22-ц/804/241/21

263/16179/18

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

„05" січня 2021 року місто Маріуполь Донецької області

Єдиний унікальний номер 263/16179/18

Номер провадження 22-ц/804/241/21

Донецький апеляційний суд у складі:

головуючого: Зайцевої С.А.

суддів: Пономарьової О.М., Ткаченко Т.Б.

за участю секретаря: Грішко С. В.

учасники справи :

позивач - ОСОБА_1

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3

третя особа - приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Ходаріна О. С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі Донецької області з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Кушнір Валерія Дмитрівна, на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 жовтня 2020 року головуючого судді Кияна Д.В. зі складанням повного тексту судового рішення 16 жовтня 2020 року по цивільній справі про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності,-

В С Т А Н О В И В :

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріна О. С., про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності.

Позов мотивовано тим, що 16 січня 2015 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, на підтвердження якого надана розписка позичальника, що посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Відповідно до вказаної розписки ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання повернути ОСОБА_1 грошові кошти у такій самій сумі, у строк та в порядку, встановлені розпискою, а в разі неповернення останніх - передати у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , що належить йому на праві приватної власності. Станом на день подачі до суду позову ОСОБА_2 в добровільному порядку свої зобов`язання за розпискою не виконав, квартиру АДРЕСА_2 , належну йому на праві приватної власності у власність ОСОБА_1 не передав, що і стало причиною для звернення останнього до суду за захистом своїх порушених прав.

04 липня 2018 року Обухівським районним судом Київської області було відкрито провадження по справі № 263/16495/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Таким чином підтверджується факт порушення ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики (розпискою) та факт його обізнаності з липня 2018 року про звернення ОСОБА_1 до суду про стягнення з нього боргу за даним договором в судовому порядку.

08 листопада 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріною О.С., за реєстровим № 555, за умовами якого ОСОБА_2 подарував своєму синові квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 36,1 кв.м.

На підставі вищевказаного договору дарування 08 листопада 2018 року була проведена державна реєстрація права власності на вищевказану квартиру за ОСОБА_3 , на підставі якої до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно був внесений запис про право власності за ОСОБА_3 №28823708, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 145976988.

ОСОБА_2 , відчужуючи за безвідплатним договором належне йому на праві власності нерухоме майно своєму рідному синові, будучи обізнаним про судовий розгляд справи за позовом про стягнення з нього заборгованості на користь ОСОБА_1 , міг передбачити негативні наслідки для себе , у випадку виконання можливого судового рішення про стягнення боргу шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, що є предметом оспорюваного договору дарування на прилюдних торгах, та переслідував єдину мету - ухилитися від виконання грошового зобов`язання за рахунок відчужуваного майна та його подальше збереження від примусової реалізації в рахунок погашення заборгованості за можливим рішенням суду про стягнення з нього боргу за договором позики. Укладений відповідачами договір дарування не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, у зв`язку з чим, є фіктивним на підставі ст.234 ЦК України.

Просив визнати недійсним договір дарування, укладений 08 листопада 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріною О.С. за реєстровим номером № 555; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену Державну реєстрацію права власності № 28823708 від 08 листопада 2018 року на квартиру АДРЕСА_3 , за ОСОБА_3 , внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріної О.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 43944590 від 08 листопада 2018 року; стягнути з відповідачів на користь позивача понесені судові витрати.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріна О. С., про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності - відмовлено.

Рішення суду мотивовано недоведеністю позивачем фіктивності такого договору дарування .

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Кушнір В. Д., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, стягнути з відповідачів судові витрати. Зазначає,що в порушення норм матеріального права, судом першої інстанції не застосовано до спірних правовідносин частин 2,3 статті 13 ЦК України, статті 203, 215, 234 ЦК України. В порушення норм процесуального права, судом першої інстанції, проігноровано наведені позивачем висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду за 2019 - 2020 роки в аналогічних спорах, при цьому не наведено жодних мотивів для відхилення та неврахування даних висновків Верховного Суду та мотивів для врахування застарілих висновків Верховного Суду за 2018 рік.

Крім того, позивач з метою доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, надавав суду беззаперечні письмові докази на підтвердження фіктивності договору дарування. Зауважено, що відповідачами не надано жодного доказу на спростування даної обставини, що свідчить про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи.

В порушення ст. 77 - 80, 89 ЦПК України судом першої інстанції неналежним чином досліджені наявні в матеріалах справи докази, які беззаперечно підтверджують фіктивність договору дарування, адже що відповідач відчужив належне йому на праві власності майно майже відразу після пред`явлення до нього позову про стягнення боргу з метою приховати дане майно від подальшого звернення стягнення на нього при виконанні рішення суду про стягнення боргу за розпискою.

Відзив на апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Басівського В.О. мотивований законністю та обгрунтованістю рішення суду першої інстанції . Зазначає, що фактично доводи апеляційної скарги апелянта зводяться до його непогодження із винесеним судовим рішенням. Водночас, у своїй апеляційній скарзі апелянт також фактично зазначає нові підстави для задоволення позовної заяви, які не були викладені у первісній позовній заяві. Так, представник позивача - адвокат Кушнір В.Д. серед численних доводів своєї апеляційної скарги зазначає, що укладений між відповідачем ОСОБА_2 , та відповідачем ОСОБА_3 є «фраудаторний» - тобто такий, що вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним .

Таким чином, представник позивача адвокат Кушнір В.Д. у своїй апеляційній скарзі вже відходить від доводів позовної заяви, у якій було зазначено, що відповідно до положень ст.234 ЦК України вважає укладений між сторонами правочин фіктивним з тих підстав, що він нібито був укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а тому фактично це можна вважати зміною підстав позовної заяви, що на стадії апеляційного розгляду справи не допускається.

У своїй апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Кушнір В.Д. як на підставу для задоволення позовних вимог вказує вже, що укладений між сторонами правочин в силу ст. 203 ЦК України суперечив моральним засадам суспільства, оскільки, на думку сторони позивача, відповідач ОСОБА_2 , діяв очевидно недобросовісно та зловживав своїми правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і був направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника .Вказане твердження є лише суб`єктивною думкою позивача та взагалі не відображає обставин вчиненого правочину. Разом з тим, зазначене також не було вказано позивачем у первісній позовній заяві , як підстави для визнання правочину недійсним та відповідно його скасування.Вказаним твердженням апеляційної скарги представник позивача, також фактично підміняє підстави вказаного позову на вигідні йому та до цього всього також додає відповідну судову практику.

Позовна заява розглядається у рамках заявлених позовних вимог та на підставах, зазначених у позовній заяві. Основною та головною підставою вказаної позовної заяви було те, що на думку позивача, укладений між відповідачами правочин нібито був фіктивним. Коли ж суд першої інстанції проаналізував вказані підставі та відмовив у задоволенні позову , представник позивача у своїй апеляційній скарзі намагається зайти вже з іншої сторони, та фактично на стадії апеляційного розгляду справи змінити підстави позову, що не допускається.

Як зазначав позивач у позовній заяві, правовими підставами для визнання недійним договору дарування квартири від 08 листопада 2018 року, укладеного між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , були визначені положення статті 234 ЦК України в частині фіктивності вказаного правочину, внаслідок чого нібито було порушено право позивача щодо можливої у подальшому реалізації вказаного майна в рахунок погашення заборгованості, стягнутої з відповідача ОСОБА_2 , відповідно до рішення суду.

Разом з тим, які у відзиві на позовну заяву, так і безпосередньо під час судового розгляду позову ОСОБА_1 , укладення вказаного спірного договору дарування було зумовлено , не як висловлюється представник позивача, умисним наміром ухилення від виконання зобов`язання, а насамперед виниклою необхідністю у сім`ї відповідача ОСОБА_2 , який подарував спірну квартиру своєму синові ОСОБА_3 власне для проживання останнього та його сім`ї в ній. Слід також зауважити, що відповідач ОСОБА_3 був та залишається зареєстрований у вказаній спірній квартирі вже протягом тривалого часу, що зайвий раз підкреслює дійсність укладеної угоди, а також реальність намірів та правових наслідків укладення такої угоди.

Слід зауважити, що посилання представника позивача на те, що укладення вказаної угоди - договору дарування між близькими родичами ,батьком та сином, є беззаперечним аргументом на користь того, що укладена угода є фіктивною, не заслуговують на увагу суду, оскільки відповідач ОСОБА_2 , будучи наділений правами власника вказаного житла, міг на власний розсуд розпорядитися вказаною квартирою будь-яким чином,в тому числі продати, обміняти чи подарувати, а також на момент укладення договору дарування квартири вказана квартира не перебувала під арештом та жодних застережень з приводу її розпорядження не існувало.

Судом першої інстанції доречно зазначено,що саме лише наявність фінансового зобов`язання перед позивачем не є безумовною підставою для обмеження розпорядження відповідачем ОСОБА_2 належним йому нерухомим майном.

Серед численних доводів апеляційної скарги представник позивача зазначає про те, що відповідач ОСОБА_2 з липня 2018 року нібито був достеменно обізнаний про звернення позивача ОСОБА_1 до суду про стягнення з нього заборгованості за розпискою в примусовому порядку та відкриття Обухівським районним судом Київської області провадження по справі № 263/16495/17.Разом з тим,зауважено,що саме лише існування вказаної цивільної справи у суді автоматично не доводить факту обізнаності відповідача ОСОБА_2 про її існування. Крім того , вказує, що цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за розпискою спочатку була у Жовтневому районному суді міста Маріуполя Донецької області, у подальшому , суд без відкриття провадження за вказаним позовом направив її до Обухівського районного суду Київської області.

Відповідач ОСОБА_2 не знав про існування вказаної цивільної справи аж до другої половини листопада 2018 року, підготовче провадження у вказаній цивільній справі було проведено ,та закрито без його участі.

Лише 26 листопада 2018 року представник відповідача ОСОБА_2 був особисто присутнім у суді під час розгляду вказаної цивільної справи. Оскаржуваний позивачем правочин, укладено 08 листопада 2020 року, що дійсно передувало судовому розгляду цивільної справи про стягнення з відповідача ОСОБА_2 грошових коштів за розпискою, а відповідно і раніше вказаного часу відповідач ОСОБА_2 і не був обізнаний про існування вказаного позову, а тому стверджувати, що вказані події якимось чином є взаємопов`язаними є взагалі нелогічним та некоректним.

Відповідно до цивільного процесуального законодавства , кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Тому, зауважує,що якби сторона позивача дійсно би бажала уникнути тієї ситуації, що відповідач ОСОБА_2 ,без жодних негативних у відношенні позивача намірів, подарував своєму сину ОСОБА_3 спірну квартиру, та відповідно взагалі уникнути вказаного позову, то позивач ОСОБА_1 та його представник мали б скористатися наданим їм процесуальним законом правом, своєчасно звернутися до суду у рамках справи про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за розпискою із відповідною заявою або клопотанням про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірний об`єкт нерухомого майна. Враховуючі те, що сторона таких дій своєчасно та взагалі не вчинила , відповідно і ті негативні, на думку позивача, наслідки, що настали у зв`язку із невчиненням позивачем таких дій, є сугубо та виключно особистою відповідальністю позивача.

Відповідач ОСОБА_2 у жодному разі не знімає з себе відповідальності за простроченим ним зобов`язанням, а саме щодо виплати боргу за розпискою, але це жодним чином не впливає та не може впливати на вчинення ним будь-яких правочинів, обсяг дієздатності відповідача ОСОБА_2 або ж свободу вчинення ним відповідних дій.

Навіть сам факт укладення спірного договору не позбавляє відповідача ОСОБА_2 статусу боржника у справі про стягнення боргу за договором позики, а отже за таких обставин останній жодним чином не уникає виниклої цивільно- правової відповідальності за договором позики.Крім того, на час укладення спірного договору подароване майно під арештом не знаходилося, а наявність зобов`язання перед позивачем, що на теперішній час вже встановлено судом та з приводу вказаних обставин мається відповідне судове рішення, не є безумовною підставою для обмеження розпорядження відповідачем ОСОБА_2 належним йому нерухомим майном. Більше того, будь - яких обтяжень з приводу вказаного майна також не існувало, між позивачем та відповідачем не було укладено договору застави, а тому відповідач ОСОБА_2 , не мав будь-яких застережень під час укладення оспорюваного правочину.

Як , також, зазначав відповідач ОСОБА_3 у своєму відзиві на позовну заяву, ще задовго до укладення договору дарування в 2018 році батько ОСОБА_2 обіцяв йому подарувати квартиру АДРЕСА_1 , придбану ним для спільного проживання родини ОСОБА_2 ще в 2008 році. Після переїзду батьків до Київської області, відповідач ОСОБА_3 залишився проживати у вказаній квартирі, будучи зареєстрованим в ній, де залишається зареєстрованим і проживає по теперішній час, періодично відлучаючись для нетривалої відсутності в зв`язку з родом своєї діяльності.

Тому ,передача батьком своєму синові в дар квартири, в якій він проживає і якою відповідач ОСОБА_2 перестав користуватися, у зв`язку з переїздом в інше житло, носить абсолютно природний і логічний характер, оскільки була спрямована на реальне настання правових наслідків, в результаті яких ОСОБА_3 став повноцінним власником квартири. Ніяких юридичних перешкод для укладення даного договору не було. Відповідно, оформлення договору дарування , ніяк не може мати характеру фіктивного правочину, в чому позивач намагається переконати суд. Слід зауважити, що вказана квартира є єдиним місцем проживання і єдиним об`єктом нерухомості відповідача ОСОБА_3 , яким він користується та володіє.

Також,звертає увагу на абсурдність тверджень представника позивача про те, що судом першої інстанції нібито не повно судом з`ясовані обставини, що мають значення для справи. Судом першої інстанції повноцінно проводилися судові засідання у рамках розгляду вказаної цивільної справи, досліджувалися усі надані сторонами,в тому числі і позивачем, докази, під час судового розгляду справи ніхто із сторін не був позбавлений можливості заявляти будь-які необхідні на його думку клопотання, висловлювати свою думку з приводу тих чи інших обставин та інше.Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення,рішення суду першої інстанції залишити без змін .

Інші учасники судового розгляду не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні апеляційного суду , проведеному в режимі відеоконференції та за допомогою програмного забезпечення « EasyCon» , представник позивача ОСОБА_1 адвокат Кушнір В. Д. підтримала доводи апеляційної скарги .

У судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Басівський В.О. повністю підтримав відзив на апеляційну скаргу , також зазначив,що в апеляційній скарзі представник позивача обґрунтовує доводи ,зокрема,тим,що на її думку, відповідач ОСОБА_2 подарувавши своєму синові ОСОБА_3 свою квартиру АДРЕСА_1 ,фактично позбувся майна,на яке у подальшому можна звернути стягнення . Спростовуючи вказане твердження,сторона відповідача, вважає за необхідне наряду з тими доказами,що містяться в матеріалах справи,звернути увагу суду на те,що ОСОБА_2 зареєстрований як ФОП, займається сільськогосподарською діяльністю,має доходи , на теперішній час відповідач ОСОБА_2 є власником земельної ділянки АДРЕСА_4 ,вказана земельна ділянка належить ОСОБА_2 і до теперішнього часу,копії правовстановлюючих документів долучені до матеріалів справи. Таким чином,повністю спростовується твердження представника позивача про те,що відповідач ОСОБА_2 позбавляється усього належного йому майна ,щоб уникнути звернення на нього стягнення у виконавчому провадженні про стягнення з нього грошових коштів за договором позики (розпискою).

У судове засідання апеляційного суду відповідач ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріна О. С. не з`явилися, належним були повідомлені про дату, час і місце судового засідання шляхом отримання 29 грудня 2020 року телефонограм, зареєстрованих в журналі телефонограм № 3.9-13 за №№ 1581,1582,судової повістки ,про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (т.2.а.с.9-11) . Приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріною О. С. електронною поштою надіслано заяву про можливість розгляду справи без її участі.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін , дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав .

Судом першої інстанції встановлено, що 16 січня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, на підтвердження укладення якого ОСОБА_2 надана розписка позичальника, яка посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Відповідно до вказаної розписки ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання повернути ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 30 000 доларів США, у строк до 01 травня 2015 року та в порядку, встановленому розпискою, а в разі неповернення останніх - передати у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , що належить йому на праві приватної власності.

08 листопада 2018 року між відповідачем ОСОБА_2 , як дарувальником, від імені якого на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріною О.С. 01 листопада 2018 року, діяла ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 , як обдаровуваним, від імені якого на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріною О.С. 01 листопада 2018 року, діяла ОСОБА_6 , було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 .Відповідно до пункту 1 вищевказаного договору дарувальник безоплатно передає у власність обдаровуваного належну йому на праві приватної власності квартиру.

Відповідно до пункту 6 вказаного договору сторони домовилися, що під прийняттям дарунка слід вважати символічну передачу речі. Прийняття обдаровуваним від дарувальника документів, які посвідчують право власності на нерухоме майно, що є предметом цього договору, свідчить про те, що передача речі відбулася (ст. 722 Цивільного кодексу України).

У пункті 9 вказаного договору зазначено, що дарувальник гарантує, що на момент укладення цього договору зазначена квартира не продана, не перебуває під арештом чи забороною, щодо неї не ведуться судові спори, вона не продана в іпотеку, у податковій заставі не перебуває, відносно неї не укладено будь - яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами (по договору найму (оренди) чи шлюбному контракту), як юридична адреса вона не використовується, заборгованості по податкам чи іншим платежам, які б стосувалися відчужуваної квартири, немає, сервітути відсутні. Треті особи, як у межах так і за межами України не мають прав на цю квартиру.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за відповідачем ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , 08 листопада 2018 року було зареєстровано право власності на нерухоме майно - однокімнатну квартиру, загальною площею 36,1 кв.м., житловою площею 18,3 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , номер об`єкта в РПВН: 5038350, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1689056314123. Право приватної власності ОСОБА_3 на вказане нерухоме майно зареєстровано на підставі договору дарування квартири від 08 листопада 2018 року, який посвідчено приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріально округу Ходаріною О.С. На підставі вказаного договору дарування приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріально округу Ходаріною О.С. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 329445990 від 08 листопада 2018 року та внесено до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності № 28823708.

Відповідно до рішення Обухівського районного суду Київської області по справі № 263/16495/17 від 23 вересня 2019 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 було стягнуто заборгованість за договором позики від 16 січня 2015 року у розмірі 948 850 грн, 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 73 698,34 грн, а всього 1 022 548,34 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ,суд першої інстанції виходив з того,що зі змісту оспорюваного позивачем договору дарування від 08 листопада 2018 року вбачається, що під час його укладення дарувальник та обдаровуваний в особі своїх представників діяли добровільно, розуміли значення своїх дій, були ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину); сторони підтвердили свою дієздатність, вільність та усвідомленість свого волевиявлення, відповідність укладеного договору їх інтересам та внутрішній волі, реальній домовленості між ними. Сторони також підтвердили, що договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Даний договір дарування був підписаний сторонами у присутності нотаріуса, яким його також посвідчено та зареєстровано у відповідному реєстрі. Матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, оскільки реєстрація за відповідачем ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , а також фактичне користування, реєстрація та проживання в ній відповідача свідчить про реальність настання правових наслідків оспорюваного правочину.

Позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що правочин вчинений відповідачами з порушенням норм діючого законодавства та що при його укладенні сторонами не дотримано вимог, встановлених статтями 203, 215, 234 Цивільного кодексу України.

Посилання позивача на те, що оспорюваний правочин вчинений з метою ухилення від виконання рішення суду не заслуговують на увагу, оскільки укладення сторонами оспроюваного правочину передувало судовому розгляду цивільної справи про стягнення з відповідача ОСОБА_2 боргу за договором позики, а відомостей щодо відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу під час розгляду цивільної справи позивачем надано не було.

Крім того, судом встановлено, що на час укладення спірного договору дарування подароване майно під арештом не знаходилося, жодних обтяжень щодо нього не існувало, а наявність лише грошового зобов`язання відповідача ОСОБА_2 перед позивачем ОСОБА_1 , що встановлено судовим рішення про стягнення з нього боргу, не є безумовною підставою для обмеження розпорядження ОСОБА_2 належним йому нерухомим майном.

Висновки суду ґрунтуються на позиціях відображених в постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року (справа № 667/9350/15-ц, провадження № 61-3216св18), від 28 лютого 2018 року (справа № 552/3513/17, провадження № 61-2885св18), від 14 березня 2018 року (справа №363/502/15-ц, провадження №61-6206св18).

Посилання позивача з приводу забезпечення виконання перед ним відповідачем ОСОБА_2 свого зобов`язання щодо повернення грошових коштів за договором позики від 16 січня 2015 року заставою у вигляді нерухомого майна - однокімнатної квартири АДРЕСА_1 відхилені судом , оскільки відповідно до приписів ч.1 ст. 577 ЦК України визначено, що якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Частиною 2 статті 577 ЦК України визначено, що застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку встановленому законом. З огляду на викладене та досліджені судом письмові докази, що містяться в матеріалах справи, зокрема договір позики , у формі розписки від 16 січня 2015 року,суд дійшов висновку , що грошове зобов`язання відповідача ОСОБА_2 перед позивачем ОСОБА_1 не було забезпечено таким заходом забезпечення виконання зобов`язання як застава, а тому станом на час укладення спірного правочину - договору дарування квартири від 08 листопада 2018 року на відповідача ОСОБА_2 не розповсюджувалися застереження щодо розпорядження спірним майном, визначені ЦК України як для застави, а тому відчуження вказаного майна за договором дарування було правомірним та законним.

Апеляційний суд з таким висновком суду першої інстанції повністю погоджується .

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК).

Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (ч.ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК).

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.2 ст. 77 ЦПК України).

Розглядаючи позов,суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін,але в межах заявлених вимог .

Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За вимогами статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною 1 статті 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною 2 статті 719 ЦК України обумовлено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

На перевірку доводів апеляційної скарги ,судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірну квартиру свідчить про реальність настання правових наслідків правочину.

Посилання на те, що оспорюваний правочин вчинений з метою ухилення від відшкодування позивачу суми боргу не заслуговують на увагу, оскільки рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року ,яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 16 січня 2015 року у розмірі 948 850 грн.,3% річних за прострочення виконання грошового зобов*язання у розмірі 73 698,34,а всього 1 022 548,34 грн., набрало законної сили 13 грудня 2019 року (т.2.а.с.80-81), спірний правочин вчинено 08 листопада 2018 року , тобто на момент посвідчення договору дарування 08 листопада 2018 року , вказане рішення суду , ще не набрало законної сили.

Посилання в позовній заяві на те, що договір дарування було укладено,після того ,як Обухвським районним судом Київської області 04 липня 2018 року було відкрито провадження по справі № 263/16495/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики , а тому він є фіктивним, є безпідставним з огляду на те, що не доводить факту обізнаності відповідача ОСОБА_2 про його існування .

На момент вчинення спірного правочину було відсутнє рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 будь-яких грошових коштів.

Надані позивачем суду докази, а також наведені в апеляційній скарзі доводи , не містять доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, оскільки реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_3 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. Як встановлено,судом на час укладення спірного договору подароване майно під арештом не знаходилося.

Доводи апеляційної скарги , щодо дійсного наміру вчинення оспорюваного договору дарування квартири задля ухилення від виконання грошового зобов`язання за рахунок відчуження майна є, припущеннями позивача,оскільки спростовуються дослідженими доказами.

Ніяких нових обставин, які б давали підстави для проведення апеляційним судом переоцінки доказів, зроблених судом першої інстанції, доводи апеляційної скарги не містять.

Аргументи відзиву на апеляційну скаргу є прийнятними,оскільки ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.

При вирішенні даної справи судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.

З урахуванням обставин справи та приймаючи оскаржуване позивачем рішення,суд першої інстанції врахував існуючі позиції Верховного Суду з приводу вирішення спірних правовідносин , тому доводи апеляційної скарги у вказаній частині не є слушними.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін.

Згідно ст.141 ЦПК України, судові витрати, понесені відповідачем у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись ст.ст. 374,375,381,382 ЦПК України, апеляційний суд -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Кушнір Валерія Дмитрівна - залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 жовтня 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складений 12 січня 2021 року.

Судді: