Справа № Справа № 530/1234/20

Номер провадження 2/530/548/20

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.12.2020 м. Зіньків

Зіньківський районний суд Полтавської області в складі головуючого судді Ситник О.В. за участі секретаря Осадчого Г.А. розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Зіньківська міська рада Полтавської області про усунення перешкод в користуванні нерухомим майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-

в с т а н о в и в:

До Зіньківського районного суду Полтавської області 22.09.2020 року надійшла позовна заява від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні нерухомим майном шляхом визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.

З позову вбачається, що позивачка ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є інвалідом другої групи , є власником житлового будинку який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 03.12.2016 року. Відповідно до інформації виданої виконавчим комітетом Зіньківської міської Ради Полтавської області даному житловому будинку зареєстровані - ОСОБА_1 1964 року народження , чоловік ОСОБА_3 1963 року народження , невістка ОСОБА_4 1989 року народження , внук ОСОБА_5 2017 року народження , син невістки ОСОБА_6 2013 року народження. Але колишня невістка ОСОБА_4 та діти ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із 2017 року не проживають за цією адресою, реєстрація ОСОБА_4 в будинку порушує права позивачки як стверджує вона в позові , оскільки не може оформити субсидії на оплату комунальних послуг, сама ж ОСОБА_4 не утримує будинку, комунальних платежів не сплачує. Син з невісткою розлучились , і позивачка направляла їй листа в якому прохала знятись з реєстрації добровільно, але відповіді не отримала і відповідно, позивачка вважає, що відповідач у справі втратила право користування вищевказаним житловим будинком.

Посилаючись на вищевикладені обставини, положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» ст.405 ЦК України, позивачка звернулася до суду з цивільним позовом, в якому просила визнати ОСОБА_7 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.а.с.1-6 ).

Спрощене позовне провадження у даній справі відкрито ухвалою суду від 07.10.2020 року (а.с.31) і розгляд справи призначено на 30.10.2020 року.

В судове засідання 30.10.2020 року позивачка ОСОБА_1 не з`явилась, інформації про повідомлення належним чином позивачки до суду не надійшло , відповідачка ОСОБА_7 в судове засідання не з`явилась , подала письмові пояснення та заяву через канцеляцію суду в якій вказала , що позовні вимоги не визнає та просить відмовити , оскільки пояснює , що дійсно її чоловіком був син позивачки - ОСОБА_8 з яким вони розлучились , від даного шлюбу є син малолітній ОСОБА_5 2017 року народження , також у неї є син ОСОБА_6 2013 року народження , які також разом з нею зареєстровані в будинку позивачки. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 27.12.2018 року визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_5 разом з нею , матір`ю хлопця ОСОБА_7 в АДРЕСА_2 , за цією адресою знаходиться гуртожиток підприємства та проживає також мати відповідачки. Діти потребують проживання в м. Полтаві , оскільки у ОСОБА_9 порушений зір і він відвідує школу № 40 яка займається і лікуванням таких діток , а ОСОБА_10 відвідує дитячий садок № 59 , оскільки в нього порушення мови , він погано говорить . Батько ж малолітнього ОСОБА_11 - ОСОБА_8 знявся з реєстрації і прописався в м. Полтаві , за місцем працевлаштування ( інститут зв`язку ) , тому на даний час якщо її знімуть з реєстрації за адресою м. Зіньків , то діти залишуться бути зареєстровані без батьків, тому просила відмовити в позові. ( а.с. 38-41) . Третя особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Зіньківська міська рада повідомлена належним чином, до суду надали заяву в якій прохали розглянути справу за їх відсутності. ( а.с. 36-37) Суд відклав розгляд справи на 25.11.2020 року з повідомленням сторін.

В судових засіданнях 25.11.2020 року та 21.12.2020 року позивачка ОСОБА_1 з`явилась, та підтримала свої позовні вимоги , надала до суду довідку виконавчого комітету Зіньківської міської ради Полтавської області від 02.12.2020 року , з якої вбачається, що її син ОСОБА_8 1985 р.н. знову зареєстрований в її домоволодінні , тому вважає, що відповідачку ОСОБА_7 можливо зняти з реєстрації .

Відповідачка ОСОБА_7 в судові засідання 25.11.2020 року та 21.12.2020 року не з`явилась , повідомлена належним чином , в телефонному режимі повідомила , що не може з`явитись до суду в зв`язку із віддаленістю та хворобою , послалась на свої пояснення та позовні вимоги не визнає. Представник третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Зіньківська міська Рада в судові засідання не з`явився, повідомлені належним чином , надіслали заяви в яких вказали, що не заперечують проти заявлених позовних вимог.

Суд, заслухавши пояснення позивачки ОСОБА_1 , вивчивши письмові пояснення відповідачки ОСОБА_7 , з яких вбачається, що дійсно її чоловіком був син позивачки - ОСОБА_8 з яким вони розлучились , від даного шлюбу є син малолітній ОСОБА_5 2017 року народження , також у неї є син ОСОБА_6 2013 року народження , які також разом з нею зареєстровані в будинку позивачки. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 27.12.2018 року визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_5 разом з нею , в помешканні її матері в АДРЕСА_2 , за цією адресою знаходиться гуртожиток підприємства та проживає також мати відповідачки. Діти потребують проживання в м. Полтаві , оскільки у ОСОБА_9 порушений зір і він відвідує школу № 40 яка займається і лікуванням таких діток , а ОСОБА_10 відвідує дитячий садок № 59 , оскільки в нього порушення мови , він погано говорить . Батько ж малолітнього ОСОБА_11 - ОСОБА_8 знявся з реєстрації і прописався в м. Полтаві , за місцем працевлаштування ( інститут зв`язку ) , тому на даний час якщо її знімуть з реєстрації за адресою м. Зіньків , то діти залишуться бути зареєстровані без батьків, тому просила відмовити в позові. ( а.с. 38-41) - дослідивши письмові докази по справі, надані особами, що беруть участь у справі на засадах змагальності та диспозитивності, вивчивши та оголосивши заяви по суті справи, які подані учасниками справи, та всі докази в їх сукупності, і давши цим доказам в їх сукупності та взаємозв`язку відповідну оцінку приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Зіньківська міська рада Полтавської області, про усунення перешкод в користуванні нерухомим майном шляхом визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням задоволенню не підлягає, виходячи з таких підстав.

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Стаття 15 ЦК України (норма матеріального права) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Про це вказується у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.05.2018 року.

Відповідно до змісту статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз`яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв`язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

У пункті 42 рішення «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торійа проти Іспанії» від 09.12.1994 року).

Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно статті 13 ЦПК України (диспозитивність цивільного судочинства), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача, стосовно якої він просить ухвалити рішення, у матеріальному розумінні - це певна річ (об`єкт), щодо якої виник спір.

Як вказав Верховний Суд у своїй постанові від 16.05.2018 року, відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Тобто, право визначення кола відповідачів у конкретній справі належить виключно позивачу, який звертається з відповідними позовними вимогами до суду.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що даним позивачем при зверненні до суду з відповідним цивільним позовом визначено такий суб`єктний склад учасників справи - відповідачем у справі визначено фізичну особу ОСОБА_7 .

Судом встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с. 7-8) , є інвалідом другої групи безтерміново ( а.с. 26) відповідно до Свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями який розташований за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 10-11) Відповідно до інформації виданої виконавчим комітетом Зіньківської міської Ради Полтавської області даному житловому будинку зареєстровані - ОСОБА_1 1964 року народження , чоловік ОСОБА_3 1963 року народження , невістка ОСОБА_4 1989 року народження , внук ОСОБА_5 2017 року народження , син невістки ОСОБА_6 2013 року народження.( а.с. 12) З акту встановлення факту вбачається, що ОСОБА_7 та її діти ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з 2017 року в даному домоволодінні не проживають ( а.с. 13) Фактичне місце проживання відповідачки та її дітей АДРЕСА_2 ( а.с. 41) також місце проживання малолітнього ОСОБА_5 визначене по рішенню суду разом з матір`ю ( а.с. 41) .Як вбачається з останньої інформації яка надана позивачем відповідно до довідки яка видана виконавчим комітетом Зіньківської міської ради від 02.12.2020 року в судовому засіданні 21.12.2020 року , - її син , а батько малолітнього ОСОБА_5 - ОСОБА_8 в домоволодінні за адресою АДРЕСА_1 - зареєструвався . ( а.с. 55)

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина 2 статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України). Частиною 1 статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частин 5,6 статті 81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст.47 Конституції України кожен має право на житло; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону та за рішенням суду.

У статті 379 ЦК України наведено поняття житла - житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

У відповідності до ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Місце перебування - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає менше шести місяців на рік. Реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

У відповідності до ч.1 ст.381 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Відповідно до ч.1 ст.156 ЖК України, а також з урахуванням положень ч.1 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним в будинку, що йому належить, користуються жилими приміщеннями в обсязі визначеному відповідно до угоди з власником.

Разом з цим, згідно норм ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (квартиру) і користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати та укладати інші не заборонені законом угоди. При цьому, обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Згідно ч.2 ст.405 ЦК України (на яку посилається позивач у поданому позові) член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом. При цьому слід зазначити, що Верховний Суд у своїй постанові від 17.10.2018 року у справі №521/17805/16-ц визначив, що дана норма регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

Згідно ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини від 27.02.1991 року, яка набула чинності в Україні 27.09.1991 року «в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини».

Відповідно до п.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожній особі гарантується, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Відповідно, це покладає на державу Україна в особі її державний органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав (як про це вказано у Рішення ЄСПЛ у справі Powell and Rayner v. тhe U.K. від 21.02.1990 року). При цьому, такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. тhe U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v.Cyprus від 18.02.1999 року). При цьому, пункт 2 ст.8 вищевказаної Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п.1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Отже, з урахуванням вищевикладеного слід дійти висновку про те, що малолітні чи неповнолітні особи не можуть самостійно визначати своє місце проживання, та діти не можуть бути зареєстровані без батьків в житловому будинку. Хоча на момент закінчення розгляду справи син позивачки , а батько ОСОБА_11 - ОСОБА_8 зареєструвався за цією адресою , то визнати ОСОБА_7 такою що втратила право на користуванням даного житлового приміщення не підлягає задоволенню, оскільки буде суперечити інтересам її сина ОСОБА_9 2013 року народження який залишається бути зареєстрованим в цьому помешканні. Хоча позивачка і не ставить вимог про визнання дітей такими що втратили право на користування житловим приміщенням, але суд приходе до висновку , що ОСОБА_6 2013 р.н. не може залишитися бути зареєстрованим в цьому житловому приміщенні без своєї матері - відповідачки по справі ОСОБА_2 , враховуючи що всі інші мешканці помешкання не є його родичами і батьками.

Згідно частин 1,2 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд при оцінці наявних у справі доказів повинен виконувати положення ст.89 ЦПК України та враховувати висновки, які викладені у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кобець проти України» від 14.02.2008 року та у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17.06.2011 року) про те, що суд при оцінці доказів повинен керуватися критерієм доведення «поза розумним сумнівом»; таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів.

Суд проаналізував та приймає до уваги рішення Київського суду м. Полтави відповідно до якого місце проживання малолітнього ОСОБА_5 визначено з відповідачкою ОСОБА_7 в м. Полтаві враховуючи стан його здоров`я, та пояснення відповідачки що на даний час зареєструватися в гуртожитку немає можливості та проаналізувавши матеріалів справи, а також докази у справі в їх сукупності та взаємозв`язку з урахуванням характеру спірних правовідносин з позиції норм матеріального права - Житлового Кодексу , ст.29 ЦК України, ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», та норм процесуального права - ст.ст.76-78,79,80,81,89 ЦПК України приходить до висновку, що належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_7 набула право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це відповідно до статей 12,13,76,81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком; при цьому, не сплата нею коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово чи в складі інших зареєстрованих осіб) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування відповідно, в сукупності встановлених та викладених обставин, позивачем у справі не доведено підстав для визнання відповідачки такою , що втратила право користування спірним житловим приміщенням, також враховуючи той факт , що малолітні діти повинні бути зареєстровані разом з одним із батьків , тому з цих підстав у позові належить відмовити.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.47 Конституції України, ч.4 ст.9, ст.ст.71,72,ЖК України, ч.ч.4,5 ст.19 СК України, ст.29 ЦК України, ст.ст.8,11 Закону України «Про охорону дитинства» (зі змінами), ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції про права дитини, яка набула чинності в Україні 27.09.1991 року, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», частинами 5,6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (із змінами), ст.ст.4,5,11,12,13,76-80,81,83,89,133,141,247,259,263-265,272-273 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Зіньківська міська рада Полтавської області про усунення перешкод в користуванні нерухомим майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до пп.15.5 п.15 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Зіньківський районний суд Полтавської області.

Повний текст рішення складений 28.12.2020 року.

Суддя - О.В. Ситник