ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8386/20 Справа № 208/6840/19 Суддя у 1-й інстанції - Похваліта С. М. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 грудня 2020 року                колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Куценко Т.Р.

суддів – Демченко Е.Л., Каратаєвої Л.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу

        ОСОБА_1 ,

на рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_2  до ОСОБА_1  про стягнення боргу, процентів, інфляційних виплат, -

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу, процентів, інфляційних виплат /а.с. 2-7/.

Позов обґрунтовано тим, що відповідач є його знайомим. 22 жовтня 2017 року між ним та відповідачем був укладений договір позики, згідно з яким відповідач позичив у нього 600 доларів США. Також відповідач в письмовій формі зобов`язався у разі неповернення ним боргу у визначений термін сплачувати йому проценти за користування грошима в розмірі 1 % від суми боргу в день. В той же день відповідач позичив ще 26 000 грн., згідно розписки написаної власноруч відповідачем він зобов`язався повернути борг в період з 28.03. по 19.04. 2018 року. Свій обов`язок повернути йому грошові кошти в строк відповідач не виконав. В розписці від 22.10.2017 р. про отриманні боргу 600 доларів США встановлений розмір процентів за користування чужими грошима: 1 % від суми боргу у день у разі неповернення боргу у визначений строк, в розписці зазначений строк повернення 07 листопада 2017 р., тобто ним розрахований розмір процентів з 08 листопада 2017 по день звернення до суду. В розписці про тримання грошей відповідачем в розмірі 26 000 грн. процент при порушенні умов договору не встановлений. Відповідач отримані грошові кошти не повернув.

Просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_1 на його користь грошові кошти за двома договорами позики у розмірі: 35 863, 59 грн. – за договором позики на суму 26 000 грн., яка складається з: 26 000 грн. – сума основного боргу; 6 646,72 грн. – проценти за користування чужими грошовими коштами за період з 20.04.2018 по 03.10.2019 р.; 1 136, 87 грн. – 3 % річних за період з 20.04.2018 по 03.10.2019 р.; 2 080 грн. – інфляційні виплати за період 01 травня 2019 року по 31 серпня 2019 рік; 4810,32 доларів США за договором позики в розмірі 600 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 03.10.2019 р. еквівалентно 119 579, 74 грн., які складаються з: 600 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 03.10.2019 р. еквівалентно 14 915,40 грн. – сума основного боргу; 4 176 доларів США, які еквівалентні 103 811,18 грн. станом на 03.10.2019 р. – проценти за користування чужими грошима за період з 08.11.2017 по 03.10.2019 р.; 34,32 доларів США, еквівалентно 853,16 грн. – 3 % річних за період прострочення з 08.11.2017 по 03.10.2019 року та судові витрати.

Рішенням Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року заявлені позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено в повному обсязі.

Стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти за договорами позики у розмірі:

За договором позики на суму 26 000 грн., яка складається з:

- 26 000 (двадцять шість тисяч) 00 грн. – сума основного боргу;

- 6 646 (шість тисяч шістсот сорок шість) грн. 72 коп. – проценти за користування чужими грошовими коштами за період з 20.04.2018 по 03.10.2019 р.;

-1 136 (одна тисяча сто тридцять шість) грн. 87 коп. – 3 % річних за період з 20.04.2018 по 03.10.2019 р.;

- 2 080 (дві тисячі вісімдесят) грн. – інфляційні виплати за період 20.04.2018 по 03.10.2019 р.;

Усього: 35 863 (тридцять п`ять тисяч вісімсот шістдесят три) грн. 59 коп.

За договором позики на суму 600 доларів США:

- 600 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 03.10.2019 р. еквівалентно 14 915 (чотирнадцять тисяч дев`ятсот п`ятнадцять) грн. 40 коп. – сума основного боргу;

- 4 176 (чотири тисячі сто сімдесят шість) доларів США, які еквівалентні 103 811 (сто три тисячі вісімсот одинадцять) грн. 18 коп. станом на 03.10.2019 р. – проценти за користування чужими грошима за період з 08.11.20187 по 03.10.2019 р.;

- 34 (тридцять чотири) 32 доларів США, еквівалентно 853 (вісімсот п`ятдесят три) грн. 16 коп. – 3 % річних за період прострочення з 08.11.2017 по 03.10.2019 року та судові витрати.

Усього: 119 579 (сто дев`ятнадцять тисяч п`ятсот сімдесят дев`ять) грн. 74 коп.

- 1555 (одна тисяча п`ятсот п`ятдесят п`ять) грн. 43 коп. – суму судового збору /а.с. 54, 56-58/.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні заявлених позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що рішення суду є необгрунтованим та незаконним, неповно з`ясовані обставини по справі, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, а також судом допущено порушення норм процесуального та матеріального права /а.с. 74-78/.

ОСОБА_2 скористався своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України та подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін (а.с. 88-90).

Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України.

Перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд першої інстанції задовольняючи заявлені позовні вимоги ОСОБА_2 виходив з їх доведеності та обгрунтованості.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 22 жовтня 2017 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір позики, згідно з якого відповідач ОСОБА_1 отримав у позивача 600 доларів США, які зобов`язався повернути до 07 листопада 2017 року. Також відповідач в письмовій формі зобов`язався у разі неповернення ним боргу у визначений термін сплачувати позивачу проценти за користування грошима в розмірі 1 % від суми боргу в день (а.с. 8).

В той же день між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір позики, згідно з якого відповідач ОСОБА_1 отримав у позивача 26 000 грн., які зобов`язався повернути в період з 28.03. по 19.04. 2018 року (а.с. 9).

Відповідач ОСОБА_1 свої зобов`язання перед позивачем ОСОБА_2 не виконав та борг за вказаними вище розписками не повернув.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона – позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона – позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.

Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Вказана позиція викладена в постанові Верховного суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідач ОСОБА_1 не заперечує факту отримання грошових коштів у сумі 600 дол. США та 26 000 грн. та написання ним розписок стосовно отримання вказаних коштів, однак, він заперечує той факт, що вказані кошти він отримав від позивача ОСОБА_2 , оскільки вказані вище розписки не містять відомостей стосовно того хто передав грошові кошти у зазначених вище розмірах.

Відповідачем не заперечується факт отримання коштів та написання розписок щодо отримання вказаних коштів, а тому у відповідності до ч. 1 ст. 82 ЦПК України дані обставини не підлягають доказуванню.

Доводи відповідача стосовно того, що грошові кошти у сумі 600 дол. США та 26 000 грн. за розписками він брав не у позивача, а у іншої особи, колегія суддів не бере до уваги, оскільки факт знаходження оригіналів розписок у позивача є підтвердженням того, що вказані кошти відповідач отримав саме від позивача, а не від іншої особи. Крім того, відповідачем не обгрунтовано та недоведено яким чином оригінали спірних розписок потрапили до позивача, якщо кошти він брав у іншої особи.

Доводи відповідача про те, що у розписках не зазначено, що кошти отримуються саме в борг, колегія суддів не бере до уваги, оскільки дані доводи спростовуються положеннями ст. 1046 ЦК України та змістом самих розписок в яких зазначено термін повернення коштів, що свідчить про те, що кошти отримані відповідачем у борг.

Доводи відповідача про те, що у розписці щодо отримання ним грошових коштів у розмірі 26 000 грн. відсутня дата написання даної розписки, колегія суддів не бере до уваги, оскільки відсутність дати написання розписки не спростовує виникнення у відповідача боргових зобов`язань, наявність яких ним не заперечується та підтверджується матеріалами справи.

Доводи скарги стосовно того, що допитані свідки факту передачі грошових коштів від позивача до відповідача не бачили, колегія суддів не бере до уваги, оскільки як вже зазначалось вище, факт знаходження оригіналів розписок у позивача є підтвердженням того, що вказані кошти відповідач отримав саме від позивача, а не від іншої особи. Крім того, якщо договір позики (розписка) були укладені у письмовій формі, свідченнях свідків не є беззаперечними доказами одержання чи неодержання грошових коштів позичальником від позикодавця. Крім того, вказані обставини підтверджуються матеріалами справи та не спростовані іншими доказами.

Згідно з частиною першої статті 598 ЦК України, зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Стосовно стягнення боргу за договором позики від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8), саме в іноземній валюті, колегія суддів хоче зазначити наступне.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з чинним законодавством гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти – фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання окремих договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.

Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, колегія суддів виходить з того, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

Вказаним договором не встановлено іншого порядку повернення боргу та не передбачено його визначення в грошовому еквіваленті до національної валюти України – гривні, тому правових підстав для перерахунку у гривні зазначеного боргу за офіційним курсом НБУ не вбачається.

Вказана позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

Тому, суд помилково зазначив у своєму рішенні висновок про стягнення з відповідача на користь позивача боргу одночасно з визначенням у іноземній валюті та в еквіваленті у гривні у зв`язку з чим колегія вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за договором позики (розписки) від 22 жовтня 2017 року, шляхом виключення з резолютивної частини рішення еквівалент вказаної суми визначеної у національній валюті залишивши тільки суму у розмірі визначеному в іноземній валюті.

Суд першої інстанції дійшов вірних висновків, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу, оскільки відповідач не виконав умов укладеного з позивачами договору позики, оформленого розпискою, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, та зробив висновок.

Таким чином, враховуючи вищевикладене колегія суддів, приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договорами позики (розписок) у розмірі 600 дол. США та 26 000 грн. підлягають задоволенню, оскільки позивачем доведено факт наявності договірних зобов`язань ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 , а наявність оригіналу розписок саме у ОСОБА_2 підтверджує факт того, що ОСОБА_1 отримав вказані кошти саме у позивача та відсутність у вказаних розписках відомостей стосовно повернення коштів свідчить про те, що відповідач взяті на себе зобов`язання до теперішнього часу не виконав.

Щодо заявлених позовних вимог про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 4 176 дол. США за договором позики від 22 жовтня 2017 року за період з 08.11.2017 року по 03.10.2019 року та в розмірі 6 646,72 грн. за договором позики щодо отримання коштів у розмірі 26 000 грн. за період з 20.04.2018 року по 03.10.2019 року нарахованих відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України на суму боргу, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Як вбачається зі змісту розписки від 22 жовтня 2017 року відповідач зобов`язався повернути отримані ним грошові кошти до 07 листопада 2017 року.

Колегія суддів зауважує, що правовий висновок щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

Зокрема, зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Таким чином, договором (розписка) від 22 жовтня 2017 року було визначено кінцевий строк повного виконання договору 07 листопада 2017 року, а договором (розписка) щодо отримання грошових коштів у розмірі 26 000 грн. було визначено кінцевий строк повного виконання договору в період з 28 лютого по 19 квітня 2018 року, а тому враховуючи вищевказані норми, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 4 176 дол. США за договором позики від 22 жовтня 2017 року за період з 08.11.2017 року по 03.10.2019 року та в розмірі 6 646,72 грн. за договором позики щодо отримання коштів у розмірі 26 000 грн. за період з 20.04.2018 року по 03.10.2019 року нарахованих відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України на суму боргу, оскільки стягнення процентів за користування позикою після закінчення строку, на який її надано, не відповідає законодавству. Тому, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції в цій частині та відмовити в цій частині у зв`язку з їх необгрунтованістю.

Крім того, щодо стягнення з боржника процентів за користування отриманими в борг коштами у розмірі 600 дол. США за договором позики від 22 жовтня 2017 року в розмірі 4 176 дол. США, нарахованими відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України на суму боргу в іноземній валюті, то колегія суддів також не може погодитися з вказаними висновками суду у цій частині з огляду на таке.

Судом встановлено, що предметом спірного договору позики від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8) є іноземна валюта – долари США та розмір одержання процентів на період користування коштами його умовами не передбачено.

Правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштів висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14.

Однак частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмір процентів за користування від суми позики, суд першої інстанції виходив з рівня облікової ставки НБУ.

З такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне.

За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV) облікова ставка НБУ – один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (стаття 2 Закону № 679-XIV).

Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку.

Відповідно до статті 27 Закону № 679-XIV НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов`язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389 (далі – Положення № 389; чинне на момент виникнення спірних правовідносин), визначено, що облікова ставка НБУ – один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.

Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, – інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв`язки з Україною тощо.

Можна зробити висновок, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України – гривні.

Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, – на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України – гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України – гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики – є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.

Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18.

Таким чином, колегія суддів хоче зауважити, що на вказані вище норми права суд першої інстанції також належної уваги не звернув у зв`язку з чим прийшов до помилкових висновків щодо стягнення процентів за користування позикою нарахованих відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України на суму боргу в іноземній валюті долари США, оскільки конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України – гривню суперечить частинам першій, третій статті 1049 ЦК України.

Вказана позиція викладена в постанові Верховного суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Проте, колегія суддів хоче зауважити, що умовами договору (розписка) від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8) сторони погодили, що у разі не повернення відповідачем коштів в обумовлені строки, останній зобов`язується сплатити додатково 1% від суми боргу в день.

Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (частини третя статті 549 ЦК України).

Частиною другою статті 551 ЦК України визначено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Як вбачається зі змісту позову та рішення суду, позивач вважав вказані умови договору, як проценти за користування чужими коштами тому і просив стягнути нараховану ним суму саме, як нараховані відсотки у відповідності до ст. 1048 ЦК України і суд першої інстанції з ним погодився і стягнув з відповідача вказану суму саме, як відсотки у відповідності до ст. 1048 ЦК України.

Проте колегія суддів з цим погодитись не може враховуючи наступне.

З аналізу розписки та вищевказаним норм вбачається, що грошова сума, яку позичальник має сплачувати позикодавцеві за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, фактично є неустойкою (пенею), оскільки вона обчислюється у процентах від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 ЦК України), а не як визначений договором або законом розмір процентів річних від простроченої суми (стаття 1048 ЦК України).

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позивач у своєму позові та суд у своєму рішенні не вірно визначились з природою вказаних нарахувань.

Доводи апеляційної скарги з цього приводу прийняті колегією суддів до уваги.

Однак, статтями 6 та 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, зокрема, що визначення сторонами його умов.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч. ч. 1 та 2 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Враховуючи вищевказані норми права, те, що сторони у договорі (розписці) від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8) погодили, що у разі не повернення відповідачем коштів в обумовлені строки, останній зобов`язується сплатити додатково 1% від суми боргу в день, що фактично є неустойкою, а не відсотками нарахованими у відповідності до ст. 1048 ЦК України, як вважав позивач, враховуючи, що факт невірного визначення позивача природи нарахувань передбачених умовами договору, не є беззаперечною підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині та фактично не є виходом за межі позовних вимог, оскільки дані вимоги було заявлено позивачем, проте, позивач невірно визначився з природою вказаних нарахувань, а також, з метою захисту порушеного права позивача, колегія суддів приходить до висновку про можливість стягнути 4 176 дол. США, як неустойку із розрахунку 6 дол. США (1% в день суми позики) х 696 днів (з 08 листопада 2017 року по день складання позову, тобто до 03 жовтня 2019 року) = 4 176 дол. США, за договором позики (розписка) від 22 жовтня 2017 року, за яким відповідат отримав 600 дол. США.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що дані вимоги заявлені позивачем з пропуском строку позовної давності у відповідності до ст. 258 ЦК України, колегія суддів не бере до уваги, оскільки заявник в порушення вимог ч. 3 ст. 267 ЦК України до ухвалення судом першої інстанції рішення по суті не просив застосувати до вказаних вимог строк позовної давності, а на стадії апеляційного розгляду дане питання не вирішується, оскільки це буде суперечити законодавству.

Щодо заявлених вимог про стягнення 3% річних та інфляційних витрат, колегія суддів приходить до наступного.

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц.

Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.

Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

У цьому випадку колегія суддів приходить до висновку про те, що оскільки з відповідача підлягає стягнення заборгованості саме в іноземній валюті, тобто прострочена сума визначена у розмірі 600 доларів США, що передбачає і нарахування 3 % річних саме із 600 доларів США.

Тому, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині визначення 3 % річних у доларах США за договором позики (розписка) від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8).

Однак, враховуючи норми, які були зазначені вище, суд помилково зазначив у своєму рішенні висновок про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних одночасно з визначенням у іноземній валюті та в еквіваленті у гривні у зв`язку з чим колегія вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині стягнення 3% річних за договором позики (розписки) від 22 жовтня 2017 року, шляхом виключення з резолютивної частини рішення еквівалент вказаної суми визначеної у національній валюті залишивши тільки суму у розмірі визначеному в іноземній валюті.

Враховуючи, що відповідач не виконав умов укладених з ОСОБА_2 договорів позики, оформлених розписками, факт власноручного написання яких ним не заперечувався, а також, те, що ОСОБА_1 у визначений сторонами у договорах строк кошти не повернув, ОСОБА_1 зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу у розмірі 600 дол. США за договором позики (розписка) від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8) та договором позики щодо отримання коштів у розмірі 26 000 грн. (а.с. 9) з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України, а також неустойки за договором позики (розписка) від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8).

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, а рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року в частині стягнення боргу за договором позики (розписки) від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8) змінити, шляхом виключення з резолютивної частини рішення еквівалент вказаної суми визначеної у національній валюті залишивши тільки суму у розмірі визначеному в іноземній валюті, в частині стягнення процентів за користування коштами нарахованих у відповідності до вимог ст. 1048 ЦК України за договором позики щодо отримання відповідачем коштів у розмірі 26 000 грн. скасувати та в цій частині відмовити у зв`язку з необгрунтованістю, а в частині стягнення процентів за користування коштами нарахованих у відповідності до вимог ст. 1048 ЦК України за договором позики від 22 жовтня 2017 року стосовно отримання відповідачем коштів у розмірі 600 дол. США змінити, шляхом стягнення з відповідача 4 176 дол. США, як неустойки, а не як процентів нарахованих у відповідності до ст. 1048 ЦК України у зв`язку з тим, що позивач у своєму позові та суд першої інстанції в своєму рішенні невірно визначили природу даного нарахування, в частині стягнення 3% річних за договором позики від 22 жовтня 2017 року (а.с. 8) змінити, виключенням з резолютивної частини рішення еквівалент вказаної суми визначеної у національній валюті залишивши тільки суму у розмірі визначеному в іноземній валюті, а в частині стягнення 3% річних та інфляційних витрат за договором позики щодо отримання відповідачем коштів у розмірі 26 000 грн. залишити без змін, оскільки судом першої інстанції при розгляді вказаної справи було допущено порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню частково, апеляційний суд наводить розрахунок нового розподілу судових витрат.

У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, а також з урахуванням принципу пропорційності до задоволених вимог, колегія суддів приходить до висновку про зменшення розміру судових витрат стягнутих рішенням першої інстанції з відповідача на користь позивача з 1 555 грн. до 1 488,45 грн.

У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, а також з урахуванням принципу пропорційності часткового задоволення апеляційної скарги з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 99,90 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року в частині стягнення суми боргу за договором позики (розписки) у розмірі 26 000 грн., 3% річних у розмірі 1 136,87 грн. за період з 20.04.2018 року по 03.10.2019 року та інфляційних витрат у розмірі 2 080 грн. за період з 20.04.2018 року по 03.10.2019 року — залишити без змін.

Рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року в частині стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 20.04.2018 року по 03.10.2019 року за договором позики (розписка) щодо отримання ОСОБА_1 коштів у розмірі 26 000 грн. - скасувати з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог.

Рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року в частині стягнення суми боргу за договором позики (розписки) від 22 жовтня 2017 року у розмірі 600 дол. США та 3% річних у розмірі 34,32 дол. США за період з 08.11.2017 року по 03.10.2019 року — змінити, шляхом виключення з резолютивної частини рішення еквівалент вказаної суми визначеної у національній валюті залишивши тільки суму у розмірі визначеному в іноземній валюті.

Рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року в частині стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 08.11.2017 року по 03.10.2019 року за договором позики (розписка) від 22 жовтня 2017 року щодо отримання ОСОБА_1 коштів у розмірі 600 дол. США - змінити, шляхом стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму 4 176 дол. США, як неустойку.

Зменшити розмір стягнутих рішенням Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 червня 2020 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судових витрат з 1 555 грн. до 1 488,45 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 99,90 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий:                                                Т.Р. Куценко

Судді:                                                        Е.Л. Демченко

                                                                        Л.О. Каратаєва