Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №354/721/18

27 листопада 2020 року м.Надвірна

Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області

в складі головуючого судді         - Грещука Р.П.,

                секретаря                 - Нагорняк Г.М.,

з участю представників позивача         - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідача         - ОСОБА_3 ,

його представника, адвоката - Кухарука Т.А.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Надвірна цивільну справу за позовом 9 Державної пожежно-рятувальної частини Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

20.08.2018 року 9 Державна пожежно-рятувальна частина Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Представник позивача просив суд ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування трьохкімнатною службовою квартирою АДРЕСА_1 , внаслідок того, що вибули на постійне проживання до іншого

житлового приміщення, а також стягнути з відповідачів на користь позивача сплачений судовий збір.

Згідно ухвали судді Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області Грещука Р.П. від 16.08.2019 року дану справу – прийнято до провадження.

В судовому засіданні представники позивача вимоги 9 Державної пожежно-рятувальної частини Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області підтримали з підстав, наведених в позовній заяві та просили їх задоволити.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник в судовому засіданні позов не визнали, підтримали поданий відзив на позовну заяву та просили відмовити 9 Державній пожежно-рятувальній частині Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області в задоволенні позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не прибула, натомість подала до суду заяву, в якій просить розглядати дану справу у її відсутності. У вказаній заяві зазначила, що позовні вимоги не визнає.

Вислухавши пояснення сторін та їх представників, показання свідків, дослідивши докази, надані сторонами на виконання вимог ст.ст.80, 81 ЦПК України і які сторони вважають достатніми для обгрунтування і заперечення позовних вимог, з`ясувавши фактичні обставини справи та за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні обставин справи, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною 2 ст.77 ЦПК України передбачено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У відповідності до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як встановлено в судовому засіданні, відповідно до інформації, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, 9 Державна пожежно-рятувальна частина Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області (ДПРЧ-9) є правокористувачем будівлі, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м.Яремче, вул.Свободи, 219.

Згідно технічного паспорту №1268 від 30.11.2017 року до складу зазначеної будівлі

пожежної частини входять дві квартири, що розміщені на другому поверсі, в тому

числі і спірна трьохкімнатна квартира за № 1.

Наказом УДПО УМВС України в Івано-Франківскій області від 01.12.1997 року №137 «Про часткові зміни в розподілі службової житлової площі СДПЧ-13 м.Яремча, ДПЧ-2 техслужби м.Івано-Франківськ» було виділено вивільнену трьохкімнатну службову квартиру на другому поверсі, житловою площею 43,6 кв.м., загальною - 62,9 кв.м. в будинку пождепо СДПЧ-13 м.Яремча начальнику вказаної частини - майору внутрішньої служби ОСОБА_3 , 1962 року народження, разом із його сім`єю, а саме: дружиною ОСОБА_5 , 1962 року народження та дочкою ОСОБА_6 , 1986 року народження.

У відповідності до рішення виконавчого комітету Яремчанської міської ради Івано-Франківської області від 21.01.1998 року № 7 «Про взяття на квартирний облік та надання службової квартири» було вирішено надати службову квартиру по АДРЕСА_2 , яка складається з трьох кімнат, начальнику СДПЧ-13, майору внутрішньої служби ОСОБА_3 в складі сім`ї з трьох чоловік.

На підставі ордеру серії АЕ № 120 від 27.01.1998 року, виданого виконавчим комітетом Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, ОСОБА_3 разом із своєю сім`єю вселився у вказану службову квартиру.

Судом також з`ясовано, що внаслідок реорганізацій, станом на даний час, правонаступником СДПЧ-13 є ДПРЧ-9, що підтверджується довідкою про правонаступництво, виданою Управлінням ДСНС України в Івано-Франківській області.

У своїх позовних вимогах, 9 Державна пожежно-рятувальна частина Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області посилається на те, що наказом ДПРЧ-9 від 14.11.2017 року № 24 було створено комісію щодо перевірки громадян, що проживають в службових квартирах та їх житлових умов.

В період з 16.11.2017 року по 26.04.2018 року зазначеною комісією разом із депутатом Яремчанської міської ради ОСОБА_7 неодноразово проводилась перевірка проживання громадян у службових квартирах. За результатами зазначених перевірок було встановлено, що в службовій квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 та його дочка ОСОБА_8 відсутні (не проживають). Проте, комісією виявлено, що в даній квартирі проживає головний інспектор Яремчанського МВ У ДСНС України в Івано-Франківській області ОСОБА_9 разом із членами своєї сім`ї.

Позивач вказує, що на підставі зазначеного можна дійти до висновку, що ОСОБА_3 та члени його сім`ї у зазначеному службовому житлі не проживають.

Також позивачем зазначено, що враховуючи клопотання міського голови міста Яремче від 19.12.2001 року №613/05-13 та клопотання начальника УДПО УМВС України в Івано-Франківській області від 24.12.2001 року № 6/4/2866, з метою подальшого надання земельної ділянки ОСОБА_3 , площею 0,10 га., для будівництва власного житлового будинку, у відповідності до пункту 4 Рішення виконавчого комітету Яремчанської міської ради Івано-Франківської області від 26.12.2001 року №131, було припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 0,10 СДПЧ-13, а згідно пункту 2 та додатку № 2 до цього ж рішення, дана земельна ділянка була надана в користування ОСОБА_3 для будівництва будинку.

У відповідності до п.3 та додатку № 3 рішення виконавчого комітету Яремчанської міської ради Івано-Франківської області від 21.03.2002 року № 29, ОСОБА_3 було передано у приватну власність вищезгадану земельну ділянку для будівництва будинку.

В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зазначено, що за адресою вищевказаної земельної ділянки знаходиться житловий будинок загальною площею 182,5 кв.м., житловою площею 88,1 кв.м., який належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_3 (реєстраційний номер майна: 30564967).

Також позивач зазначає, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься інформація про те, що останній, крім зазначеного житлового будинку, є власником наступних об`єктів нерухомого майна: квартири АДРЕСА_3 ; домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_4 ; будинку загальною площею 40,5 кв.м., житловою - 20,2 кв.м. за адресою АДРЕСА_5 .

Крім того, позивач звертає увагу суду на той факт, що дана інформація підтверджується самим же відповідачем ОСОБА_3 в його Декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2016 рік, яка була опублікована на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції.

Як випливає із змісту цієї декларації, окрім вищезгаданого нерухомого

майна, відповідачу належить на праві власності ще два садові (дачні) будинки

площею 38 кв.м. в м.Яремче та площею 37 кв.м. в с.Татарів м.Яремче.

В розділі 3 «Об`єкти нерухомості» даної Декларації відсутні відомості про спірну службову квартиру, що на переконання позивача свідчить про відсутність у відповідача будь-якого інтересу до цього житла. В розділі 3 зазначеної Декларації зазначаються всі об`єкти нерухомості, що належать йому або членам його сім`ї на праві власності, знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право. Так як службова квартира в цьому розділі Декларації не вказана, позивач вважає, що відповідач добровільно припинив фактичне використання такого житла.

Відносно дочки ОСОБА_3 , - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , позивачем вказано, що у відповідності до інформації, яка міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_10 є власником квартири загальною площею 66 кв.м., житловою - 39,4 кв.м. за адресою АДРЕСА_6 .

Згідно інформації, зазначеній в Декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2017 рік, яка була опублікована на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції, ОСОБА_10 , крім вищезгаданої квартири володіє на праві спільної приватної власності житловим будинком в АДРЕСА_7 , загальною площею 76,8 кв.м.

Також, в розділі 3 «Об`єкти нерухомості» даної Декларації, відсутні відомості про спірну службову квартиру, що, як вказує позивач, також свідчить про відсутність у відповідачки будь-якого інтересу до цього житла, оскільки службова квартира в цьому розділі Декларації не вказана, а тому ОСОБА_8 добровільно припинила фактичне використання такого житла.

Таким чином, на думку позивача, зазначені обставини свідчать про факт відсутності відповідачів у наданій їм для проживання службовій квартирі та наявність в їхній приватній власності кількох житлових приміщень, що дає підставу стверджувати про вибуття відповідачів до іншого (інших) житлового приміщення (чи житлових приміщень) та відсутність наміру в подальшому проживати в службовій квартирі.

Відсутність відповідачів в даній службовій квартирі свідчить про те, що у них відпала потреба та бажання проживати в цьому приміщенні, а наявне інше нерухоме майно - засвідчує факт їхнього забезпечення житлом в цьому ж населеному пункті, що дає підстави стверджувати, що відповідачі вибули із наданої службової квартири в інше житлове приміщення для постійного проживання.

Разом з тим, суд констатує наступне:

Відповідно до ч.4 ст.41 Конституції України, статей 319, 321 ЦК України, власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві. Право власності є непорушним.

Також нормами міжнародного права, зокрема статті 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як у громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Водночас суд акцентує, що згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02 грудня 2010 року.

Крім того, Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року №2 підкреслив, що правильний і своєчасний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права особи на житло, захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних органів, підприємств, установ, організацій у здійсненні покладених на них завдань щодо управління житловим фондом, його експлуатації і збереження. Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного, реального здійснення конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах.

Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень.

Також постановою Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» (п.34) визначено, що оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316-319 Цивільного кодексу України), то власник на підставі статті 391 Цивільного кодексу України не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин, й такі вимоги регулюються, зокрема, статтями 71, 72, 109, 110, 116 Житлового кодексу Української РСР.

У зв`язку із цим під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім`ї, попередніми членами його сім`ї, а також членами сім`ї попереднього власника житла.

За змістом положень статей 16, 386, 391 ЦК України, власник має право звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що відповідає змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Права власника жилого будинку, квартири визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР. Обмеження чи втручання у право власності є можливим лише з підстав, передбачених законом.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.61 ЖК УРСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Частиною 1 ст.63 ЖК УРСР визначено, що предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.

Частина перша, четверта статті 156 ЖК Української РСР, передбачає, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

Згідно з ч.ч.2, 3 ст.64 ЖК УРСР, до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

У відповідності до ст.3 СК України, сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частиною першою статті 383 ЦК України, встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до ст.107 ЖК УРСР, наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму.

У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Як достовірно встановлено судом, рішенням виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 21.01.1998 року №7 відповідачу ОСОБА_3 , як працівнику пожежної частини м.Яремче, було надано службову квартиру житловою площею 43,6 м.кв. На підставі даного рішення 27.01.1998 року було видано ордер, серії АЕ №120 щодо вселення у службову квартиру.

Із вказаного часу, ОСОБА_3 зареєстрований та проживає у наданому йому службовому житлі, вчасно сплачує комунальні послуги, бережно ставиться до жилого приміщення і його обладнання, регулярно проводить поточний ремонт займаного приміщення.

Таким чином, судом з`ясовано, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_8 більше двадцяти років користуються житловим приміщенням в службовій квартирі, однак за час проживання там декілька разів через особисті обставини, а також по причині перебування на роботі (2017 рік – 2018 рік ОСОБА_3  обіймав посаду керівника Яремчанського міського центру зайнятості, в 2019 році був радником міського голови м.Яремче, а ОСОБА_8 впродовж 2017 - 2019 років працювала завідувачем відділу кадрів Яремчанського міськвиконкому), в період проведення комісією ДПРЧ-9 перевірки щодо їхнього проживання в службовій квартирі, яка проводилась в робочий час, були відсутні в займаному службовому житлі.

Разом з тим, вказана відсутність тривала не більше шести місяців, а також не може вважатись вибуттям ОСОБА_3 як наймача та ОСОБА_8 як члена його сім`ї із квартири АДРЕСА_1 на постійне проживання в інше жиле приміщення, оскільки в судовому засіданні достовірно встановлено, що вони проживають в наданій ОСОБА_3 службовій квартирі, де ним проводиться оплата комунальних послуг, які надаються за вказаною адресою, здійснюється поточний ремонт займаного приміщення, його утримання в належному стані.

Крім того, як пояснив в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 , він був запрошений заступником командира ДПРЧ-9 Калинчуком А.М. для проведення обстеження квартири в якій проживають відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , однак в самій квартирі не був, оскільки вона буа зачинена, що було зафіксовано одним актом. Інші акти, які є в матеріалах справи і які він в подальшому підписував в кабінеті ОСОБА_11 , були не заповнені, без дат та підписів членів комісії. Тому, чи проводились в подальшому комісією ДПРЧ-9 обстеження житла, яким користуються відповідачі та чи проживають вони там, він сказати не може, бо взагалі не був присутній при обстеженнях квартири АДРЕСА_1 .

Вказує, що в подальшому він ще декілька разів приходив в ДПРЧ-9 та підписував чисті акти, однак коли довідався про причини їхнього складання, приходити в пожежну частину відмовився.

Також суд критично оцінює показання допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , які в судовому засіданні ствердили, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_8 втратили право на користування квартирою АДРЕСА_1 , оскільки свідок ОСОБА_11 пов`язує факт втрати права користування данною квартирою наявністю у ОСОБА_3 земельної ділянки та житлового будинку, хоча докази його проживання там в матеріалах справи відсутні, свідок ОСОБА_12 не міг ствердно сказати про відсутність відповідачів по місцю проживання без поважних причин, так як їхній робочий час співпадає з його перебуванням на робочому місці.

Свідок ОСОБА_13 підтвердив суду тільки ту обставину, що ОСОБА_3 як користувач житла, дозволив йому з сім`єю деякий час проживати в квартирі АДРЕСА_1 .

Тобто, доказів на підтвердження заявлених позивачем вимог, в розумінні статей 76-80 ЦПК України, свідки суду не надали.

Таким чином, суд констатує, що факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Фактичні обставини справи свідчать про те, що відповідачі більше двадцяти років користуються житловим приміщенням в службовій квартирі, однак впродовж цього часу декілька разів через особисті обставини, а також в зв`язку з перебуванням на роботі вдень були відсутні в займаному службовому житлі.

Вказана відсутність тривала не більше шести місяців, а також на переконання суду не може вважатись вибуттям ОСОБА_3 як наймача та членів його сім`ї із квартири АДРЕСА_1 на постійне проживання в інше жиле приміщення, оскільки в судовому засіданні достовірно встановлено, що ОСОБА_3 з донькою ОСОБА_8 проживають в наданій йому службовій квартирі і саме ним проводиться оплата комунальних послуг, які надаються за вказаною адресою, поточний ремонт займаного приміщення, його утримання в належному стані.

Наведені обставини не спростовані в судовому засіданні представниками позивача.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно із ч.4 ст.9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Суд зазначає, що втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Встановлені судом обставини в сукупності з положеннями чинного законодавства дають підстави для висновку про те, що непроживання відповідачів у спірному жилому приміщенні носить тимчасовий характер.

При ухваленні рішення у справі суд враховує приписи Конституції України (ст.41) щодо гарантії права кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного ст.13 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справу лише в межах заявлених сторонами вимог і лише на підставі поданих ними доказів, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем – 9 Державною пожежно-рятувальною частиною Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області своїх позовних вимог.

З огляду на всі зазначені вище, повно та всебічно з`ясовані обставини, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд прийшов до висновку, що взадоволенні позовних вимог 9 Державної пожежно-рятувальної частини Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, слід відмовити.

У відповідності до вимог ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, повязані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на те, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог 9 Державної пожежно-рятувальної частини Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області, підстави для стягнення з відповідачів на користь позивача понесених судових витрат в порядку ст.141 ЦПК України, відсутні.

На підставі наведеного, ст.ст.9, 61, 63, 64, 107, 150, 156, 157, 164 ЖК України, ст.ст.319, 321, 383, 386, 391 ЦК України, керуючись ст.ст.4, 12, 13, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 89, 141, 258, 259, 263, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог 9 Державної пожежно-рятувальної частини Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Івано-Франківського апеляційного суду через Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п.3 розділу ХІІ Прикінцевих положень ЦПК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

Суддя                 Грещук Р.П.

Повний текст рішення

виготовлено 21.12.2020 року.