КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №754/859/20 Головуючий 1 інстанція - Саламон О.Б.

Провадження № 22-ц/824/9821/2020 Доповідач 2 інстанція - Суханова Є.М.

П О С Т А Н О В А

іменем України

03 грудня 2020 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді: Суханової Є.М.,

суддів: Гуля В.В., Сержанюка А.С.

розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Національного музею народної архітектури та побуту України на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року у справі за позовом Національного музею народної архітектури та побуту України до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків, -

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2020 року Національний музей народної архітектури та побуту Українизвернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків, мотивованим тим, що 01.01.2014 року між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність. Наказом в.о. генерального директора музею «Про проведення вибіркової інвентаризації у 2018 році» від 09.07.2018 року було проведено інвентаризацію у матеріально відповідальної особи - начальника відділу господарського забезпечення музею ОСОБА_1 . У ході проведення інвентаризації виявлено відсутність у фактичній наявності матеріальних цінностей, які рахуються за відповідачем за даними бухгалтерського обліку музею на загальну суму 4 174,00 грн., а саме: бетонозмішувач MLZ130NG2 в кількості 1 шт. (інвентарний номер 10499165) балансовою вартістю 2 810,00 грн.; тачка садова двоколісна оцинкована 03,13 (інвентарний номер 113141131) в кількості 2 шт. балансовою вартістю 682,00 грн. кожна. Наказом в.о. генерального директора музею від 05.04.2019 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади на підставі п.1 ст.40 КЗпП України, однак відповідачем не було повернуто позивачу матеріальні цінності, які за нею рахувались. Посилаючись на ст. 131, 134, 135-1 КЗпП України позивач просив стягнути з останньої 4 174,00 грн. в рахунок відшкодування матеріальної шкоди.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року відмовлено у задоволенні позову Національного музею народної архітектури та побуту України до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Національниймузей народної архітектури та побуту України подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування всіх обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилався на те, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов помилково висновку про недоведеність позивачем укладення з відповідачем договору про матеріальну відповідальність, оскільки ця обставина визнавалась відповідачем, а тому саме це і є підтвердженням викладних у позові обставин.

У відзиві (запереченнях) на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 зазначила, що доводи апеляційної скарги є безпідстаіними. Вона не визнавала факт передачі їй матеріальних ціностей та наявності у неї обов`язку по відшкодуванню втрачених речей. Вказала на те, що позивачем не доведено обставини, на які музей посилається у позові, а тому просила рішення суду першої інстанції залишити без змін як законне та обгрунтоване, апеляційну скаргу без задоволення як безпідставну та таку, що повністю спростовується викладеними у її запереченнях доводами.

Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від встановленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Так, відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність та необґрунтованість заявлених позивачем вимог.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони є законними та відповідають встановленим у справі обставинам, з огляду на наступне.

Як вбачається із мтеріалів справи та було встановлено судом, що 23 квітня 2012 року ОСОБА_1 було прийнято на посаду старшого інспектора з кадрів сектору кадрового забезпечення відділу юридичного та кадрового забезпечення, діловодства і контролю Національного музею народної архітектури та побуту України.

14.05.2012 року відповідача було переведено на посаду начальника відділу господарського забезпечення Національного музею народної архітектури та побуту України.

01.01.2014 року між позивачем та відповідачем булоукладено Договір про повну матеріальну відповідальність.

01.01.2018року ОСОБА_1 було повторно переведено на посаду начальника відділу господарського забезпечення Національного музею народної архітектури та побуту України.

09.07.2018 року Наказом в.о. генерального директора музею «Про проведення вибіркової інвентаризації у 2018 році» було проведено інвентаризацію у матеріально відповідальної особи - начальника відділу господарського забезпечення музею ОСОБА_1 .

Згідно з актом ревізії фінансово-господарської діяльності Національного музею народної архітектури та побуту України від 03.09.2018 року №04-20/13 за період з 01.01.2016 року по 01.07.2018 року було виявлено відсутність у фактичній наявності матеріальних цінностей, а саме: бетонозмішувача MLZ130NG2в кількості 1 шт. (інвентарний номер 10499165), балансовою вартістю 2 810,00 грн.; тачки садової двоколісної оцинкованої 03,13 (інвентарний номер 113141131) в кількості 2 шт., балансовою вартістю 682,00грн. кожна. У акті також зазначено, що 04.01.2016 року ОСОБА_1 зверталась до керівництва із службовою запискою, у якій повідомилапро факт зникнення бетонозмішувача та фрези.

Наказом Національного музею народної архітектури та побуту України №224-К від 05.04.2019 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади у зв`язку з скороченням штату працівників на підставі п. 1 ст. 40 КзПП України.

Звертаючись до суду із позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків, Національний музей народної архітектури та побуту України як на підставу підтвердження заявлених позовних вимог та задоволення позову посилався на укладений 01.01.2014 року між ним та відповідачем договір про повну матеріальну відповідальність, згідно умов якого остання несе повну матеріальну відповідальність за забезпечення цілості всіх переданих їй під звіт роботодавцем в установленому порядку товарно-матеріальних цінностей, музейних експонатів та коштів згідно з інвентаризаційними описами №1 та №2, що додаються до цього договору, а також за незабезпечення цілості тих товарно-матеріальних цінностей й коштів, що будуть передаватись працівнику під звіт роботодавцем протягом всього строку дії цього договору.

Загальні правила щодо матеріальної відповідальності працівників визначаються главою ІХ КЗпП України. Зазначена норма матеріального права визначає як підстави й умови покладення матеріальної відповідальності на працівників, так і розмір такої матеріальної відповідальності.

Так, відповідно до частини 1 статі 130 КЗпП Українипрацівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків.

Тобто, підставою настання матеріальної відповідальності працівників є трудове майнове правопорушення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні працівником покладених на нього трудових обов`язків, в результаті чого підприємству, установі чи організації була завдана майнова шкода.

Трудові обов`язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо.

При покладені матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і в порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника (частина 2 статі 130 КЗпП України).

Таким чином, обов`язковими умовами настання матеріальної відповідальності працівника є: пряма дійсна шкода; протиправна поведінка працівника; вина в діях чи бездіяльності працівника; прямий причинний зв`язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і шкодою, яка настала.

Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Як роз`яснено у пунктах 3, 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації їх працівниками" (з наступними змінами) суд у кожному випадку зобов`язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об`єктивного з`ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 КЗпП України залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про

розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з`ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

Розглядаючи справу по суті, суд має вирішити питання про подання сторонами або про витребування доказів про винне порушення працівником обов`язків за трудовим договором і наявність причинного зв`язку між його протиправною поведінкою і шкодою, яка наступила, час її виявлення, пояснень працівника, актів і доповідних записок службових осіб, матеріалів службових перевірок, вироку суду чи постанови органу розслідування, наказу за результатами перевірки даного випадку, висновків компетентних органів або експертизи про допущені порушення і причини шкоди, документів про коло трудових обов`язків працівника; інших доказів, які мають значення для визначення виду матеріальної відповідальності і розміру сум, що підлягають стягненню, договору про повну індивідуальну чи колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, довіреності чи іншого разового документа на одержання працівником під звіт матеріальних цінностей, даних про заподіяння працівником шкоди у нетверезому стані, розрахунків розподілу шкоди між членами бригади, довідок про тарифну ставку працівника при бригадній матеріальній відповідальності або його заробіток за два календарні місяці, які передували заявленню вимог про відшкодування шкоди, в інших випадках, про склад його сім`ї, наявність у працівника цінного майна (будинку, автомобіля тощо), підсобного господарства, інших доходів; дані про умови праці і зберігання матеріальних цінностей, доповідні записки працівника з цих питань.

Разом з тим, за змістом статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

У відповідності до ч.ч. 1, 2, 3ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому статтею 138 КЗпП України встановлено, що обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві.

Частинами 1, 5 і 6 статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Положеннями частин 1, 4 статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, суд повинен всебічно і повно з`ясувати усі обставини, що складають предмет доказування, дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості, окремо та всі докази у їх сукупності у порядку, передбаченому законом, що достеменно відображено у рішенні суду, яке оскаржується стороною відповідача. Відхилення того чи іншого доказу, перевагу одного доказу над іншим має бути мотивованим.

Разом з тим, всупереч твердженням позивача, у порушення вимог ст. ст. 80, 81 ЦПК України, останнім не доведено перед судом обставин, на які він посилався в обґрунтування вимог даного позову.

Суд вірно вважав недоведеним факт того, що керівництвом музею після отримання службової записки відповідача та після складання акту ревізії вживалися заходи щодо встановлення причин виявленої відсутності товарно-матеріальних цінностей, причини з яких відсутні матеріальні цінності не встановлювалися.

Крім того, у відповідності до пункту 1 статі 134 КЗпП України обов`язковою умовою за якої працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації є наявність укладеного між ними договору про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Як вбачається зі змісту п. 1 Договору про повну матеріальну відповідальність, працівник приймає на себе повну матеріальну відповідальність за забезпечення цілості всіх переданих їй під звіт роботодавцем в установленому порядку товарно-матеріальних цінностей, музейних експонатів та коштів згідно з інвентаризаційними описами №1 та №2, що додаються до цього договору, а також за незабезпечення цілості тих товарно-матеріальних цінностей й коштів, що будуть передаватись працівнику під звіт роботодавцем протягом всього строку дії цього договору.

Пунктом 3 Договору сторони визначили, що у випадку виявлення недостачі переданих працівнику під звіт товарно-матеріальних цінностей або коштів більше встановлених допустимих норм, знищення, пошкодження, зниження якості або псування з його вини товарно-матеріальних цінностей, він зобов`язується відшкодувати недостачу коштів та заподіяну шкоду відповідним товарно-матеріальним цінностям.

Судом першої інстанці було достеменно встановлено, що у порушення п. 1 Договору про повну матеріальну відповідальність від 01 січня 2014 року, позивачем, на підтвердження зазначених у позовній заяві обставин, не надано у розпорядження суду доказів, які б свідчили про передачу ОСОБА_1 товарно-матеріальних цінностей, відсутність яких було виявлено у ході проведення інвентаризації, а саме: бетонозмішувача MLZ130NG2у кількості 1 шт. (інвентарний номер 10499165), балансовою вартістю 2 810,00 грн.; тачки садові двоколісні оцинкована 03,13 (інвентарний номер 113141131) в кількості 2 шт., балансовою вартістю 682,00 грн. кожна.

Матеріали справи не містять інвентаризаційніописи №1 та №2, що повинні були бути додаткомдо Договру про повну матеріальну відповідальність, укладаному 01.01.2014 року між сторонами.

Доводи апеляційної скарги про те, що передача відповідачу під звіт роботодавцем в установленому порядку товарно-матеріальних цінностей, музейних експонатів та коштів згідно з інвентаризаційними описами №1 та №2 підтверджується фактом виявлення ОСОБА_1 відстуності у наявності матеріальних цінностей, а саме: бетонозмішувача і фрези, та повідомлення про це керівництва музею. Колегією суддів оцінюються критично та відхиляються.

Такі доводи апеляційної скарги є припущеннями позивача. Апелянтом, на думку колегії суддів, не доведено перед судом належними і допустимими доказами обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх позовних вимог,

Разом з тим, оскільки колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову Національного музею народної архітектури та побуту України у зв`язку з його недоведеністю, позовна давність не застосовується.

Одними з основних засад судочинства, визначених пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доводи апеляційної скарги щодо не врахування судом вказаних апелянтом обставин матеріалам справи не відповідають.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

У кожному конкретному випадку суд повинен ретельно оцінити докази й мотиви заявника, уважно вивчити обставини справи та надати мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

При цьому, колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Суд у своєму рішенні навів достатні мотиви з яких не прийняв до уваги доводи позивача щодо наявності підстав для задоволення позову, дав вірну оцінку запереченням відповідача.

Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.

Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.

Керуючись ст.ст.7,367, 369, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Національного музею народної архітектури та побуту України залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: Є.М. Суханова

Судді: В.В. Гуль

А.С. Сержанюк