Постанова

Іменем України

17 грудня 2020 року

м. Київ

справа №445/2368/18

провадження № 61-728св20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - ОСОБА_3 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Золочівського районного суду Львівської області від 25 червня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Пилип`яка П. В., та на постанову Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, ухвалену у складі колегії суддів Ванівського О.М., Курій Н.М., Мельничук О.Я., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 30 серпня 2014 року позичив відповідачу 5 500,00 доларів США, про що останній склав письмову розписку, відповідно до якої відповідач зобов`язався повернути вказані кошти до 01 січня 2016 року, однак станом на день звернення до суду свого обов`язку не виконав.

Враховуючи наведене, позивач просить суд стягнути з відповідача 8 610,92 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ на день звернення до суду становить 237 462,25 грн, з яких: сума основного боргу - 5 500 доларів США, (151672,80 грн), відсотки за період користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ - 2 619,99 доларів США (72 251,10 грн) та 3% річних - 490,93 доларів США (13538,31 грн).

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 25 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що розписка, яка була написана власноруч відповідачем, містить лише умову про передачу встановленої суми, натомість не містить умови про отримання ним у борг коштів, а також зобов`язання про їх повернення, що є обов`язковим для виконання боргового зобов`язання.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи у суді касаційної інстанції

У січні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Золочівського районного суду Львівської області від 25 червня 2019 року та на постанову Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано з Московського районного суду м. Харкова матеріали цивільної справи №643/9770/17.

У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Скаржник просив суд оскаржувані судові рішення скасувати та повернути справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що боргова розписка тлумачиться так, що відповідач зобов`язався повернути грошові кошти, окрім того боргова розписка не обов`язково повинна містити умови отримання позичальником у борг грошей та містити слово «борг» чи слова « взяв/отримав у борг».

Судом першої інстанції не було роз`яснено право позивача на проведення експертизи та про її потребу, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції не прийняв до розгляду висновок лінгвістичної експертизи Експертного бюро Національної академії наук та відмовив у задоволенні клопотання про призначення експертизи.

Посилається на правовий висновок Верховного Суду України у справі № 444/2909/15.

Доводи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_2 , поданий представником ОСОБА_3 , на касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач був обізнаний про свої права в повному обсязі, однак в суді першої інстанції клопотання про призначення лінгвістичної експертизи у справі не заявляв, а обов`язку призначати вказану експертизу у суду не було. Суди правильно встановили правову природу розписки.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що згідно розписки від 30 серпня 2014 року, ОСОБА_2 зобов`язався передати ОСОБА_1 до 01 січня 2016 року суму 5 500 доларів США. При цьому, зміст розписки не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів. Позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів та підтвердження факту передачі коштів відповідачу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що розписка, яка була написана власноруч відповідачем, містить лише умову про передачу встановленої суми, натомість не містить умови про отримання ним у борг коштів, а також зобов`язання про їх повернення, що є обов`язковим для виконання боргового зобов`язання.

Вказані висновки суду першої та апеляційної інстанцій є правильними з огляду на наступне.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із позивачем договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, в тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що боржник не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов`язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі».

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженої постанови апеляційного суду) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, що переглядається, суди встановили, що зміст розписки від 30 серпня 2014 року не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів та позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів та підтвердження факту передачі коштів відповідачу. За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог.

До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 757/21587/16-ц, та у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18.

Доводи касаційної скарги відносно того, що судом першої інстанції не було роз`яснено право позивача на проведення експертизи та про її потребу, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції з підстав порушення позивачем ч. 3 ст. 367 ЦПК України не прийняв до розгляду висновок лінгвістичної експертизи Експертного бюро Національної академії наук та відмовив у задоволенні клопотання про призначення вказаної експертизи не заслуговують на увагу, оскільки судом першої інстанції було роз`яснено позивачу його процесуальні права, вказана експертиза не є обов`язковою відповідно до ст. 105 ЦПК України, тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем було порушено вимоги ч. 3 ст. 367 ЦПК України при подачі до апеляційного суду клопотання про призначення вказаної експертизи.

Доводи касаційної скарги про необхідність застосувати до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду України, висловленого у справі № 444/2909/15, не заслуговують на увагу з огляду на наступне.

Термін «подібні правовідносини» може означати як такі, що мають лише певні спільні риси, так і правовідносини, що є тотожними, тобто такими самими як інші. Подібність правовідносин визначається за їх елементами: суб`єктами, об`єктами та змістом (правами й обов`язками суб`єктів правовідносин). З теорії права відомо, що суб`єктний і об`єктний критерії подібності правовідносин мають значення тоді, коли гіпотеза норми права, що має бути застосована для врегулювання цих відносин, вказує на конкретний вид суб`єктів або об`єктів права, яких стосується правило диспозиції цієї норми.

При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де тотожними, (аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Враховуючи вказане вище критерій «подібності» та/або «аналогічності» повинен включати в себе: 1) суб`єктний склад сторін спору; 2) зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору); 3) об`єкт (предмет) спору; 4) умови застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин); 5) однаковість матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Так, у справі № 444/2909/15, яка була предметом розгляду Верховним Судом України, судами було встановлено, що відповідно до боргової розписки боржник зобов`язався повернути грошові кошти, що свідчить про укладення між сторонами договору позики.

В цій справі, судами було встановлено, що між сторонами не виникли договірні зобов`язання за договором позики, оскільки відповідно до розписки ОСОБА_2 зобов`язався передати ОСОБА_1 грошові кошти, а не повернути.

За таких обставин, спірні правовідносини, що були предметом розгляду справи № 444/2909/15 є подібними, але не є тотожними спірним правовідносинам в цій справі, тому підстав для застосування правового висновку, висловленого Верховним Судом України у постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 444/2909/15, до даних спірних правовідносин підстав немає.

За таких обставин, доводи касаційної скарги правильність висновків судів не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в чинній редакції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, тому підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 25 червня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук