Окрема думка

16 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 149/1282/17

провадження № 61-46545св18

судді Третьої судової палати Касаційного цивільного судуу складі Верховного Суду Мартєва С. Ю.

при розгляді у порядку спрощеного позовного провадження касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 15 червня 2018 року у складі судді Вергелеса В. О. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 20 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Зайцева А. Ю., Панасюка О. С.,

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Хмільницької міської ради Вінницької області, про визнання недійсним рішення ради.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 10 червня 1998 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,0127 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а рішенням Хмільницької міської ради Вінницької області від 06 вересня 2012 року надано дозвіл на виготовлення технічної документації з землеустрою.

Звернувшись до відповідного органу для виготовлення технічної документації, він дізнався, що земельна ділянка перебуває у власності відповідачів згідно з рішенням Хмільницької міської ради Вінницької області від 06 липня 2006 року № 40 з врахуванням рішення 25-ї сесії Хмільницької міської ради Вінницької області 4-го скликання від 31 березня 2006 року.

Позивач просив суд визнати недійсним рішення 3-ї сесії 5-го скликання Хмільницької міської ради Вінницької області від 06 липня 2006 року № 40, рішення 25-ї сесії Хмільницької міської ради Вінницької області 4-го скликання від 23 березня 2006 року в частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2 , про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку на АДРЕСА_2 , які зареєстровані за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Ухвалою Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 17 липня 2017 року до участі у розгляді справи залучено правонаступників відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а. с. 99, т. 1).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 15 червня 2018 року у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що виходячи з принципу цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, підстави для задоволення позову відсутні, оскільки відповідачі є власниками будинку на АДРЕСА_2 , а позивач, не зважаючи на те, що отримав частину земельної ділянки в дар, втратив право власності на частину будинку, який на ній розташований, оскільки договір довічного утримання, укладений між ним та ОСОБА_4 , було розірвано.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 20 вересня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Із зазначеними судовими рішеннями у справі погодитися не можна, оскільки суди дійшли їх унаслідок помилкового застосування норм матеріального права.

Відмовляючи у позові, суди попередніх інстанцій виходили з того, що на час прийняття рішення 3 сесії 5 скликання Хмільницької міської ради Вінницької області від 06 липня 2006 року № 40, ОСОБА_1 не набув права власності на подаровану земельну ділянку в розумінні положень чинного на той час ЗК Української РСР 1990 року, не був власником житлового будинку (чи його частини), а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували співвласниками будинку АДРЕСА_3 , а тому Хмільницька міська рада Вінницької області, дотримуючись принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, правомірно прийняла рішення про надання закріпленої за будинком АДРЕСА_2 земельної ділянки у спільну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Зазначені висновки є помилковими та свідчать про неправильне застосування норм матеріального права.

По перше, питання набуття права власності на земельну ділянку окремо від будинку за законодавством ЗК Української РСР 1990 року, статтями 128, 244 ЦК Української РСР 1963 року вже було предметом перегляду Верховного Суду у справі № 61-31334св18 (провадження № 752/7311/13-ц).

Під час перегляду зазначеної справи, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив з того, що згідно з частиною першою статті 22 ЗК Української РСР 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Відповідно до вимог статті 23 ЗК Української РСР 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. На час виникнення спірних правовідносин, дію вказаної норми щодо власників земельних ділянок, визначених статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (далі - Декрет) було зупинено на час дії Декрету.

Частиною четвертою Декрету встановлено, що громадяни України мають право продавати або іншими способами відчужувати земельні ділянки, передані їм, зокрема, для обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), у межах норм, установлених ЗК України без зміни їх цільового призначення.

Договір купівлі-продажу або інше відчуження земельної ділянки посвідчується у нотаріальному порядку і реєструється у сільській, селищній, міській Раді народних депутатів, на території якої розташована земельна ділянка.

Таким чином, ЗК Української РСР 1990 року та Декрет, які були спеціальними нормативними актами, що регулювали земельні відносини в Україні на час переходу права власності на частину спірної земельної ділянки, передбачали відчуження земельних ділянок наданих, зокрема, для обслуговування житлових будинків і господарських будівель шляхом укладення нотаріально посвідчених договорів з подальшою їх реєстрацією в органах місцевої ради, що в свою чергу узгоджується з положеннями, викладеними у статтях 128, 244 ЦК Української РСР 1963 року, щодо моменту виникнення права власності на відчужену земельну ділянку.

Відповідно до вимог частини першої - другої статті 243 ЦК Української РСР 1963 року за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Згідно з частиною першою статті 244 ЦК Української РСР 1963 року договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до вимог статті 128 ЦК Української РСР 1963 року право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Таким чином, на час укладення договору дарування частини земельної ділянки ЦК Української РСР 1963 року не пов`язував момент виникнення права власності на нерухомість з моментом державної реєстрації договорів, що підлягали такій реєстрації.

Від цього висновку ані об`єднана палата Касаційного цивільного суду або об`єднані палати інших касаційних судів, ані Велика Палата Верховного Суду не відступали та колегія суддів також підстав для відступу від зазначеного висновку не вбачала.

Тобто, відсутність реєстрації договору дарування в органах місцевої ради за наявності нотаріально посвідченого договору не позбавляє особу права власності на земельну ділянку.

По друге, поширення дії статті 120 ЗК України 2001 року на правовідносини з приводу земельної ділянки, придбаної за окремою цивільно - правовою угодою під час дії ЗК Української РСР 1990 року є неприйнятним з огляду на неможливість зворотної дії законодавства у часі відповідно до статті 58 Конституції України.

По трете, застосування частини першої статті 120 ЗК України 2001 року до правовідносин щодо договору дарування від 19 жовтня 2005 року квартири АДРЕСА_1 є нерелевантним у принципі, оскільки на час укладення договору дарування квартири між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , власником земельної ділянки, на якій розташована подарована частина домоволодіння, перебувала не відчужувач, а інша особа - ОСОБА_1 , тому апріорі до обдарованої не могли перейти будь які земельні права відчужувача, які їй не належали.

У четверте, право власності на спірну земельну ділянку ані ОСОБА_7 , ані попередньої власниці ОСОБА_4 у порядку визначеному статтями 140 - 149 ЗК України 2001 року не припинялося.

За таких обставин, передаючи у липні 2006 року у спільну сумісну власність ОСОБА_2 , ОСОБА_8 земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2 , до складу якої входила земельна ділянка, що належить на праві власності позивачеві, Хмільницька міська рада розпорядилася земельною ділянко, що їй не належить та втрутилася у право на землю ОСОБА_1 , фактично позбавивши його права власності.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачами було заявлено про застосування строку позовної давності.

Проте, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) дійшла висновку, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52)). Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

У справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

За таких обставин рішення судів попередніх інстанцій у справі слід скасувати, постановивши нове про задоволення позову.

Суддя С. Ю. Мартєв