РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2020 року м. Мукачево Справа №303/7020/16-ц

                                                                2/303/1215/20

  Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого – судді Кость В.В.

секретар судового засідання Цульба О.В.,

       розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідачів: (1) Великолучівської сільської ради;

                               (2) ОСОБА_2

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

(1) ОСОБА_3 ;

(2) Відділ у Мукачівському районі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області        

про визнання недійсними та скасування рішень органу місцевого самоврядування,

За участю:

позивача – ОСОБА_1

представника позивача – ОСОБА_4

представника відповідача (2) – ОСОБА_5

ВСТАНОВИВ:

       22.11.2016 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання недійсними та скасування:

       1. Рішення восьмої сесії сьомого скликання Великолучківської сільської ради Мукачівського району від 4 липня 2016 року №226 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду» (надалі – Рішення №226).

2. Рішення восьмої сесії сьомого скликання Великолучківської сільської ради від 29 вересня 2016 року №283 «Про затвердження Протоколу земельної комісії» (надалі – Рішення №283).

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що органом місцевого самоврядування при прийнятті оспорюваних за предметом спору актів допущено порушення норм земельного законодавства, яке призвело до відібрання від нього частини земельної ділянки, якою він користувався тривалий. Так, на підставі Рішення №226, без узгодження з ним як із суміжним землекористувачем, ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для будівництва та обслуговування будівель торгівлі площею 0,1469 за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим, після проведення геодезичних робіт за адресою: АДРЕСА_1 , йому стало відомо, що земельна ділянка, відведення якої заплановано в оренду ОСОБА_2 , частково накладається на належну йому земельну ділянку. В свою чергу, питання щодо визначення меж зазначеної земельної ділянки вирішувалося 29 вересня 2016 року на засіданні сесії Великолучківської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області (Рішення № 283), розгляду якого передувало засідання земельної комісії зазначеної сільської ради, що відбулося 28 вересня 2016 року. Таким чином, Рішенням №226 та Рішенням № 283 порушуються його права як власника суміжної земельної ділянки.

       Нормативно – правовою підставою для задоволення позовних вимог вказані приписи ст.ст. 106, 152, 198 Земельного кодексу України.

Від відповідача (2) до суду надійшов відзив на позовну заяву (Т. 2, а.с. 166-168), у якому містяться її доводи щодо необхідності відмови у задоволенні позову, оскільки земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2122781200:10:104:0072 (надалі – Земельна ділянка) передана їй в оренду з дотриманням норм Земельного кодексу та Закону України «Про оренду землі». Позивачем не надано доказів щодо належності йому на праві власності спірної земельної ділянки та не доведено факту порушення його права, внаслідок прийняття оскаржуваних за предметом позову рішень.

Представник відповідача (1), на підставі поданого відзиву на позовну заяву (Т. 2, а.с. 185-186), у задоволенні позовних вимог просив відмовити у зв`язку з їх безпідставністю та необґрунтованістю.

Доводячи підставність таких доводів, орган місцевого самоврядування зазначає, що на підставі рішення тридцять першої сесії четвертого скликання Великолучківської сільської ради Мукачівського району від 21.02.2006 №30 «Про передачу у спільну сумісну власність земельну ділянку» (надалі – Рішення №30) (Т. 2, а.с. 195) було надано в спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 . Однак вказане рішення не містить інформації щодо конфігурації та площі земельної ділянки. Разом з тим, доказів державної реєстрації права власності за позивачем на вказану земельну ділянку суду не надано. Оскаржувані Рішення №226 та Рішення №283 прийнятті відповідно до норм чинного законодавства.

Треті особи пояснень щодо суті спору не надали.

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та пояснили, що оскаржувані за предметом позову акти органу місцевого самоврядування були прийняті з порушенням регламентованої законодавством процедури, оскільки позивача не було повідомлено розгляд цих питань на сесії ради, а наявними у матеріалах справи доказами підтверджений факт накладення спірних земельних ділянок, внаслідок його позивач залишився без частини землі, якою він тривалий час користувався.

Прийнявши участь в судовому засіданні представник відповідача (2), просив відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не провів державної реєстрації права власності на виділену йому у користування земельну ділянку. Крім того, ділянка, яка була надана в 2006 році в користування позивачу та його брату у спільну сумісну власність не має конкретних конфігуративних величин, що підтверджується архівними даними, отриманими з Мукачівської районної державної адміністрації Закарпатської області. Також представник відповідача (2) заперечив фактичну наявність Рішення тридцять першої сесії четвертого скликання Великолучківської сільської ради Мукачівського району від 21.03.2006 №4, на підставі якого позивач доводить обставини щодо перебування у його спільному користуванні із третьою особою (1) по справі 0,25 га земельної ділянки АДРЕСА_1 , яке також лягло в основу проведеного експертного дослідження, на яке посилається ОСОБА_1 .

Представник відповідача (1), а також треті особи в судове засідання не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили.

       На підставі Розпорядження від 28.07.2020 №24.2.1 «Щодо призначення повторного автоматичного розподілу судової справи» проведено повторний автоматичний розподіл даної справи.

Матеріали справи передано на розгляд судді Кость В.В. 29.07.2020.

Ухвалою суду від 31 липня 2020 року справу прийнято до провадження.        На підставі ухвали суду від 5 жовтня 2020 року залучено до участі у розгляді справи у якості:

- співвідповідача ОСОБА_2 ;

- третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_3 .

       Заслухавши доводи та заперечення сторін, дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що на підставі частини першої ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За змістом п. «г» частини третьої ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

У відповідності до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

       Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.

       Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб`єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.

Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.

Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначив у ньому дві позовні вимоги, які зазначені перед цим та навів у ньому підстави, якими він обґрунтував вимоги за предметом позову, які зазначені судом в описовій частині даного рішення.

Отже, суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

       Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

       У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

       Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

       Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин з метою встановлення порушення прав позивача на землю та застосування у зв`язку з цим правових механізмів захисту та відновлення порушеного права у контексті із вимогами за предметом позову (при наявності порушень прав).

       2. Не оспорюється учасниками справи той факт, що матеріально-правовим об`єктом, з привиду якого виникло конфліктне правовідношення між сторонами справи є нерухоме майно, а саме: Земельна ділянка, яка передана в оренду, а згодо і у власність відповідачу (2).

В контексті хронології існуванням спірних правовідносин, суд наводить наступні обставини справи.

З наданої позивачем копії рішення тридцять першої сесії четвертого скликання від 21 березня 2006 року №14 «Про передачу земельної ділянки у спільну сумісну власність» (надалі – Рішення №14) вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було надано у спільну сумісну власність земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_2 .

Разом з тим, дані архівного відділу Мукачівської районної державної адміністрації Закарпатської області від 21.02.2019 №07-03/16 (Т. 2, а.с. 173) свідчать про те, що Рішення №14 не міститься у справі протоколів засідань сесії сільської ради.

Натомість архівним відділом Мукачівської районної державної адміністрації Закарпатської області надано копію витягу Рішення №30 (Т. 2, а.с. 174), на підставі якого було вирішено передати у спільну власність громадян ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_2 .

Аналогічні за змістом доводи були наведені також у відзиві на позов відповідачем (1) (Т. 2, а.с. 185-186), з наданням протоколу тридцять першої сесії четвертого скликання Великолучківської сільської ради Мукачівського району (Т. 2, а.с. 192-194).

Інших даних, які б доводили обставини щодо дійсного існування Рішення №14 матеріали справи не містять.

У зв`язку з наведеним та з огляду на приписи ст. 79 Цивільного процесуального кодексу України, копію Рішення №14 (Т. 1, а.с. 13) слід визнати недостовірним доказом, на підставі якого суд не можна встановити дійсні обставини справи.

На підставі Рішення №226 (Т. 1, а.с. 11) ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для будівництва та обслуговування будівель торгівлі площею 0,1469 га за адресою: АДРЕСА_1 , а також рекомендовано їй звернутися до землевпорядної організації з метою замовлення робіт по розробці проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, та після виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки подати на розгляд і затвердження сесії сільської ради.

У зв`язку з непогодженням ОСОБА_1 меж суміжних земельних ділянок та відмовою від підпису, земельна комісія при Великолучківській сільській раді Мукачівського району Закарпатської області 28 вересня 2016 року розглянула заяву ОСОБА_2 щодо погодження меж Земельної ділянки, із суміжними землекористувачами, а саме ОСОБА_1 та вирішила затвердити проходження спірної межової ділянки на підставі геодезичної зйомки проведеної ТОВ «Трегер», а також направити матеріали проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі загальною площею 0,1496 га на розгляд сесії сільської ради для прийняття відповідного рішення (протокол від 28.09.2016, Т.1, а.с. 12).

Рішенням №283 (Т. 1, а.с. 10) затверджено протокол земельної комісії від 28 вересня 2016 року, а проходження спірної межової ділянки відведеної в оренду ОСОБА_2 було проведено на підставі геодезичної зйомки проведеної ТОВ «Трегер», а саме : від А до Б - 9,29 м, та Г до А - 36,55 м; 15,82 м; 9,86 м; 7,22 м; 8,15 м.

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом частини першої статті 374 Цивільного кодексу України та статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Згідно із частиною першою статті 116 Земельного кодексу України (далі – Кодекс) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки (частина перша Кодексу).

Відповідно до частин 1, 3 статті 125 Кодексу в редакції, що діяла на момент виникнення в позивача права користування земельною ділянкою, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Як передбачено частинами першою, другою статті 103 Кодексу, власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Згідно зі статтею 106 Кодексу власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.

Статтею 107 Кодексу передбачено, що основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.

Частиною другою статті 152 Кодексу передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до частини першої  ст. 155 Кодексу у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом (частина п`ята стаття 158 Кодексу).

Таким чином, ОСОБА_1 як землекористувач має право на звернення до суду за захистом порушеного, не визнаного або оспорюваного права.

Передаючи на розгляд даний позов щодо визнання незаконними та скасування Рішення № 226 та Рішення №283 ОСОБА_1 посилається на те, що він є користувачем земельної ділянки, що є суміжною до відведеної ОСОБА_2 в оренду земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, а накладення частини земельної ділянки, відведеної в користування ОСОБА_2 призвело до зменшення площі належної йому земельної ділянки.

На підтвердження своїх доводів позивачем надано лише рішення органу місцевого самоврядування про надання йому та ОСОБА_3 земельних ділянок у користування (власність) та висновок експерта №401/05-19 судової земельно-технічної експертизи від 20 травня 2019 року.

Разом з тим, надані позивачем рішення органу місцевого самоврядування не містять планів відводу позивачу та третій особі (2) земельної ділянки. Відсутніми є також акти щодо встановлення та закріплення меж в натурі з описом межових знаків чи лінійних межових споруд і їх прив`язок до існуючих будівель чи пунктів державної геодезичної мережі.

В свою чергу, питання щодо накладення земельних ділянок може бути вирішене лише за наявності відповідної земельно-кадастрової документації, на підставі якої й можливо визначити наявність чи відсутність накладень.

Такий правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 2 вересня 2019 по справі №500/5291/13-ц.

Таким чином, питання щодо порушення меж не може бути вирішеним, через відсутність даних щодо їх встановлення та закріплення на місцевості із складанням відповідних актів.

Наданий позивачем висновок земельно-технічної експертизи від 20 травня 2019 року №401/05-19 (Т. 2, а.с.116-139) судом визнається неналежним та недостовірним доказом на підтвердження обставини щодо накладення суміжних земельних ділянок позивача та відповідача (2) одна на одну.

У підтвердження такого висновку суду слід зазначити, що визначення конфігурації та межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , яка була надана у спільну сумісну власність ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було проведена експертом виключно під час візуального огляду та з урахуванням даних Рішення №14 (Т. 2, а.с. 118-122), хоча позивачем, належними та допустимими доказами, не доведено належності йому та третій особі (2) земельної ділянки з площею, яка була зазначена у такому рішенні (0,25 га), а також з конфігуративними даними, які зазначив експерт у висновку земельно-технічної експертизи.

Також, у висновку містяться припущення, а складений детальний план земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із зазначенням поворотних точок, промірів та внутрішніх кутів не прив`язаний до земельно-кадастрової документації на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 .

В свою чергу, фактична конфігурація та межі земельної ділянки відповідача (2) були визначені на підставі проекту землеустрою, виготовленого ТОВ «Трегер», в якому містилися координати поворотних точок даної земельної ділянки, які були відображені в Єдиній державній системі координат України (Т. 2, а.с. 123-124)

По відношенню до спірної ситуації, яка склалася по справі суд констатує те, що співставлення складених в різні періоди планів суміжних земельних ділянок є не досить коректним для надання об`єктивного висновку щодо накладання земельних ділянок. Чинними законодавчими актами та нормативно-технічними документами не визначено поняття «накладання земельних ділянок», але воно зустрічається в професійній діяльності землевпорядників і стосується випадків коли внаслідок допущених при виготовленні земельно-кадастрової документації помилок різним особам видається документ на право власності (користування, оренди) на одну і ту ж земельну ділянку.

Питання щодо встановлення меж суміжних земельних ділянок сторін по справі не може бути вирішене через відсутність даних про встановлення меж та їх закріплення в натурі щодо земельної ділянки на АДРЕСА_2 , із складанням відповідних актів.

Таким чином, за результатами судового розгляду справи не встановлено фактичних даних, які б свідчили про порушення прав позивача за наслідком прийняття відповідачем (1) оспорюваних за предметом позову рішень, що надавало б суду можливість прийти до висновку про необхідність захисту таких прав у контексті з приписами ст. ст. 2, 5 Цивільного процесуального кодексу України.

Передання Великолучківською сільською радою в оренду Земельної ділянки громадянці ОСОБА_2 , на підставі Рішень № 226 та №283 було здійснено в межах юрисдикційних повноважень вказаного органу місцевого самоврядування, що спростовує висновок позивача та його представника про зворотне.

Також відхиляються судом і доводи позивача відносно того, що Земельна ділянка була передана ОСОБА_2 без погодження з ним меж земельної ділянки, з огляду на наступне.

Стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною.

Стаття 198 Земельного кодексу України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами».

Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа — акта погодження меж — слід вважати, що погодження меж не відбулося. Якщо власник суміжної земельної ділянки відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті.

При цьому, у разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення незаконним.

Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Для передачі у власність заявнику земельної ділянки органу місцевого самоврядування достатньо власних повноважень. Чинне законодавство не обмежує право органу місцевого самоврядування на таку передачу відсутністю підпису суміжного землекористувача.

       Такий правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц, від 18 квітня 2018 року у справі №346/4408/15-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року  у справі  №350/67/15-ц.

Вирішуючи дану справу суд зазначає, що за змістом ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Таким чином, позивачем не доведено обставин щодо незаконності прийнятих Великолучківською сільською радою рішень відносно надання відповідачу (2) Земельної ділянки в оренду, наслідком чого є відмова у задоволенні поданого позову.

Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

4. Питання про розподіл судових витрат суд вирішує в порядку, передбаченому ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України.

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 19, 41, 124, 129, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити повністю.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

4. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 , паспорт серії НОМЕР_1 ).

Представник позивача: ОСОБА_4 ( АДРЕСА_4 ).

  Відповідачі: (1) Великолучівська сільська рада Мукачівського району (89625 с. Великі Лучки Мукачівського району, вул. Гагаріна, 37, код ЄДРПОУ 04350398).

        (2) ОСОБА_2 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 );

        Представник відповідача (2) ОСОБА_5 ( АДРЕСА_6 ).

Треті особи: (1) відділ у Мукачівському районі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (89600 м.Мукачево, вул. Штефана Августина, 3).

(2) ОСОБА_3 ( АДРЕСА_7 ).

Суддя                                         В.В. Кость

Повний текст рішення суду виготовлено та підписано 21.12.2020.