ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Власова Ю. Л, Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С.,

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 листопада 2020 року у справі № 200/9195/19-а (провадження № 11-120заі20)

за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі - ТУ ДСА України в Донецькій області), третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії

Короткий виклад історії справи

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:

- визнати протиправними дії ТУ ДСА України в Донецькій області щодо нарахування та виплати судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 за період з 4 грудня 2018 року по 30 червня 2019 року суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів;

- зобов`язати ТУ ДСА України в Донецькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 на підставі Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з урахуванням раніше виплаченої суми.

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII). Згідно із цим Рішенням указане положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Позивачка вважала, що відповідно до зазначеного Рішення Конституційного Суду України кожен суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, починаючи з 4 грудня 2018 року мав право на отримання суддівської винагороди на основі посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим відповідач нараховує суддівську винагороду на підставі розміру прожиткового мінімуму, керуючись Законом України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII). ОСОБА_1 вважала такі дії ТУ ДСА України в Донецькій області дискримінаційними, оскільки і судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і судді, які його не пройшли з незалежних від них причин, однаково здійснюють правосуддя та володіють однаковим обсягом прав та обов`язків судді, отримуючи водночас різні розміри суддівської винагороди.

Окремо позивачка звертала увагу на те, що положення Закону № 1774-VIII не відповідають принципам правової визначеності та «якості закону».

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року відкрито провадження в цій справі.

6 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі

№ 200/9195/19-а.

Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності Верховний Суд не встановив.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що на час існування спірних правовідносин (з грудня 2018 року до червня 2019 року включно) пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому ТУ ДСА України в Донецькій області правомірно керувалося його положеннями. Натомість з огляду на викладене відповідач не мав правових підстав керуватися нормами законів України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину.

Надаючи правову оцінку доводам позивачки щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, у тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що цим Рішенням Конституційного Суду України не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність норм Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

При цьому, за висновками суду першої інстанції, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання щодо його оперативності (швидкості) не може автоматично означати його дискримінаційний характер як такого.

Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали апеляційні скарги з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційних скаргах скаржники просили скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Право на апеляційне оскарження рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року скаржники пояснювали тим, що цим рішенням суд вирішив питання про їхні права й обов`язки. Скаржники зауважують, що вони є суддями, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на розгляді у судах перебувають їхні справи з аналогічних правовідносин, а рішенням від 11 березня 2020 року, постановленим у зразковій справі, Верховний Суд установив порядок застосування норм щодо виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі скаржник зазначав, що відповідно до частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

ОСОБА_2 наголошував, що Законом № 2453-VI прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису.

Враховуючи викладене, скаржник вважає, що суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VI на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання практично свідчить про зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3

ОСОБА_3 в апеляційній скарзі звертала увагу на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що з прийняттям Закону № 1774-VIII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина, оскільки, як вважала скаржниця, саме мінімальна заробітна плата є складовою формули визначення розміру посадового окладу і, як наслідок, суддівської винагороди.

На переконання скаржниці, також помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги, не вирішувалося питання щодо розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів.

Окремо ОСОБА_3 звертала увагу й на те, що Закон № 1774-VIII не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки цим Законом жодні відповідні зміни до Закону № 2453-VI не вносилися. Закон № 1774-VIII не є ані спеціальним законом відносно «профільного закону», ані таким, що вносить до нього зміни, ані таким, що визначає порядок застосування останнього.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначала, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення залишив поза увагою, що запровадження нової розрахункової величини для суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів.

Також скаржниця наголошувала, що аналіз положень Закону № 1774-VIII свідчить про те, що цей Закон не є спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин.

З огляду на зазначене ОСОБА_1 вважала, що суд першої інстанції, надаючи перевагу Закону № 1774-VIII в обчисленні винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, беручи до уваги змінений підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати, наводячи приклади для розрахунку розміру плати для надання адміністративних послуг у колективних договорах та угодах усіх рівнів, не врахував приписів частини першої статті 133 Закону № 2453-VI про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативними актами.

Доводи апеляційних скарг ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Скаржники у своїх апеляційних скаргах (усі три скарги є ідентичними за формою та змістом) зазначали, що оскаржуване рішення суду першої інстанції постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до невідповідності висновків, викладених у цьому рішенні, обставинам справи. Зокрема, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року містить помилковий висновок про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, не вирішувалося питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

Скаржники наголошували, що і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що регулює правовідносини щодо обчислення та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини. Закон № 1774-VIII не є законом про судоустрій, він не може регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди.

З огляду на це скаржники зауважили, що застосування до спірних правовідносин положень пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII є порушенням їх гарантованого Конституцією та законами України права на належне матеріальне забезпечення, розмір якого прямо визначений Законом № 2453-VI.

Скаржники наголошували, що очікуваний розмір суддівської винагороди, гарантований державою в первинній редакції Закону № 2453-VI, є правомірним «законним» очікуванням у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Перший протокол, Конвенція відповідно).

Окремо скаржники зазначали, що, відмовляючи позивачці в задоволенні позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив її право на розгляд справи справедливим судом у дусі змагальності з дотриманням права на ефективний юридичний захист.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.

Упродовж 2018-2019 років суддівська винагорода ОСОБА_1 обчислювалась виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 1 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону № 1774-VIII та змінами підходу обчислення виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, у грошовому вираженні розмір суддівської винагороди позивачки не зменшився (станом на 1 січня 2016 року він дорівнював 20 670 грн, а з 1 січня 2017 року - 24 000 грн).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цій справі спірним є питання правильності розрахунку ТУ ДСА України в Донецькій області суддівської винагороди позивачки, проведеного після набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018. На думку ОСОБА_1 , винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, а не виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року.

Водночас, як свідчить зміст зазначеного Рішення Конституційного Суду України, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, унаслідок яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у вигляді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю зокрема, так і на судову владу загалом. У зв`язку із цим у Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

Тож унаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим Рішенням законної сили, оскільки величина посадового окладу змінилася з 10 на 15 мінімальних заробітних плат.

Однак 6 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, який набрав чинності з 1 січня 2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Законом № 1402-VIIІ у редакції Закону № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) визначено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.

Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року.

З прийняттям Закону № 1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.

У межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон № 1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.

Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не знизив рівень суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону № 1402-VIII ще не виплачувалася.

Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди і яка призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому вираженні, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів

№ 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому вираженні.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Розглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а також позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, проте з таким висновком не погоджуємося з огляду на таке.

Україна є правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі і повинні відповідати їй (стаття 1, частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).

Відповідно до Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 6, частина друга статті 19).

Згідно із Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні; виключно законами України визначається статус суддів (частина перша статті 55, пункт 14 частини першої статті 92, частина перша статті 127).

Право кожного на судовий захист є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань.

За частиною першою статті 126 Основного Закону України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Згідно з вимогами частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (частини друга, третя статті 8 Основного Закону України).

Незалежність як складова конституційного статусу суддів гарантується Конституцією України і забезпечується, зокрема, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади, забороною впливу на них у будь-який спосіб, захистом професійних інтересів суддів, підкоренням судді лише закону при здійсненні правосуддя, державним фінансуванням та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, притягненням винних осіб до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді, здійсненням суддівського самоврядування.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені в базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України засадами складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя (рішення: від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справах щодо пільг, компенсацій і гарантій, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу, від 11 жовтня 2005 року

№ 8-рп/2005 у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 у справі про гарантії незалежності суддів, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016 у справі щодо щомісячного довічного грошового утримання судді).

Право на справедливий суд в Україні з часу проголошення її незалежності забезпечувалося шляхом розвитку принципу незалежності суддів у законах України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій України» та Законі № 2453-VI, у яких послідовно закріплювалися самостійність суддів, свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до внутрішнього переконання суддів та їх належне матеріальне забезпечення.

Гарантії незалежності суддів установлено у статті 48 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII та Закону № 1402-VIII, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Вважаємо за необхідне наголосити, що положення законів № 2453-VI та № 1402-VIII щодо належного матеріального та соціального забезпечення суддів повинні відображати положення Конституції України та міжнародних актів щодо незалежності суддів, бути спрямованими на забезпечення здійснення справедливого правосуддя та стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів.

Крім того, відповідно до Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).

Як зазначається у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12 та 17 листопада 2010 року № (2010)12, кожна держава має забезпечити відповідність статусу і винагороди суддів гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на судові рішення; мають існувати гарантії виплат у зв`язку з відставкою суддів, які повинні відповідати попередньому рівню оплати праці суддів.

Таким чином, конституційний статус суддів передбачає їхнє належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя.

Вважаємо за необхідне наголосити, що Законом № 2453-VІ прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому саме вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису. Так, якщо йдеться про «розрахункову величину» як самостійну категорію, що визначає масштаб, до якого застосовується десятикратне збільшення, то це безпосередньо протирічить вимогам Закону № 2453-VІ, де як такий має застосовуватись розмір мінімальної заробітної плати. Якщо ж йдеться про «розрахункову величину мінімальної заробітної плати», то її так само не можна застосовувати, оскільки в Законі № 2453-VІ йдеться саме про мінімальну заробітну плату, а не про якусь її розрахункову величину.

Частиною першою статті 135 Закону № 1402-VІІІ закріплено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 133 Закону № 2453-VІ.

Таким чином, і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що врегульовує правовідносини щодо обрахунку та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини, зокрема й закон про судоустрій.

На нашу думку, на законодавчому рівні наявна пряма вказівка на відповідний закон, предметом регулювання якого є суддівська винагорода та чітка заборона щодо втручання в регулювання цих відносин іншими «нормативно-правовими актами». А оскільки розділ ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII не є законом про судоустрій, вони не можуть регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди, бо це буде не лише невиконанням вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а й приписів Основного Закону України.

Необхідно зауважити, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Однією з таких базових гарантій є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення - суддівської винагороди. Гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.

Особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.

Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня.

Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.

На наше переконання, суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VІ на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Крім того, інша пряма норма Конституції України, а саме стаття 41 Конституції, узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу, яку можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у тому числі права судді на отримання вихідної допомоги у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності.

Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частини перша статті 1 Першого протоколу).

У той же час позбавлення суддів права на отримання суддівської винагороди у розмірі, прямо визначеному первинною редакцією Закону № 2453-VI, з огляду на зазначені вище міркування не відповідає жодному із цих критеріїв.

Слід констатувати, що з правом судді на своєчасну виплату суддівської винагороди пов`язані його права на відставку; отримання вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем, медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядок соціального захисту суддів, які мають матеріальний характер, а отже, порушення зазначених прав та непередбачуване втручання в права суддів з боку держави одночасно є недотриманням статті 1 Першого протоколу та статті 41 Конституції України.

Таким чином, працюючи на посаді судді після прийняття первинної редакції Закону № 2453-VІ, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду починаючи з 1 січня 2015 року встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, ОСОБА_1 мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою суддівську винагороду як одним із елементів гарантії незалежності суддів.

На нашу думку, наведені норми Конституції України, Конвенції, практики Європейського суду з прав людини свідчать про протиправність позбавлення суддів права на отримання суддівської винагороди в раніше встановленому розмірі згідно з вимогами пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, без врахування прав, визначених положеннями статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу, оскільки позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права судді на мирне володіння своїм майном.

Отже, очікуваний розмір суддівської винагороди, що гарантований державою у первинній редакції статті Закону № 2453-VІ, є правомірним «законним» очікуванням в розумінні статті 1 Першого протоколу.

Тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцію Закону № 2453-VІ, виникнення цього права у суддів під час дії цієї норми закону та подальше зменшення такої винагороди без будь-яких альтернатив на підставі норм пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII свідчать про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та про недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і набутими відповідно до закону правами особи.

Зазначене вище, в контексті вимог принципу верховенства права, дає підстави для висновку, що положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII не можуть вважатися підставою для позбавлення суддів, зокрема і ОСОБА_1 , права на отримання такої суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцію Закону № 2453-VІ (з урахуванням вимог Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018), як елемента забезпечення реального функціонування принципу незалежності суддів, а отже, не повинні застосовуватись.

Крім того, вважаємо необхідним зазначити, що запроваджене вказаними положеннями Закону № 1774-VIII правове регулювання визначення посадових окладів фактично призвело до зменшення посадових окладів суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, понад у 2 рази, а отже, і до суттєвого зменшення розміру матеріального забезпечення таких суддів.

Водночас, на нашу думку, помилковим є підхід більшості суддів Великої Палати Верховного Суду до складання таблиць у судовому рішенні та проведення порівняльного аналізу отримання суддівської винагороди між суддями, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, та тими суддями, які його не пройшли з незалежних від них причин.

За таких обставин необхідно було б провести дослідження та з`ясування ситуації щодо всіх суддів системи судоустрою України щодо відмінностей у грошовому утриманні, встановити кількість суддів по роках і на час ухвалення рішення Великою Палатою Верховного Суду та проходження ними кваліфікаційного оцінювання з тим, щоб мати об`єктивну інформацію у питаннях відмінностей в отриманні грошового утримання (адже може бути так, що суддів, які кваліфікаційне оцінювання не пройшли, значно більше ніж тих, хто таке оцінювання пройшов).

Тому, на наше переконання, при розгляді зразкової справи за позовом ОСОБА_1 необхідно було застосувати положення статей 8, 22, 126, 130 Конституції України, адже вони визначають засадничі підходи до забезпечення незалежності і недоторканності всіх суддів, зокрема і щодо належного матеріального забезпечення.

Крім того, вважаємо за необхідне зазначити, що захищеність суддів на рівні Конституції України є найважливішою гарантією незалежності судової влади, про що також зазначено у пункті 3.1 Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.

Слід констатувати, що у провадженні Конституційного Суду України знаходилася справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо невідповідності (неконституційності) Конституції України, зокрема, пунктів 22 та 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, які стосувалися відмінностей у грошовому утриманні суддів залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання.

Разом з тим Конституційний Суд України у справі № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року закрив конституційне провадження у зазначеній частині у зв`язку з тим, що підпунктом 16 (який набрав чинності з 1 січня 2020 року) пункту 1 розділу 1 Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ виключені.

З викладеного також можна зробити висновок про те, що законодавець ухваленням відповідних змін до Закону № 1402-VІІІ констатував наявність різних (неоднакових) підходів щодо призначення грошового утримання суддів залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання. Водночас, на нашу думку, у цій зразковій справі за позовом ОСОБА_1 суду необхідно було захистити порушене право позивачки, а відтак і інших суддів системи судоустрою України, з часу ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.

Так, відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На наше переконання, обставини цієї справи вимагали як від суду першої інстанції, так і від Великої Палати Верховного Суду не тільки надати оцінку дотриманню відповідачем формальної процедури відмови ОСОБА_1 у праві на отримання належного грошового утримання відповідно до Закону № 2453-VІ після ухвалення рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, але й дослідити дотримання принципів верховенства права, правової визначеності і передбачуваності законодавчої політики, встановлення менш сприятливих умов надання матеріального і соціального забезпечення суддям залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання, що за своїм значенням у системі правового регулювання означає звуження змісту та обсягу існуючих прав і відповідно до вимог статті 22 Конституції України є недопустимим.

На нашу думку, відповідно до статті 7 КАС, розглядаючи зразкову справу за позовом ОСОБА_1 , суди повинні були застосувати норми Конституції України як норми прямої дії.

При цьому додатково вважаємо за необхідне наголосити, що Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року у справі № 2-р/2020 визнано неконституційним пункт 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, яким було передбачено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 11 березня 2020 року № 4-р/2020, послідовно підтверджуючи та вказуючи на конституційні гарантії незалежності суддів, зокрема і щодо належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, у мотивувальній частині рішення констатував, що проаналізовані Судом відповідні положення Конституції України, дали підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

Підсумовуючи, вважаємо за необхідне вказати, що забезпечення державою належної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи.

Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Такими гарантіями є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди. Важливою є і послідовність дій законодавця, особливо з огляду на сферу суспільних відносин, у якій може проявлятись непослідовність.

На наше переконання, різниця у правах суддів залежно від проходження ними кваліфікаційного оцінювання порушувала статус суддів та гарантії їх незалежності.

Висновки

Ураховуючи наведене, ми не погоджуємось із рішенням Великої Палати Верховного Суду про залишення апеляційних скарг ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 без задоволення, оскільки вважаємо, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року у зразковій справі за позовом ОСОБА_1 підлягало скасуванню з ухваленням власного рішення Великою Палатою Верховного Суду про задоволення позовних вимог.

Судді Великої Палати

Верховного Суду О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

Ю. Л. Власов

М. І. Гриців

Ж. М. Єленіна

В. С. Князєв