Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 303/2318/18

провадження № 61-47726св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Петрова Є. В., Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області

від 21 серпня 2018 року в складі судді Довжанина М. М. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року в складі колегії суддів: Собослой Г. Г., Куштан Б. П., Джуга С. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просила усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві приватної власності житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 травня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Попович В. В., та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 квітня 2018 року № 119835925.

Після реєстрації права власності за новим власником, яким є позивач, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не набули самостійного права на житло, ОСОБА_1 не надавала згоди на їх проживання у спірному будинку.

Разом із тим, відповідачі продовжують проживати у спірному будинку та створюють перешкоди власнику у вільному користуванні та розпорядженні майном.

Посилаючись на статті 317, 319, 321, 391 ЦК України, ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди їй у користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 21 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року, позов задоволено.

Усунено перешкоди у користуванні належним ОСОБА_1 на праві приватної власності житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що у зв`язку з набуттям позивачем права власності на будинок, автоматично припинилося право користування таким будинком у попереднього власника ОСОБА_2 та члена його сім`ї ОСОБА_3 .

При цьому суди вважали, що спільне проживання позивача з відповідачами в одному будинку є неможливим, оскільки вони є чужими людьми один одному та позивач через присутність відповідачів у спірному будинку не може вільно користуватися особистою приватною власністю, що свідчить про наявність підстав для позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Находження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу № 303/2318/18 з Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.

Зупинено виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 серпня 2018 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року до закінчення розгляду справи в касаційному порядку.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 25 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року зупинено касаційне провадження у справі № 303/2318/18 за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 серпня 2018 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року до закінчення перегляду в касаційному порядку Другою судовою палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду судових рішень у справі № 303/6423/15-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2020 року розглянуто справу за позовом ОСОБА_2 ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Верхньовизницької сільської ради Мукачівського району Закарпатської області про визнання рішень незаконними та їх скасування, визнання свідоцтва про право власності недійсними, визнання права власності на майно за набувальною давністю, касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 січня 2016 року та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 26 лютого 2018 року залишено без зміни.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2020 рокупоновлено касаційне провадження № 61-47726св18 у справі № 303/2318/18.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів є незаконними, оскільки позивач заявила вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 109 ЖК УРСР, відповідно до яких та згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини їм має бути надане інше житло. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог про виселення суперечать правовому висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, яким закріплено правило про неможливість виселення без надання іншого жилого приміщення особи, яка має довготривалі та сталі зв`язки зі спірним приміщенням та відноситься до нього як до свого постійного місця проживання, та рішенню ЄСПЛ «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 грудня 2010 року № 30856/03.

Судами проігноровано наявність достатніх та триваючих зв`язків відповідачів із конкретним місцем проживання. ОСОБА_2 , як зять забудовника будинку- ОСОБА_4 та чоловік ОСОБА_5 , та їх син - ОСОБА_3 проживає за вказаною адресою з 1975 року за згодою голови дворогосподарства, зареєстрований у домоволодіння з 208 року. З моменту народження зареєстрований також ОСОБА_3 1978 року народження. Позивачка є дочкою ОСОБА_6 - сина ОСОБА_4 - забудовника, та донькою брата жінки позивача, з якими вони прожили у цьому будинку усе життя як члени сім`ї забудовника, а тому твердження про самовільне вселення відповідачів, безпідставність проживання у спірному будинку не відповідає дійсним обставинам справи та є помилковим.

Судами не враховано, що згідно примітки у свідоцтві про спадщину, на підставі якого позивачка отримала право власності на житловий будинок, до складу спадщини не входить літня кухня літ «Д», яка була збудована саме відповідачами за власний кошт для свого проживання, та у якій відповідачі й проживають.

При цьому судами встановлено лише, що у будинку вони зареєстровані.

Крім того, прийнявши спадщину згідно з заявою від 23 вересня 2013 року, позивач повинна була звернутися до суду за захистом своїх прав протягом трьох років у межах позовної давності, проте позов пред`явила лише у травні 2018 року.

Відзив на касаційну скаргу

ОСОБА_1 наданим їй правом на подання відзиву не скористалася.

Фактичні обставини встановлені у справі № 303/6423/15

Судом встановлено, що дворогосподарство АДРЕСА_1 відносилось до колгоспного двору.

Відповідно до довідки Верхньовизницької сільської ради від 01 червня 2011 року № 182 згідно записів погосподарської книги № 3 за 1953-1955 роки за адресою АДРЕСА_2 ), який побудований у 1946 році, були прописані ОСОБА_4 , голова сім`ї, член сільськогосподарської артілі «Червоний Паритизан» та члени його сім`ї, в тому числі і ОСОБА_5 - дочка.

ОСОБА_2 зареєстрував шлюб з ОСОБА_8 01 жовтня 1974 року.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На час смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 в дворогосподарстві були прописані ОСОБА_5 - дочка, ОСОБА_9 - син, ОСОБА_6 - онук.

На вказаній земельній ділянці у 1989 році був побудований новий житловий будинок, старий - був знесений.

Рішенням Верхньовизницької сільської ради від 27 лютого 1992 року «Про виділення земельних ділянок під індивідуальне будівництво» ОСОБА_6 було надано в довічне успадковуване володіння земельну ділянку, площею 0,50 га на перебудову житлового будинку згідно проекту планування та забудови села по АДРЕСА_3 . Визниця.

Згідно рішення виконавчого комітету Верхньовизницької сільської ради від 30 вересня 2002 року № 36 за ОСОБА_6 було оформлено право власності на домоволодіння в АДРЕСА_3 (а.с. 15) та видано свідоцтво право приватної власності на вказаний будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5 та ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 .

Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина на спадкове майно - домоволодіння АДРЕСА_3 , яку прийняла та оформила відповідач ОСОБА_1 .

ОСОБА_2 , звертаючись до суду з даним позовом, посилався на те, що будинок АДРЕСА_3 . Визниця будувався ним разом з дружиною, а оскаржуваними рішеннями та свідоцтвом порушується його право власності на будинок. Також позивач посилався на те, що ОСОБА_6 не був останнім власником спірного будинку, не був землекористувачем земельної ділянки, яку виділено ОСОБА_4 як члену колгоспного двору.

Фактичні обставини справи встановлені у цій справі.

ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 27 травня 2015 року за № 1298, посвідченого приватним нотаріусом Мікачівського районного нотаріального округу Попович В. В.

У даному будинку зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які не входять до складу сім`ї власника.

Відповідно до вказаного свідоцтва про право на спадщину за законом

ОСОБА_1 після смерті батька ОСОБА_6 є власником житлового будинку, до якого належать такі споруди і прибудови: літ. Б - сарай, літ. В - убиральня, літ Е - сарай, літ. Є - навіс, № 1 - ворота, № 2 - огорожа, № 5 - огорожа.

У примітці до свідоцтва вказано, що літня кухня літ. Д, що вказана в технічному паспорті, виданому ТзОВ «Мукачівське РБТІ та ЕО» 21 січня

2011 року, до складу спадкового майна не входить.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право на спадщину за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на спірний будинок.

Згідно з довідкою Верхньовизницької сільської ради від 20 квітня 2018 року № 45 у вказаному будинку зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК УРСР).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Такі права передбачено для захисту прав власника або законного володільця на належне йому майно від незаконного втручання у його право власності.

Отже, у справах за позовами нових власників житла про виселення членів сім`ї попереднього власника суду належить встановити відповідний баланс між потребою у захисті прав нового власника житла та співмірністю втручання у право на житло членів сім`ї попереднього власника.

Як встановлено судами, відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, оскільки вселилися до нього за згодою колишнього власника майна, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, є очевидним, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі та воно є пропорційним у демократичному суспільстві.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У справі «Дахус проти України» Європейський суд з прав людини зазначив що незважаючи на те, що виселення відповідачки є законним, однак суди не надали оцінки пропорційності такого виселення, а саме тривалості зв`язків відповідачів з житлом, відсутності іншого житла, неможливості оренди іншого житла тощо.

Відтак, вирішуючи спори щодо виселення та, дійшовши до висновку про наявність законних підстав для виселення, суди повинні мотивувати пропорційність такого заходу, надавши оцінку усім обставинам що можуть перешкоджати виселенню відповідачів зі спірного приміщення.

Вирішуючи спір та виселяючи відповідачів із житлового будинку, власником якого є ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій посилалися на те, що відповідачі не є членами сім`ї позивача, проживають в будинку всупереч волі позивача, як нового власника майна, перешкоджають вільно проживати та розпоряджатись ним, а їх право користування будинком було похідним від прав колишнього власника будинку ОСОБА_6 , який помер, і після його смерті спадщину прийняла позивач.

По суті, суди виходили лише з того факту, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, а оскільки відповідачі не є членами її сім`ї й мали похідне право на проживання від прав колишнього власника, то підлягають автоматичному виселенню.

Колегія суддів не погоджується із таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

При розгляді справи у суді першої та апеляційної інстанції відповідачі посилались на те, що позивачка ОСОБА_1 після смерті батька ОСОБА_6 є власником житлового будинку, до якого належать такі споруди і прибудови: літ. Б - сарай, літ. В - убиральня, літ Е - сарай, літ. Є - навіс, № 1 - ворота, № 2 - огорожа, № 5 - огорожа.

У примітці до свідоцтва про право на спадщину за законом вказано, що літня кухня літ.Д, що вказана в технічному паспорті, виданому ТзОВ «Мукачівське РБТІ та ЕО» 21 січня 2011 року, до складу спадкового майна не входить, та будувалась відповідачами для власного проживання.

Відповідачі посилались також на те, що вони тривалий час проживають у приміщені літньої кухні, а до цього з 1975 року у приміщені будинку, які були та є їх єдиним житлом, та місцем постійної реєстрації.

Однак, суди на зазначені доводи відповідачів не звернули уваги та не встановили, чи входить приміщення літньої кухні до складу спадкового майна, права власності на яке має позивачка, чи є спірні приміщення місцем постійного проживання відповідачів, чи мають відповідачі інше житло та чи мають відповідачі можливість оренди іншого житла тощо, у тому числі з огляду на те, що відповідач ОСОБА_2 , 1944 року народження, є особою похилого віку та те, що у спірному приміщенні відповідачі проживали зі своєю матір`ю, яка померла.

За таких обставин, суди, не встановивши зазначені фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для справедливого розгляду справи, не зробили висновки чи є втручання у приватне життя відповідачів, за умови фактичного проживання відповідачів у належному позивачці житловому приміщені, пропорційним у порівнянні з необхідністю захисту права власності позивачки, яка проживає у іншому населеному пункті: с. Кленовець Мукачівського району та позову про вселення у спірні приміщення не заявила.

За таких обставин та з урахуванням положень частини четвертої статті 411 ЦПК України, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи судами не встановлені, судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими та в силу положень статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області

від 21 серпня 2018 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: Є. В. Петров

В. М. Сімоненко

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська