Справа № 645/396/20

Провадження № 2/645/805/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 грудня 2020 року                                                                 м. Харків

Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі :

головуючого судді – Шарка О.П

секретаря судових засідань – Христенко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду у м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Харківської міської ради, третя особа – ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за законом,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суд з позовом до Харківської міської ради, третя особа – ОСОБА_2 , в якому просить суд встановити факт її проживання зі спадкодавцем ОСОБА_3 у період з 24.10.1977 року по час смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати за нею право власності на 54/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обгрунтування позову зазначила, що вона є єдиною спадкоємицею після смерті матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка на день смерті була власником 54/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі дублікату свідоцтва про право власності на житловий будинок від 16.04.1997 року. Співвласником іншої частини є ОСОБА_2 , якій мати позивача подарувала 46/100 часток будинку на підставі договору дарування від 17.05.2001 року. З 24.10.1977 року позивач постійно проживає в будинку АДРЕСА_1 . 01.07.2004 року вона зареєструвала своє місце мешкання за адресою: АДРЕСА_2 , однак в наведеному будинку мешкати не змогла, оскільки в ньому мешкають гр. ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . Позивач зазначає, що факт її постійного проживання з матір`ю підтверджується довідками відповідних медичних установ. На час смерті матері - ІНФОРМАЦІЯ_1 вона проживала з нею, доглядала її, а тому, на думку позивача, фактично прийняла спадщину. 20.12.2019 року позивач звернулася до приватного нотаріуса ХМНО Матейченко О.В., однак, у заведені спадкової справи їй було відмовлено у зв`язку з ненаданням доказів проживання однією сім`єю, а також у зв`язку з відсутністю у неї правовстановлюючих документів.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_8 підтримала позовні вимоги у повному обсязі, просила їх задовольнити, надала суду пояснення, аналогічні викладеним вище.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся заздалегідь і належним чином, причини неявки суду не повідомили, неодноразово надавав суду заяви з проханням відкласти слухання справи, причини поважності неявки до суду не надавав.

Третя особа у судове засідання не з`явилася, про час та місце слухання справи повідомлялася заздалегідь і належним чином.

Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, пояснення свідків, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, приходить до висновку про часткове задоволення позову, виходячи з наступного.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Як вказує у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобовязаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.

 Статтею 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

    Особа вільна у виборі способу способі захисту цивільних прав судом.

   Суд, згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.

  Згідно позиції Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2003 року «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

  Статтями 78, 81 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У ході судового розгляду встановлено, що позивач ОСОБА_1 є рідною донькою ОСОБА_3 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , свідоцтво про укладення шлюбу НОМЕР_2 ).

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що 2 січня 2019 року зроблено відповідний актовий запис №65, похованням матері займалася позивач (договір –замовлення на організацію та проведення похорон)

Як вбачається з копії паспорту позивача, починаючи 24.10.1977 року до 01.07.2004 року вона була зареєстрована за місцем проживання своєю матері - ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з 01.07.2004 – за адресою: АДРЕСА_2 , однак за місцем реєстрації їй чинили перешкоди у проживанні, що підтверджується рішенням судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 24 березня 2011 року.

Допитана у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_9 пояснила суду, що працює разом з позивачем, знає її приблизно 25 років, часто бувала у неї в гостях по АДРЕСА_1 , де по позивач мешкала разом з матір`ю, яка часто хворіла, позивач одна піклувалася про матір, здійснювала за нею догляд до самої смерті – ІНФОРМАЦІЯ_1 , про існування братів чи сестер позивач не відомо, батько позивача жив на Півночі.

Допитана у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_10 пояснила суду, що вона є сусідкою позивача по АДРЕСА_1 , помагала позивачу здійснювати догляд за матір`ю, яка хворіла.

Факт проживання позивача ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується також медичною документацією (повідомленням КНП «Міська поліклініка» №3 від 27.11.2019 року, випискою із медичної карти №7388 «ХКЛ №2» ім. проф. О.О.Шалімова від 03.09. 2018 року, заявами на проходження МСЕК).

20.12.2019 року позивач звернулася до приватного нотаріуса ХМНО Матейченко О.В., однак, у заведені спадкової справи їй було відмовлено у зв`язку з ненаданням доказів проживання однією сім`єю, а також у зв`язку з відсутністю у неї правовстановлюючих документів (лист за вих. №460/01-16 від 20.12.2019 року)

Відповідно до роз`яснень Верховного Суду України, що містяться в абз.1 п.23 постанови Пленуму «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008р. № 7, якщо постійне місце проживання особи із спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України, у судовому порядку може бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Таким чином, факт проживання позивача зі спадкодавцем ОСОБА_3 у період з 24.10.1977 року по час смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 найшов своє підтвердження у ході судового розгляду

Стосовно позовних вимог про визнання права власності на 54/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд вважає їх необґрунтованими та без підставними, виходячи з наступного.

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку. Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на нерухоме майно, спадкоємець також не набуває права власності в порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно.

Згідно з абзацом 3 ч. 2 ст. 331 ЦК України, що чинний на момент звернення позивача якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» регулюються відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Відповідно до ст. З Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року державна реєстрація прав є обов`язковою. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Стаття 4 зазначеного Закону визначає права та обтяження, що підлягають державній реєстрації. Зокрема, обов`язковій державній реєстрації підлягає право власності на нерухоме майно.

Позивачем не надано доказів, які б підтверджували наявність

у спадкодавця права власності на спадкове майно - 54/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено ст. 16 цього Кодексу.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог в частині визнання за позивачем права власності на спадкове майно.

Відмова у задоволені позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно, не позбавляє її права у встановлений Законом порядок звернутися до Нотаріальної контори для оформлення спадкових прав та провести відповідну державну реєстрацію.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 4, 76-81, 258, 259, 264, 265, 268, 280 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської міської ради, третя особа – ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за законом – задовольнити частково.

Встановити факт проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 нароодження зі спадкодавцем ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (актовий запис про смерть №65 від 02.01.2019 року) у період з 24.10.1977 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; на ухвали суду якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційного скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Надруковано в нарадчій кімнаті.

Повний текст рішення виготовлений 21 грудня 2020 року.

Головуючий-суддя: