України "Про інвестиційну діяльність" держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб'єктів.
Умови договорів, укладених між, суб'єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством (крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності) встановлено умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору.
За вказаних обставин, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі зазначених вище норм матеріального права, керуючись ст. ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України,
в и р і ш и в :
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
2.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до вимог статті 84 Господарського процесуального кодексу України (вступна, описова, мотивувальна і резолютивна частини).
Суддя Ю.В. Гридасов
Дата оформлення та підписання рішення
відповідно до вимог ст. 84 Господарського
процесуального кодексу України 21.08.2006р.