Номер провадження: 22-ц/813/1624/20

Номер справи місцевого суду: 509/1161/18

Головуючий у першій інстанції Кириченко П.Л.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.12.2020 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

                 головуючого судді:     Драгомерецького М.М.

                 суддів колегії:              Громіка Р.Д.,

                                                       Дрішлюка А.І.,

                 при секретарі:              Павлючук Ю.В.,

переглянувши у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Семененко Наталі Сергіївни в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 грудня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

20 червня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом, який у подальшому був ним уточнений, до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та вчинити певні дії.

09 грудня 2019 року до суду надійшла заява від представника  ОСОБА_5 , що діє в інтересах позивача  ОСОБА_2 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,076 га, яка розташована на території садівничого товариства «Аіст», Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, кадастровий номер 5123784200:02:002:0342, посилаючись на те, що невжиття заходів забезпечення майбутнього позову може істотно ускладнити та унеможливити виконання ймовірного рішення суду.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 грудня 2019 року заяву задоволено у повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову, якою відмовити у задоволенні заяви в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Розгляд справи призначено на 15 грудня 2020 року, однак відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного суду про посилення карантинних обмежень та продовження особливого режиму роботи Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року №12, у зв`язку з ускладненням епідеміологічної ситуації в м. Одесі та із підтвердженням  у працівників Одеського апеляційного суду діагнозу COVID-19, з метою запобігання поширенню захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, серед співробітників та відвідувачів Одеського апеляційного суду та забезпечення безпечних умов праці працівникам суду тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки: помаранчевий або червоний, зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинити їх допуск до залів судових засідань. 

Сторони про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно, про що свідчать поштові повідомлення про отримання ними судових повісток.

10 грудня 2020 року від ОСОБА_2 надійшла заява про розгляд справи за його присутності. Однак обґрунтування вказаного клопотання заявником вказано не було.

З огляду на вищевикладене, та враховуючи, що справа перебуває у провадженні суду із грудня 2019 року, колегія суддів дійшла до висновку про залишення заяви ОСОБА_2 без задоволення.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Окрім того, згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Будь – яких інших клопотань від учасників справи не надходило.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено – повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 17 грудня 2020 року.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню підлягає за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Згідно із частини 2 статті 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 150 ЦПК України позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії. встановленням обов`язку вчинити певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

В силу вимог частини 3 статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Згідно із частин 1, 2 статті 158 ЦПК України, суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.  Клопотання про скасування заходів забезпечення позову розглядається в судовому засіданні не пізніше п`яти днів з дня надходження його до суду.

Судом першої інстанції встановлено, що 07 лютого 2018 року до Овідіопольського районного суду Одеської області звернувся позивач ОСОБА_2   із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

09 грудня 2019 року до суду надійшла заява адвоката ОСОБА_5  в інтересах позивача ОСОБА_2 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,076 га, яка розташована на території садівничого товариства «Аіст», Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, кадастровий номер 5123784200:02:002:0342.

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що предметом позову є визнання недійсним договору дарування земельної ділянки. Власником земельної ділянки є ОСОБА_1 , що підтверджується договором дарування від 10 грудня 2012 року та Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, та є всі підстави вважати, що майно може бути відчужене, щоб уникнути виконання рішення. Виходячи з матеріалів цивільної справи існує реальна загроза невиконання можливого рішення суду про задоволення позову, з урахування обсягу позовних вимог, осіб відповідачів, наявності реального спору. 

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

«Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі.

Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову» (правовий висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 25 травня 2016 року у справі №6-605цс16).

Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року №9, викладених у п. 4 постанови, «розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб`єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків».

«При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги» (п. 9  постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна від 03 червня 2016 року № 5).

Одним з критеріїв обґрунтованості заяви про забезпечення позову є наявність причинного зв`язку між конкретним видом забезпечення позову, про який йдеться у відповідній заяві, та наслідком у формі потенційної загрози виконанню рішення у майбутньому.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації.

Так, обґрунтовуючи заяву про забезпечення позову, позивач посилається на те, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Проте, саме лише посилання заявника в заяві на потенційну неможливість виконання рішення в майбутньому у даній справі, у разі задоволення позову, без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну земельну ділянку.

Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України  «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог  пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24–25, п. 57)».

Аналізуючи зазначені норми права та роз`яснення Пленуму Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Верховного Суду України, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи обставини, викладені в заяві про забезпечення позову, документи, додані до заяви, з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін, колегія суддів вважає, що  суд першої інстанції не пересвідчився в тому, що позивач не навів правових підстав забезпечення позову саме шляхом накладання арешту, не надав докази на підтвердження необхідності забезпечення позову, саме у такий спосіб, не навів мотивів щодо співмірності  із заявленими вимогами між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, не перевірив наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги.

В матеріалах справи відсутні докази у підтвердженні того, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Крім того, за змістом статті 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).

Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову. Суд зобов`язаний застосувати зустрічне забезпечення, якщо, зокрема, суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричиненні забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.

Зустрічне забезпечення, як правило, здійснюється шляхом внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі, визначеному судом.

Проте, судом першої інстанції не обговорювалось питання щодо зустрічного забезпечення позову, чим істотно порушуються права власника арештованого майна.

За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції на наведене уваги не звернув та передчасно вирішив питання про забезпечення позов, що призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та постановлення нової ухвали про залишення заяви адвоката Гайси Андрія Михайловича в інтересах позивача ОСОБА_2 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,076 га, яка розташована на території садівничого товариства «Аіст», Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, кадастровий номер 5123784200:02:002:0342, без задоволення.

 Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 - 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Семененко Наталі Сергіївни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити, ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 грудня 2019 року скасувати.

У задоволені заяви адвоката Гайси Андрія Михайловича в інтересах позивача ОСОБА_2 про забезпечення позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та подальшому оскарженню не підлягає.

Повний текст судового рішення складено: 17 грудня 2020 року.

Судді Одеського апеляційного суду:                                          М.М.Драгомерецький  

А.І.Дрішлюк

                                                                                                                   Р.Д.Громік