Справа № 2-121/10

Р  I  Ш  Е  Н  Н  Я

I М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

27 січня 2010 року                        Рівненський міський суд Рівненської області

в особі судді  - Харечка С.П.

при секретарі  - Хіміч З.В.

з участю:

представника позивача – ОСОБА_1

відповідача – ОСОБА_2

представника відповідача – адвоката ОСОБА_3

представника співвідповідача ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» - Ткачук О.М.

розглянувши у  відкритому судовому засіданні в місті Рівне цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод», треті особи на стороні відповідача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору регіональне відділення Фонду держмайна України по Рівненській області, Рівненська міська рада про визнання недійсним договорів купівлі-продажу частини приміщення та приміщення загального користування недійсним, розподіл приміщення гуртожитку,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5  звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» про визнання недійсним договорів купівлі-продажу частини приміщення та приміщення загального користування недійсним. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 19 лютого 2004 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» був укладений Договір купівлі-продажу 51/100 частини приміщення гуртожитку АДРЕСА_1. Даний Договір вважає таким, що порушує норми чинного законодавства та його законні права та інтереси зважаючи на наступне. Будинок АДРЕСА_1 є гуртожитком і знаходився на балансі Відкритого акціонерного товариства «Рівненський радіотехнічний завод». Приміщення АДРЕСА_1 складається з кімнат АДРЕСА_1, що мають спільний коридор, кухню, туалет, умивальник та душ. Кімната АДРЕСА_1 була надана йому як працівнику ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» згідно рішення профкому Рівненського радіотехнічного заводу №2099 від 10.07.1995 р. Відповідно до Договору купівлі-продажу за 51/100 частини приміщення АДРЕСА_1 встановлено право власності ОСОБА_2, яка створює умови, які унеможливлюють користування площею загального призначення, а саме коридором, ванною кімнатою (умивальник, душова), туалетом та кухнею, про що 14 листопада 2006 року комісією ПП «Житловик ВВ» був складений відповідний акт. Даний Договір порушує п. 15 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 р. №208, де зазначено, що жила площа в гуртожитку не підлягає обміну, розділу, бронюванню і здачі в піднайом. Відтак, чітко поділити площі загального користування у квартирі АДРЕСА_1 не можливо. Крім цього, Договір порушує права його сім'ї, які зазначені у п.16 Примірного положення про гуртожитки.

Чинним законодавством приватизація кімнат у гуртожитках не передбачена відповідно до п. 2 ст.2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», адже приватизація житлових приміщень у гуртожитку без зміни його статусу на житловий будинок не дозволяється.

Стаття 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» зазначає, що дія закону не поширюється на приватизацію об'єктів державного житлового фонду, у тому числі гуртожитків, а також об'єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету.

Даний Договір купівлі-продажу 51/100 частини квартири АДРЕСА_1 порушує право на рівність поділу квартири, яка була на балансі ВАТ «Радіозавод», оскільки сім'ї ОСОБА_2 та Бондаревих мають однакові права на поділ площ загального користування квартири АДРЕСА_1.

Нормою статті 364 ЦК України зазначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч.2 ст.183 ЦК), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Таким чином, при укладанні Договору купівлі-продажу 51/100 частини приміщення гуртожитку, ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» повинен був вирішити питання про виділення частки площі загального користування приміщення №55 по АДРЕСА_1, а за умов неможливості виділу частки — виділення грошової або іншої матеріальної компенсації.

Отже, Договір купівлі-продажу 51/100 частини приміщення гуртожитку №55 по вул. Д.Галицького,9 складений з порушенням наступних норм законодавства України: ст.ст. 626, 202, 203, 215 ЦК України, п.15, 16 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 р. № 208 та ст.. 2, 3  Закону України «Про приватизацію державного майна».

Крім цього, як йому стало відомо, ОСОБА_2 придбала у ВАТ «Рівненський   радіотехнічний   завод»   приміщення   загального   призначення   загальною площею 32,9м та 12,2м.  Даний Договір порушує його права та інтереси, а також права та інтереси інших жителів цього поверху гуртожитку по АДРЕСА_1, оскільки ці приміщення обладнуються під дитячі ігрові кімнати і спортивні куточки, а також місця відпочинку жителів поверху гуртожитку. Посилався на те, що вказаний договір також не відповідає вимогам чинного законодавства та підлягає визнанню недійсним.

В судовому засіданні позивач збільшив позовні вимоги, просив суд крім визнання договорів купівлі-продажу недійсними, на підставі ст.. 364 ЦК України розділити приміщення АДРЕСА_1 на дві індивідуально визначені частини. Просив позов задовольнити повністю.

Представник позивача в судовому засіданні пояснення викладені в позовній заяві та доповненнях до позовної заяви підтримала, просила позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, повністю підтримала пояснення надані її представником.

Представник відповідача – адвокат ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав, суду пояснив. Підставою визнання недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, про що було зазначено позивачем у поданій до суду позовній заяві.

Зміст жодного з договорів не суперечить ні Цивільному кодексу України, ні іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Стороною позивача не було надано суду докази, які б підтверджували інше. Як продавець так і покупець під час укладання оспорюваних договорів мали необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасників правочину були вільними та відповідали внутрішній волі сторін. Правочин був спрямований на реальне настання  правових наслідків, що обумовлені ним.

В позовні й заяві вказано, що даний Договір порушує п. 15 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 р. №208, де зазначено, що житлова площа в гуртожитку не підлягає обміну, розділу, бронюванню і здачі в піднайом. Відтак, чітко поділити площі загального користування у квартирі АДРЕСА_1 не можливо.

Вимога позивача щодо розділу приміщення то позивач просить у суду те, що прямо заборонено законом, норми якого також вказує в позовній заяві.

В позовній заяві вказано, що нормою статті 364 ЦК України зазначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч.2 ст.183 ЦК), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Таким чином, при укладанні Договору купівлі-продажу 51/100 частини приміщення гуртожитку, ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» повинен був вирішити питання про виділення частки загального користування приміщення № 55 по вул. Данила Галицького,9, а за умов неможливості виділу частки - виділення грошової або іншої матеріальної компенсації. В даному випадку позивач застосовує таку статтю Цивільного кодексу, яка регулює зовсім інші правовідносини ніж ті про які позивач вказує в позовній заяві.

Спільна часткова власність згідно ч. 1 ст.356 Цивільного кодексу України - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Будь-яких прав власності на хоча б один квадратний метр площі у гуртожитку, який розташований в будинку АДРЕСА_1 позивач ОСОБА_5 ніколи не мав, а тим паче не являвся співвласником майна з ЗАТ «Рівненський радіотехнічний завод», тому ВАТ «Рівненській радіотехнічний завод» не повинен був вирішувати питання про виділення частки площі загального користування приміщення АДРЕСА_1.

Щодо порушення норм Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року та норм Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04 березня 1992 року, то вказані норми Законів не регулюють відносини, що оспорюються позивачем, так як гуртожиток був власністю ВАТ «Рівненській радіотехнічний завод» та не приватизовувався.

Враховуючи викладене, стверджував, що договори купівлі продажу від 19 лютого 2004 року та 15 червня 2004 року є чинними та такими, що укладені відповідно до норм Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів, що регулюють ці правовідносини в Україні.

Згідно протоколу № 23 від 24.11.2003 р. засідання правління ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» правління постановило: надати згоду ОСОБА_2 на викуп приміщень у гуртожитку, що знаходиться в АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 уклала вищевказані договори купівлі-продажу. Це рішення правління ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» ніким не оспорювалось та на сьогоднішній день є чинним. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 уклала договори купівлі-продажу від 19 лютого 2004 року та від 15 червня 2004 року.

Приміщення, які придбала ОСОБА_2 належали ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» на праві власності на підставі Наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 11.11.1998 р № 962, Переліку нерухомого майна, що передається у власність ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод». Вказаний наказ був чинним як на день укладення оспорюваних договорів та і на сьогоднішній день. Вказав, що позивачем не надано доказів, які підтверджують недійсність договорів, а тому просив суд відмовити в задоволенні позову.

Представник відповідача ВАТ «Рівненський Радіотехнічний завод» Ткачук О.М. в судовому засіданні позовні вимоги не визнала та вказала, що згідно протоколу № 23 від 24 листопада 2003 року засідання правління ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» правління постановило надати згоду ОСОБА_2 на викуп приміщень у гуртожитку, що знаходиться в АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 уклала вищевказані договори купівлі-продажу. Це рішення правління ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» ніким не оспорювалось та на сьогоднішній день є чинним. Приміщення, які придбала ОСОБА_2 належали ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» на праві власності на підставі Наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 11.11.1998 р № 962, Переліку нерухомого майна, що передається у власність ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод». Враховуючи викладене, вказала, що відповідачем ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» жодних порушень допущено не було, а тому договори купівлі-продажу є чинними і не можуть бути визнанні недійсними.

Представник третьої особи регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області Артемяк С.В. в судовому засіданні вказала, що приміщення, які придбала ОСОБА_2 належали ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» на праві власності на підставі Наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 11.11.1998 р № 962, Переліку нерухомого майна, що передається у власність ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод», що підтверджується реєстраційним посвідченням від 22 грудня 1998 року, а тому ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» мав право на продаж об’єктів, які перебували у його власності.

Представник третьої особи Рівненської міської ради Павлов Ю.А. на попередньому засіданні надав суду Рішення Рівненської міської ради від 17 жовтня 2006 року № 211 про прийняття в комунальну власність міста гуртожитоку АДРЕСА_1, що перебуває на балансі ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод». Додаткових пояснень не надавав.

Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, вважає, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.

Судом встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 19 лютого 2004 року, який посвідчено нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_8., ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» продав, а ОСОБА_2 купила 51/100 частину квартири АДРЕСА_1 та договору купівлі-продажу від 15 червня 2004 року, який також посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_8., згідно якого ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» продав, а ОСОБА_2 купила незавершене реконструкцією нежитлове приміщення загального користування гуртожитку, розташоване на шостому поверсі гуртожитку, який знаходиться в АДРЕСА_1.

Судом встановлено, що згідно реєстраційного посвідчення на об’єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам від 22 грудня 1998 року гуртожиток, який розташований в АДРЕСА_1 зареєстровано за ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» на праві колективної власності на підставі Наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області від 11 листопада 1998 року за № 962 та переліку об’єктів нерухомого майна, що передається у власність, зареєстрованого в реєстрову книгу № 1-32 за реєстром № 32.

Відповідно до витягу із протоколу № 3 загальних зборів акціонерів ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод» від 17 лютого 1999 року по питанню 6 про відчуження основних засобів загальні збори акціонерів постановили дати згоду на відчуження основних засобів ВАТ згідно затвердженого переліку. Згідно витягу до переліку загальними зборами акціонерів ВАТ було надано згоду на відчуження гуртожитку № 9 (кімнати) та корпусу № 6 А.

У відповідності до протоколу № 3 загальних зборів акціонерів ВАТ від 17 лютого 1999 року у роботі зборів приймала участь начальник відділу регіонального фонду державного майна України по Рівненській області, яка згідно доручення № 6 від 16 лютого 1999 року представляла інтереси фонду державного майна з кількістю акцій 34531807 штук, або 77 % від загальної кількості. Таким чином, по питанню № 6 було проголосовано «за» 99,52 % акцій, тобто фонд держмайна не заперечував проти відчуження зазначених вище об’єктів.

Крім того, положення Законів України «Про приватизацію державного житлового фонду» та «Про приватизацію державного майна» в даному випадку на спірні правовідносини не поширюється, так як судом було встановлено, гуртожиток перебував у власності товариства, а на підставі ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Судом в судовому засіданні не встановлено порушення будь-яких вимог статті 203 ЦК України під час укладення договорів купівлі-продажу частини квартири № 55 та приміщення загального користування,  а тому позовні вимоги в цій частині є безпідставними та необґрунтованими.

Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної сумісної власності.

Позивачем не надано доказів, що він є власником частини квартири АДРЕСА_1. Судом встановлено, що позивач разом із своєю сім’єю проживає у вказаній частині квартири на підставі рішення трудових колективів підрозділів в кімнаті АДРЕСА_1, тобто позивач є користувачем вказаного приміщення, а не його власником.

Враховуючи викладене, положення глави 26 Цивільного кодексу України з приводу права спільної сумісної власності на спірні правовідносини щодо поділу приміщення АДРЕСА_1 на дві індивідуально визначені частини не поширюється.

Посилання позивача на Примірне положення про гуртожитки щодо поділу приміщень загального користування, саме по собі виключає такий поділ, так як п. 15 Положення визначає, що жила площа в гуртожитку не підлягає обміну, розділу, бронюванню і здачі в піднайм.

Оскільки судом не встановлено підстав поділу приміщення загального користування із ініціативи користувача, то така позовна вимога не може бути задоволена судом.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 15, 60, 88, 174, 213-215 ЦПК України,  суд, -

В  И  Р  I  Ш  И  В :

В задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ВАТ «Рівненський радіотехнічний завод», треті особи на стороні відповідача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору регіональне відділення Фонду держмайна України по Рівненській області, Рівненська міська рада про визнання недійсним договорів купівлі-продажу частини приміщення та приміщення загального користування недійсним, розподіл приміщення гуртожитку – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Рівненської області через Рівненський міський суд з поданням в 10 денний строк заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням в 20 денний строк після подачі цієї заяви апеляційної скарги . Рішення може бути також оскаржено і без подання заяви про апеляційне оскарження у випадку подання апеляційної скарги в 10 денний строк з дня проголошення рішення. У випадку неподання заяви про апеляційне оскарження  в 10 денний строк рішення набирає законної сили після закінчення цього строку.

Повний текст рішення виготовлено 01 лютого 2010 року.

Суддя  –             підпис

Копія вірно:

Суддя Рівненського міського суду                     С.П.Харечко