Справа № 305/1211/20

Провадження по справі 2/305/172/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.01.2021 року. Рахівський районний суд Закарпатської області у складі:

головуючого судді Ємчука В.Е.

за участі: секретаря судового засідання Шемота М.І.

позивача - ОСОБА_1

представника позивача - ОСОБА_2

представника відповідачів - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в місті Рахові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа : виконавчий комітет Рахівської міської ради Закарпатської області про захаст права власності на житловий будинок шляхом усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі Позивач) звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа : виконавчий комітет Рахівської міської ради Закарпатської області про захист права власності на житловий будинок шляхом усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання.

Позивач в обгрунтування позову зазначає, що житловий будинок АДРЕСА_1 належав його дідові, ОСОБА_6 , якому перейшов у власність від його батьків. ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті залишив заповіт, посвідчений 17 березня 2016 року Рахівською державною нотаріальною конторою, на підставі якого, ним, 30 жовтня 2018 року отримано свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Згідно даного свідоцтва він являється спадкоємцем на спадкове майно - житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , в цілому, загальною площею 80,2 км, житловою площею 35,8 кв.м., а також господарських надвірних будівель: літньої кухні, трьох сараїв, вбиральні, тротуару, огорожі, колодязя. В подальшому, 2 листопада 2018 року ним зареєстровано на себе право приватної власності на даний житловий будинок в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Також згідно рішення Рахівської міської ради від 18 листопада 2019 року йому передано у власність присадибну земельну ділянку площею 0,0406 га, розміщену за адресою АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. 27 листопада 2019 року ним зареєстровано на себе право приватної власності на дану земельну в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Таким чином, він являється одноособовим власником житлового будинку і присадибної земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , інші особи не претендують на дану власність і будь-які судові спори з приводу власності на дані будинок і земельну ділянку, відсутні. Відповідач, ОСОБА_4 являється сином його діда ОСОБА_6 і був зареєстрований в даному житловому будинку за адресою АДРЕСА_1 , з його неповнолітнього віку, та продовжував залишатися проживати в даному будинку і після смерті ОСОБА_6 , і на даний час фактично проживає та залишається зареєстрованим за місцем проживання у цьому будинку, разом із своєю дружиною ОСОБА_5 , яка в цьому будинку не зареєстрвоана за місцем проживання. Відповідачі проживають у належному йому житловому будинку без жодних правових підстав, оскільки ОСОБА_4 залишається зареєстрованим у даному будинку з давніх часів, і після переходу до нього права власності на будинок, не запитував у нього згоди на проживання, та згоди на реєстрацію місця проживання, договору про надання йому права користування даним житловим будинком у будь-якій формі, з ним не укладав, так само і його дружина. Разом з тим, відповідая ОСОБА_4 відмовляється у добровільному порядку припинити чинити йому перешкоди у володіння і розпорядженні його майном, і відмовляється у добровільному порядку звільнити його будинок. На даний час відповідач ОСОБА_4 із дружиною займає окрему частину, меншу половину належного йому житлового будинку, яка має окремий вхід, обмеживши йому доступ до будинку, оскільки два житлові приміщення ОСОБА_4 , закриває на замок, і він не має до них доступу. Крім того, ОСОБА_4 закрив на замок і обмежує його доступ до гаража, який був побудований ОСОБА_6 і знаходиться у дворі на присадибній земельній ділянці, у якому на даний час ОСОБА_4 зберігає свій мопед і інші свої речі. Не запитавши його згоди, ОСОБА_4 незаконно зруйнував належні йому будівлі - два дерев"яні сараї, які знаходилися у дворі, а деревину попилив і використав для опалення, а також без його дозволу зрубав кілька плодових дерев на прсиадибній ділянці. В травні 2020 року ОСОБА_4 зібрав всі металічні старі предмети, які знаходилися у дворі і в сараях, і які йому не належали, та здав у металобрухт. В гаражі, який був побудований його спадкодавцем ОСОБА_6 наявні багато інструментів та робочого інвентаря, необхідного для господарства, однак ОСОБА_4 не дає йому ними користуватися. На присадибній земельній ділянці поззаду двору ОСОБА_4 встановив огорожу, яка розділяє земельну ділянку, а на іншій частині земельної ділянки ОСОБА_4 майже по всій площі посадив городину, таким чином без його дозволу незаконно використовує і присадибну земельну ділянку. Крім того, проживання ОСОБА_4 в належному йому житловому будинку створює сильні незручності для нього через те, що він тримає у дворі велику собаку породи вівчарка, яка часто гавкає та виє, навіть вночі, і навіть без причини. До ОСОБА_4 часто приходили нічні відвідувачі, які стукають у ворота і вікна, сигналять автоклаксонами, тому це також сильно порушувало його спокій. ОСОБА_4 встановив чотири відеокамери на житловому будинку, які порушують його приватність, оскільки йому не приємно, щоб хтось за ним спостерігав. Камери знімають прилеглу територію біля будинку, а одна камера встановлена біля його вікна спальні, що виходить на вулицю, а влітку, коли вікна тримає відчиненими, камера здійснює аудіозапис, і ОСОБА_4 може чути всі розмови в його кімнаті. Однак, на його вимоги ОСОБА_4 відмовився забрати ці камери. Були випадки, коли ОСОБА_4 чинив йому перешкоди у вході в двір будинку. Так, в червні 2020 року встановив металічну хвіртку на вході в двір із вулиці з новим замком, вчинивши це самовільно, без його згоди, та почав вимагати від нього гроші за замок. Він не погодився з ним, і тоді він йому відмовився дати дублікат ключа від хвіртки, і він змушений був деякий час перелізати через огорожу, щоб зайти до свого будинку. Згодом ОСОБА_4 повісив ключ від замка на шнурок біля замка зсередини двору, однак дублікат ключа від замка так йому і не дав. По сусідству з ним проживають ОСОБА_7 із дружиною ОСОБА_8 . На початку червня 2020 року він запросив ОСОБА_9 допомогти йому з ремонтом його кімнат житлового будинку. Однак, ОСОБА_4 через те, що він проживає дружньо із ОСОБА_9 , має до них неприязнь, і тому забороняє їм заходити на теритрію подвір"я. Також, за будь-якої нагоди в тому числі при всіх вище перерахованих подіях ОСОБА_4 влаштовує з ним сварки, під час яких ображає і принижує його, погрожує розправою шляхом нацькування на нього правоохоронних органів, і тому проживання в одному будинку з відповідачами стало нестерпним. У зв"язку з чим, просив прийняти рішення про захист права власності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешканця АДРЕСА_1 , на житловий будинок, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , шляхом усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджанням даним житловим будинком, шляхом виселення із даного будинку ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , стягнути з відповідачів судовий збір в сумі 840,80 гривень.

Ухвалою Рахівського районного суду від 28.08.2020 було відкрито провадження у даній справі та запропоновано Відповідачам протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, подати суду відзив на позовну заяву і всі докази, що підтверджують заперечення проти позову та третій особі пояснення щодо позову, відзиву, відповіді на відзив та заперечення до закінчення підготовчого провадження.

Відповідачі відзиву на позов не подавали.

В судовому засіданні позивач, ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали з підстав зазначених у позові. Просять позовні вимоги задовольнити.

Представник відповідачів ОСОБА_3 , в судовому засіданні позовні вимоги не визнала. Пояснила, що ніяких перешкод у користуванні житловим будинком ОСОБА_1 , відповідачі не роблять, та жодними доказами протилежне позивачем не доведено. Також позивачем не вжито заходів досудового врегулювання спору, шляхом висунення вимоги відповідачам про виселення. Просить відмовити у задоволенні позову.

Представник третьої особи, виконавчого комітету Рахівської міської ради Закарпатської області, в судове засідання не з`явився,був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Пояснення щодо позову не подавав.

Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні ствердив, що дійсно ОСОБА_4 чинить перешкоди ОСОБА_1 в користуванні житловим будинком, зокрема останній запросив його зробити ремонт будинку, однак ОСОБА_4 заборонив йому заходити у двір. Також, позивач має у власності три гаражі, проте не може до них добратися, бо вони закриті відповідачами.

Заслухавши учасників справи, вивчивши матеріали справи та дослідивши надані докази, суд дійшов до такого висновку.

Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30 жовтня 2018 року та Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №143775768 від 02.11.2018, Позивач, ОСОБА_1 є власником спадкового майна, що належало його дідові ОСОБА_6 . Спадкове майно складається з будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 80,2 м.кв., житловою площею 35?8 м.кв. та надвірними спорудами.

Також на підставі рішення Рахівської міської ради №658 від 18.11.2019 позивач є власником земельної ділянки площею 0,0406 га по АДРЕСА_1 .

Позивач, наявність спору в житлових правовідносинах, обгрунтував тим, що відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є сином та невісткою спадкодавця, ОСОБА_6 , у спірному будинку хоч і зареєстровані, але власниками не являються. Відповідачі без його дозволу зареєстровані й проживають в його будинку та добровільно виселитись не бажають, комунальні платежі сплачують, але не дають йому доказів такого, перешкоджають у доступі до житла, псують майно, створюють незручності для проживання у будинку та користування ним, що стало підставою для звернення до суду про виселення відповідачів з належного йому житлового будинку АДРЕСА_1 .

Аналізуючи матеріали справи, суд не погоджується з такою правовою позицією позивача з огляду на таке.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява N 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява N 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Заперечуючи проти позову представник відповідачів ОСОБА_3 в ході розгляду справи посилалася на те, що позивачем не доведено порушення останніми правил співжиття в одному будинку, не ставилася така вимога перед ним. Крім того, додала рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 18.07.2017, №305/1856/16, яким вже вирішувалося питання про виселення відповідачів із спірного житлового будинку та в задоволенні якого відмовлено.

При вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

В ході розгляду справи, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_4 проживає в спірному житловому будинку з народження, що стверджено записами в будинковій книзі, а відповідачка ОСОБА_5 з моменту одруження з ОСОБА_4 . Сплачують витрати на утримання будинку, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, тобто відповідачі мають тривалий зв`язок із спірним будинком як із житлом.

Таким чином, тривалий час проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у спірному житловому будинку, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірний будинок житлом відповідачів в розумінні статті 8 Конвенції.

Водночас, позивач ОСОБА_11 знав ще до отримання будинку в спадок, що у ньому проживають відповідачі, а отже, він мав можливість з`ясувати у них підстави такого проживання, а також довідатися про їх наміри щодо подальшого проживання у будинку або про їх відмову від свого права та готовність звільнити житловий будинок у такому випадку.

Тобто ОСОБА_1 , який прийняв у спадок від ОСОБА_6 який є батьком відповідача ОСОБА_4 , за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження житлового будинку у вигляді права користування членів сім`ї колишнього власника. Таким чином, заявник міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті спадку.

Оскільки у справі, що розглядається, позивач, прийнявши житловий будинок у спадок, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачів - членів сім`ї колишнього власника цього житла, які не мають іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які внаслідок цього стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Реєстрація відповідачки ОСОБА_5 за іншою адресою - АДРЕСА_2 , ніж фактичне проживання - АДРЕСА_1 , не встановлює факту наявності в неї іншого житлового приміщення, оскільки як встановлено вона тривалий час проживає в спірному житловому будинку як член сім"ї ОСОБА_4 .

Що стосується порушення відповідачами умов співжиття в одному житловому будинку, як причину перешкод у користуванні майном, шляхом виселення суд зазначає таке.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб, будь -яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Верховний Суд України неодноразово висловлював правову позицію з цього приводу, зокрема у Постанові від 16 листопада 2016 р. по справі № 6-709цс16 та у Постанові від 05 листопада 2014 року №6-158цс14, де зазначено про те, що відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно з положенням статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Судом в ході розгляду справи було встановлено, що відповідач ОСОБА_4 , будучи членом сім"ї колишнього власника, ОСОБА_6 все своє життя проживав і проживає на даний час у будинку, який являється предметом позову, та є у ньому зареєстрованим, адже на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (ст.156 ЖК України). ОСОБА_5 не зареєстрована в даному будинку, однак і вона, і двоє дітей Відповідачів проживають постійно у ньому, як члени сім`ї: ОСОБА_5 з часу одруження з ОСОБА_4 , а їх діти - син, ОСОБА_12 , та дочка ОСОБА_13 , з народження.

Зі змісту ст.156 ЖК України слідує, що за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Щодо виселення, то ст. 157 ЖКУ встановлює, що членів сім`ї власника будинку може бути виселено у випадках, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖКУ. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Частина 1 ст. 116 ЖКУ визначає, що якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ними, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціального співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Виходячи з аналізу змісту наведеної норми, то ст. 116 ЖК України вказує на такі підстави виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення:

а) систематичне руйнування чи псування жилого приміщення;

б) використання його не за призначенням;

в) систематичне порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Закон встановлює як умову виселення осіб, винних у руйнації або псуванні житлового приміщення, наявність фактів про те, що ці дії мали систематичний характер, а до винного в цьому були застосовані заходи попередження і суспільного впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його поведінка була предметом розгляду органів міліції, прокуратури, суду, громадських організацій). Передбачається, що руйнація або псування здійснювалися із вини наймача.

Виселенню підлягають лише конкретно винні в цьому особи - наймач даного приміщення чи хто-небудь із членів його сім`ї, що сумісно проживають із ним опікуни, попечителі, піднаймачі, тимчасові жильці та інші, які спільно проживають.

Під систематичністю необхідно розуміти скоєння двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження суспільного впливу. До таких підстав відноситься і систематичне порушення правил суспільного співжиття, чим створюють неможливі умови для проживання інших в одній квартирі чи одному домі.

Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов`язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими й підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір`ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку.

Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.

Водночас, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 17 своєї Постанови "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", №2 від 12 квітня 1985 р. (далі - Постанова від 12.04.1985 року), при розгляді справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР осіб, що систематично порушують правила суспільного співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або житловому будинку, варто виходити з того, що при антигромадському поводженні, що продовжується, виселення винного може бути й у випадку повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або суспільного впливу не дали позитивних результатів. Доказом застосування мір попередження і громадського впливу можуть служити постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, офіційні застереження, рішення суду або третейського суду про притягнення до відповідальності, протоколи або постанови громадських організацій, трудових колективів, що засудили дії винного. Одні лише факти звернення у відповідні органи зі скаргами на порушення правил суспільного співжиття без застосування до винного заходів впливу цими органами не є підставою для виселення.

Позивач, ОСОБА_1 не надав суду доказів, які б свідчили, про наявність в діях ОСОБА_4 та ОСОБА_5 обставин, визначених ст.116 ЖК України, та давали суду підстави для виселення останніх, протилежне і не доводять покази свідка ОСОБА_14 , а сам по собі факт неприязних стосунків між сторонами не може слугувати підставою для виселення, приймаючи до уваги той факт, що відповідач ОСОБА_4 з народження проживає у цьому будинку і має рівні з позивачем права на користування ним.

Отже, з огляду на те, що позивач ОСОБА_1 , прийнявши квартиру у спадок за заповітом після смерті діда ОСОБА_6 , знав про реєстрацію та проживання в ній відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - членів сім`ї колишнього власника, які як встановлено вході розгляду справи, не мають іншого житла, в судовому засіданні не знайшла свого підтвердження протиправна антигромадська поведінка відповідачаів щодо позивача, чи псування та руйнування належного йому будинку, суду не надано доказів безпосередньої винності відповідачів у створенні неможливих умов для проживання позивача з ними в одному будинку, а також документів про застосування заходів попередження або громадського впливу відносно відповідачів, тому право позивача на це майно не може бути захищено, шляхом виселення відповідачів з належного позивачеві будинку, оскільки внаслідок цього виселення, відповідачі стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.

У відповідності до ст.141 ЦПК України судові витрати понесені позивачем у зв`язку з розглядом даної справи та які він просив стягнути, слід залишити за ОСОБА_1 .

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 83, 89, 141, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа: виконавчий комітет Рахівської міської ради Закарпатської області про захист права власності на житловий будинок шляхом усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання, відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст рішення виготовлено 03 лютого 2021 року.

Суддя: В.Е. Ємчук