Постанова

Іменем України

02 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 172/599/19

провадження № 61-13006св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,

учасники справи:

позивач (за первісним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2020 року у складі судді Битяка І. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітіної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину в спільній сумісній власності подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він з ОСОБА_2 перебуває в шлюбі, який зареєстровано 09 вересня 1978 року в бюро записів актів громадянського стану Актюбінської міської ради депутатів трудящих, актовий запис № 1485.

Вказував, що в період шлюбу згідно з договором купівлі-продажу від 20 серпня 1996 року ними було придбано житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності на вказаний будинок зареєстровано за ОСОБА_2 .

Враховуючи наведене просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У серпні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту розірвання шлюбу та припинення шлюбних відносин, визнання особистою власністю майна, набутого за час окремого проживання в зв`язку з припиненням шлюбних відносин.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 09 вересня 1978 року вона з ОСОБА_1 зареєструвала шлюб. У шлюбі народилося дві доньки - ОСОБА_4 , 1979 року народження, та ОСОБА_5 , 1985 року народження.

Вказувала, що спільне життя з ОСОБА_1 не склалося, він звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу. Відповідно до рішення Народного суду Фрунзенського районного суду м. Актюбінська від 24 грудня 1986 року шлюб було розірвано.

В зазначеному рішенні помилково вказано її ім`я по батькові, а саме замість « ОСОБА_2 » зазначено « ОСОБА_2 ». Вказане рішення суду не було зареєстроване у відділі реєстрації актів цивільного стану.

Посилалась на те, що встановлення факту розірвання шлюбу має для неї юридичне значення, оскільки у подальшому надасть право на оформлення розірвання шлюбу і позбавить різних непорозумінь з ОСОБА_1 , в тому числі й майнових.

У лютому 1996 року її батько ОСОБА_8 , який на той час проживав в с. Васильківка Дніпропетровської області доручив їй переоформити спадщину за довіреністю з подальшим її продажом, а саме: будинок у м. Актюбінськ Республіки Казахстан та отримання грошові кошти на банківському рахунку.

Враховуючи наведене просила суд: встановити факт розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення шлюбних відносин між нею та ОСОБА_1 , який було розірвано рішенням Народного суду Фрунзенського районного суду м. Актюбінська від 24 грудня 1986 року, про що через відділ державної реєстрації актів цивільного стану по Васильківському, Межевському, Покровському районах головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області внести актовий запис про розірвання шлюбу; визнати її особистою власністю житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , що є спільною сумісною власністю подружжя.

Вирішено питання щодо судових витрат.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , місцевий суд виходив із того, що житловий будинок з господарськими спорудами і будівлями набуте сторонами за час перебування у шлюбі та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Також місцевим судом зазначено, що ОСОБА_2 не було доведено, що придбання спірного будинку відбулось за її власні кошти.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2020 року скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину в спільній сумісній власності подружжя.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину в спільній сумісній власності подружжя задоволено.

Визнано житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 50 кв. м, житловою площею 31,5 кв. м, з господарськими будівлями і спорудами: сарай - Б; сарай - В; цеглова вбиральня - Г; штахетна огорожа - № 1.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 50 кв. м, житловою площею 31,5 кв. м, з господарськими будівлями і спорудами: сарай - Б; сарай - В; цеглова вбиральня - Г; штахетна огорожа - № 1.

В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалюючи нове судове рішення, апеляційний суд виходив із того, що місцевим судом під час ухвалення судового рішення не було вирішено питання щодо права власнсоті ОСОБА_2 на 1/2 частину спірного майна у спільній сумісній власності подружжя, що є порушенням норм матеріального права.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду в іншій нескасованій частині, апеляційний суд виходив із того, що таке ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У серпні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами не надано оцінки та проігнорована та обставина, що рішенням Народного суду Фрунзенського районного суду м. Актюбінська від 24 грудня 1986 року встановлено неспроможність сторін до продовження шлюбних відносин. Також суди не мали права приймати у якості письмового доказу копію свідоцтва про реєстрацію шлюбу від 09 вересня 1978 року.

Вказує, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 1986 року не були пов`язані спільним побутом та не вели спільного господарства, а їх шлюб було розірвано.

Крім того, ОСОБА_1 не був присутній під час придбання спірного будинку.

Посилається на те, що судами не було враховано того, що грошові кошти, сплачені за придбання спірного будинку є особистими коштами ОСОБА_2 , а тому майно, яке було за них придбано, є її особистою приватною власністю.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 від ОСОБА_1 , у якому вказано, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

09 вересня 1978 року сторони уклали шлюб.

Рішенням народного суду Фрунзенського району м. Актюбінська Казахської РСР від 24 грудня 1986 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Реєстрація розірвання шлюбу між сторонами за вказаним рішенням суду у органах реєстрації актів громадянського стану не здійснювалася.

За договором купівлі-продажу від 20 серпня 1996 року ОСОБА_2 придбала житловий будинок по АДРЕСА_1 .

З витягу з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності вбачається, що право власності на вказаний будинок по АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_2 .

З довідки КП «Синельниківське МБТІ» від 27 травня 2019 року № 58 вбачається, що згідно з архівними даними станом на 31 грудня 2012 року житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Васильківською державною нотаріальною конторою 20 серпня 1996 року, реєстр № 1750

З 10 квітня 2001 року і по теперішній час у спірному житловому будинку зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 та факт його постійного проживання з 1996 року за вказаною адресою встановлений у судовому засіданні та не заперечується ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення із таких підстав.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 12 КпШС України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) шлюб укладається в державних органах запису актів громадянського стану.

Статтею 13 КпШС України визначено, що права і обов`язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах запису актів громадянського стану.

Час виникнення прав і обов`язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах запису актів громадянського стану.

Судами встановлено, що 09 вересня 1978 року сторони уклали шлюб.

За договором купівлі-продажу від 20 серпня 1996 року ОСОБА_2 придбала житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном (положення статті 22 КпШС).

Відповідно до статті 44 КпШС України шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що рішенням Народного суду Фрунзенського районного суду м. Актюбінська від 24 грудня 1986 року було розірвано шлюб між сторонами, а тому будинок було придбано після розірвання шлюбу.

Разом із тим, колегія суддів не може погодитись із доводами заявника, оскільки під час розгляду справи ОСОБА_9 не було надано суду доказів факту реєстрації розірвання шлюбу у відповідних органах, як то передбачено статтею 44 КпШС України, а тому відсутні підстави вважати, що такий було припинено у передбачений законом спосіб.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.

Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою, п`ятою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України.

Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З 10 квітня 2001 року і по теперішній час у спірному житловому будинку зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 та факт його постійного проживання з 1996 року за вказаною адресою встановлений у судовому засіданні та не заперечується ОСОБА_2 .

Отже, вбачається, що спірне майно було придбано сторонами під час спільного проживання та перебування у шлюбі, що у відповідності до вищевказаних норм матеріального права дає підстави для висновку вважати спірний будинок спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що спірний будинок було придбано за особисті кошти ОСОБА_2 , а тому він є її особистою приватною власністю, не можуть бути прийняті судом, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами. Сам факт доручення від батька на продаж майна у Казахстані не свідчить, що спірний будинок було придбано за вказані кошти, крім того, доказів передання цих коштів від батька до ОСОБА_2 суду не надано.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій встановили факт перебування сторін у шлюбі за відсутності належних та допустимих доказів, є безпідставними, оскільки у матеріалах справи міститься копія свідоцтва про реєстрацію шлюбу від 09 вересня 1978 року. Крім того, факт перебуванні ОСОБА_2 у шлюбі із ОСОБА_1 підтверджується зазначенням даного факту заявником у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 , обґрунтуванням зустрічної позовної заяви та апеляційної скарги.

Доводи у касаційній скарзі про те, що судами попередніх інстанцій було неналежним чином проведено розрахунок судових витрат, не можуть бути вирішені судом касаційної інстанції, а тому заявник не позбавлений права звернутися до відповідного суду із заявою, відповідно до положень статті 270 ЦПК України.

Посилання заявника на неврахування висновку, який викладено у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року № 6-801цс16, не можуть бути прийняті судом, оскільки ОСОБА_9 всупереч положенням частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України не надано доказів, що спірний будинок було придбано за її особисті кошти, а тому відсутні підстави вважати його її особистою власністю. Отже, суди розглянули дану справу із врахуванням презумції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу

Таким чином, з урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані заявником судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для їх скасування.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2020 року у нескасованій частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. Ю. Сакара

О. В. Білоконь

О. М. Осіян