Справа №409/1943/20

Пров.№2/409/726/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 грудня 2020 року смт.Білокуракине

Білокуракинський районний суд Луганської області в складі головуючого судді А.О.Титова розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на тимчасовий виїзд дітей за кордон без згоди батька, -

В с т а н о в и в :

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про надання дозволу на тимчасовий виїзд дітей за кордон без згоди батька.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що між сторонами 22.12.2007 року було зареєстровано шлюб, від шлюбу сторони мають доньку, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Шлюбні відносини між сторонами фактично припинено, позивачка із дітьми проживає у м. Києві, відповідач у м. Луганську. У зв`язку з тим що відповідач не спілкується із позивачкою та проживає на непідконтрольній українській владі території позивачка не може отримати від відповідача дозвіл на виїзд дітей за межі України. У зв`язку з цим, позивачка просить суд надати дозвіл на виїзд з України малолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до усіх країн світу без згоди та супроводу батька дітей строком до досягнення дітьми 16 річного віку.

Позивачка повідомлялася про відкриття провадження у справі належним чином.

Відповідач повідомлявся про відкриття провадження у справі належним чином на підставі п.19 Перехідних Положень ЦПК України та Законів України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" та "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв`язку з проведенням антитерористичної операції" через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. Відзиву на позовну заяву не надав.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши докази кожний окремо та в їх сукупності, вважає, що позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що згідно копії паспорту позивачка ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.6-7). Згідно копії паспорту ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.9-10). Згідно копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі (а.с.12). Згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_5 , її батьки - ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (а.с.13). Згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_6 , її батьки - ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (а.с.14). Згідно копії довідки № 393 від 20.11.2020 року ОСОБА_3 навчається у спеціалізованій загальноосвітній школі № 296 у м. Києві (а.с.22). Згідно копії довідки № 45 від 19.11.2020 року ОСОБА_4 мешкає за адресою: АДРЕСА_1 та відвідує дошкільний навчальний заклад (а.с.24).

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинутина інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Позивачка у позові просить суд надати дозвіл на виїзд дітей до усіх країн світу без визначення строку такого виїзду і без зазначення (навіть формального) часу повернення до України (а.с.4).

Не зазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дитини та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України виключає можливість встановити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини.

Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки.

Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості. Вказана позиція викладена у постанові від 03.07.2019, прийнятої Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі № 643/1090/17.

За таких обставин суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог і про відмову в їх задоволенні.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України „Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог". Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

На підставі викладеного, керуючись Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року № 57, Правилами оформлення і видачі паспортів громадянам України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими постановою КМ України № 231 від 31 березня 1995 року, Тимчасовим порядком контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", ст.ст. 150, 154 СК України, ст. 313 ЦК України, ст. ст. 10, 12, 77-81, 89, 259, 263-265, 268, 354-355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на тимчасовий виїзд дітей за кордон без згоди батька - відмовити.

Рішення може бути оскаржене позивачем до Луганського апеляційного суду через Білокуракинський районний суд Луганської області на підставі п.15.5 ч.1 Розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення рішення.

Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2

Відповідач - ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Суддя Білокуракинського

районного суду Луганської області А.О. Титов