03.12.20

22-ц/812/2016/20

Справа №490/5708/20

Провадження № 22-ц/812/2016/20

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

01 грудня 2020 року                                                                               м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

при секретарі судового засідання - Богуславській О.М.,

за участі заявника - ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 ,

заінтересованої особи - ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

представника заявника ОСОБА_1 – адвоката

Алейніка Владислава Анатолійовича

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 вересня 2020 року, ухвалене головуючим суддею Черенковою Н.П., повний текст складено того ж дня, у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису, заінтересована особа - ОСОБА_3 ,-

В С Т А Н О В И В

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про видачу обмежувального припису щодо ОСОБА_3 .

Заява мотивована тим, що вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . На даний час Центральним районним судом м. Миколаєва вирішується питання щодо розірвання шлюбу.

Вказує, що подружні стосунки з ОСОБА_3 припинені з 2019 року, та з цього часу ОСОБА_3 приходить до її місця проживання та роботи, погрожує, ображає людську гідність, пише смс-повідомлення через соціальні мережі, в яких містяться погрози, приниження, а також чинить психологічний тиск, принижує її в очах дітей.

Зазначає, що така поведінка змусила її неодноразово звертатись до Центрального відділу поліції ГУНП в Миколаївській області з заявами про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності.

Вважаючи, що вона є особою, яка постраждала від домашнього насильства, просила про видачу обмежувального припису відносно ОСОБА_3 , яким заборонити останньому наближатись на відстань меншу ніж 500 метрів до місця її проживання за адресою АДРЕСА_1 строком на шість місяців та вести листування, телефонні розмови з нею або контактувати через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 вересня 2020 року у задоволенні заяви відмовлено.

Обґрунтовуючи відмову у задоволені заяви, суд першої інстанції виходив з того, що заявник не надала достатніх належних, допустимих, та переконливих доказів для оцінки ризиків вчинення насильства заінтересованою особою відносно неї та їх спільних дітей, настання наслідків його вчинення, що надавало б правову підставу для видачі обмежувального припису.

В апеляційній скарзі представник заявниці посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи та невірне застосування судом норм матеріального права, тому просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким заяву задовольнити.

Мотивуючи скаргу вказував, що посилання суду на те, що факт вчинення домашнього насилля кривдником відносно заявниці не підтверджено належними доказами є помилковим.

Так, відповідно до матеріалів справи ОСОБА_1 неодноразово зверталася до правоохоронних органів із заявами про вчинення ОСОБА_3 домашнього насилля. Крім того, судом розглядалися адміністративні матеріали про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 КУАП. І лише в рамках одного з проваджень останнього було реально притягнуто до відповідальності за вчинення ним домашнього насилля. А відтак, саме ця постанова суду є належним і беззаперечним доказом вчинення відносно заявника домашнього насилля.

Закриття судом першої інстанції решти адміністративних проваджень стосовно ОСОБА_3 за закінченням строків притягнення до відповідальності не є реабілітуючою обставиною та не спростовує факту наявності вини у його діях.

Тому, надані заявником докази у своїй сукупності беззаперечно доводять факт вчинення ОСОБА_3 як психологічного, такі і фізичного насилля відносно заявниці.

Крім того, мало місце вчинення відносно заявниці економічного насилля, яке виразилося у безпідставному позбавлені ОСОБА_3 її з дітьми права користуватися житлом, в якому вони постійно проживали.

Окрім цього, суд першої інстанції замість застосування до спірних правовідносин норм Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насиллю», який регулює дані правовідносини в частині визначення поняття домашнє насилля, посилається у своєму рішенні на прецедентну практику ЄСПЛ, в якій викладено висновок щодо роз`яснення поняття «нелюдське поводження» в Конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, тобто взагалі регулює інші правовідносини.

Щодо висновку суду про неможливість застосування заборони кривднику наближатися до будинку, який належить йому на праві власності, то такий висновок суду не є невірним. Оскільки, з враховуючи практику Верховного Суду, тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку визначеному Законом України « Про запобігання та протидію домашньому насиллю» є легітимним заходом втручання у права та свободи особи.

З огляду на надані заявником ОСОБА_1 докази є очевидним високий ризик продовження ОСОБА_3 таких протиправних дій, зважаючи на їх систематичність та тривалість, а тому з метою припинення протиправної поведінки останнього існує необхідність обмежити його у контактах із заявником, для чого і слід застосувати обмеження, про які вона просить.

Правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_3 не скористався.

У судовому засідання заявник та її представник підтримали апеляційну скаргу, просили про її задоволення.

ОСОБА_3 та його представник апеляційну скаргу не визнали, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши доповідь судді, осіб, які з`явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (ч. 5 ст. 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду вказаним положенням закону в повній мірі не відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що з 30 липня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстровану шлюбі та мають двох дітей - доньок ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зі слів ОСОБА_3 , про що не заперечувала ОСОБА_1 , рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2020 року їх шлюб розірвано.

ОСОБА_3 та ОСОБА_1 разом з малолітніми дітьми зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 ( а.с.24). Власником 20/100 часток нерухомого майна за цією адресою є ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 02 грудня 2011 року( а.с.37-39).

Сторони спільно не проживають. Заявник ОСОБА_1 винаймає житло, де проживає разом із дітьми, а ОСОБА_3 проживає за адресою АДРЕСА_2 .

Згідно з листом Центрального відділу поліції Головного управління Національної поліції в Миколаївській області Мельник О.А. неодноразово з жовтня 2018 року по серпень 2020 року зверталась до них із заявами про вчинення ОСОБА_3 насильства в сім`ї.

За фактом звернення заявника від 23 жовтня 2018 року, 26 жовтня 2019 року та 26 січня 2020 року щодо нанесення ОСОБА_3 дружині ОСОБА_1 тілесних ушкоджень, то такі відомості внесені до ЄДРДР за №№12018150020004087, №120191500200003838 та 12020150020000362 відповідно, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.1 с.125 КК України.

Звернення заявника від 21 жовтня 2018 року, від 21, 28 та 29 серпня 2019 року, 12 грудня 2019 року, 21 квітня, 31 травня, 08 червня та 19 серпня 2020 року було зареєстровано в ІТС ІПНП заяв і повідомлень та розглянуто в порядку звернення громадян.

Із ОСОБА_3 проведено профілактичну бесіду та складено адміністративний протокол за ст.173-2 КУпАП «Домашнє насильство», які направлено на розгляд до суду (а.с.14-20).

Судом першої інстанції було досліджені адміністративні справи № 490/4186/20, 490/2337/20, 490/9222/19, 490/9728/18, 490/9192/19 про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 173-2 КУпАП.

Так, 21 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Центрального ВП ГУНП з заявою про прийняття заходів до ОСОБА_3 , так як він виганяє її з дому, скандалить, б`є предмети побуту, штовхає її.

Цього ж дня був складений протокол про адміністративне правопорушення, за змістом якого ОСОБА_3 о 14 годині, знаходячись за місцем проживання в ході конфлікту з дружиною ОСОБА_1 , штовхнув її, чим спричинив насильство в сім`ї, відповідальність за яке передбачено ч.1 ст. 173-2 КУпАП, який скеровано до суду.

Постановою Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 січня 2019 року адміністративне провадження щодо ОСОБА_3 закрито у зв`язку з закінченням строків притягнення до адміністративної відповідальності (№ 490/9728/18).

28 серпня 2019 року складено у відношенні ОСОБА_3 протокол про адміністративне правопорушення, за яким, 28 серпня 2019 року біля 01.00 години, останній, знаходячись за місцем свого помешкання, вчинив насильство відносно своєї дружини, яке проявилось у виразах лайки в її бік, чим могло спричинити шкоду її психічному здоров`ю.

Постановою Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 грудня 2019 року провадження у справі закрито підставі п.7 ч.1 ст.247 КУпАП у зв`язку з закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності (№ 490/9192/19).

10 вересня 2019 року складений адміністративний протокол за ст. 173-2 КУпАП у відношенні ОСОБА_3 , в якому зазначено, що він періодично на побутовій основі влаштовує сварки, та 28 серпня 2019 року висловлювався на її адресу нецензурною лайкою та погрожував вигнати з дому.

Постановою Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 грудня 2019 року провадження у справі закрито підставі п.7 ч.1 ст.247 КУпАП у зв`язку із закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності ( 490/9222/19).

Відповідно до постанови Центрального районного суду м. Миколаєва від 05 травня 2020 року, прийнятої за результатами розгляду протоколу про адміністративне правопорушення у відношенні ОСОБА_3 за ст. 173-2 КУпАП, 12 грудня 2019 року о 21 год. 00 хв. ОСОБА_3 , знаходячись за своїм місце проживання ( АДРЕСА_1 ), вчинив домашнє насильство фізичного та психологічного характеру відносно своєї дружини ОСОБА_1 , що полягало у штовханні та ображанні в її бік нецензурною лайкою. Провадження у справі закрито на підставі п.7 ч.1 ст.247 КУпАП -у зв`язку зі спливом строків накладення адміністративного стягнення ( 490/2337/20).

31 травня 2020 року ОСОБА_1 звертається до Центрального ВП ГУНП з заявою, в якій вказує, що ОСОБА_3 систематично вчиняє домашнє насильство, висловлюється нецензурною лайкою, погрожує фізичною розправою.

11 червня 2020 року складено протокол про адміністративне правопорушення за ст. 173-2 КУпАП, за змістом якого 31 травня о 22-30 год., ОСОБА_3 здійснив домашнє насильство у відношенні своєї дружини шляхом висловлювання на її адресу нецензурною лайкою.

Постановою Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 липня 2020 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст.173-2 КУпАП, на підтвердження чого надала копію вказаної постанови (а.с.7,8).

Як вбачається із тексту вищевказаної постанови суду, ОСОБА_3 визнав свою вину частково та зазначав, що між ним та його дружиною систематично відбуваються сварки через те, що вона повертається додому пізно, нічого при цьому не пояснюючи. Не заперечував, що в ході конфлікту 11 червня 2020 року виражався грубою нецензурною лайкою по відношенню один до одного.

Також, при розгляді справи судом першої інстанції в якості свідка було допитано ОСОБА_7 , яка вказала, що про неправомірні дії ОСОБА_3 по відношенню до ОСОБА_1 їй відомо зі слів останньої.

Звертаючись із заявою у даній справі, ОСОБА_1 просила про видачу обмежувального припису відносно ОСОБА_3 на строк до шести місяців. Заявниця вказувала на чисельні факти домашнього насильства, вчинені останнім відносно неї.

Відмовляючи у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису суд першої інстанції виходив з того, що заявником не надано достатніх належних, допустимих, та переконливих доказів для оцінки ризиків вчинення насильства заінтересованою особою відносно заявниці та їх спільних дітей, настання наслідків його вчинення, що надавало б правову підставу для видачі обмежувального припису.

З таким висновком колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

Закон України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі - Закон № 2229-VIII) визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів - осіб, які постраждали від такого насильства.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 2229-VIII домашнє насильство - діяння (дія або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Економічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.

Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 24 цього Закону до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.

Частиною 2 статті 26 Закону № 2229-VIII передбачено, що обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Відповідно до частини 3 статті 26 Закону № 2229-VIII рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.

У пункті 9 частини 1 статті 1 Закону № 2229-VIII визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи. Оцінка ризиків має проводитись за факторами небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства шляхом відібрання свідчень від постраждалої від такого насильства особи, з`ясування обставин конфлікту та виявлення чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи. Фактори небезпеки (ризику) щодо вчинення домашнього насильства мають визначатися за результатами оцінки дій кривдника, які свідчать про ймовірність настання летальних наслідків у разі вчинення домашнього насильства з метою виявлення вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті такої особи.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 756/3859/19 (провадження № 61-11564св19) зроблено висновок, що «враховуючи положення Закону № 2229-VIII, обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях».

Частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст. 76, ч.1, 2 ст.77, ч.2 ст. 78, ч.1 ст. 95 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються зокрема письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч.6 ст. 81, ч.1 ст. 89 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Так, постановою Центрального районного суд м. Миколаєва від 24 липня 2020 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні домашнього насильства та притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.173-2 КУпАП з накладенням штрафу у розмірі 170 грн.

Як вбачається з постанов Центрального районного суду м. Миколаєва у справах 490/2337/20, 490/9222/19, 490/9728/18, 490/9192/19 провадження у справі про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.173-2 КУпАП, закрито на підставі п.7 ч.1 ст.247 КУпАП.

Проте, з правового аналізу вказаної норми вбачається, що її застосування можливе лише у випадку наявності вини особи у вчиненні правопорушення, адже у разі відсутності вини особи в скоєнні домашнього насилля провадження у справі підлягає припиненню на підставі п.1 ч.1 ст. 247 КУпАП - через відсутність події і складу адміністративного правопорушення, відтак така обставина як закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків притягнення до адміністративної відповідальності, передбачених ст.38 КУпАП, не є реабілітуючою, тобто не є обставиною, яка спростовує факт наявності вини особи в скоєнні домашнього насилля.

Сам факт неодноразового звернення  ОСОБА_1  до правоохоронних органів, з підстав вчинення відносно неї ОСОБА_3 домашнього насильства, свідчить про наявність тривалого конфлікту між ними, та підтверджує факт того, що останній вчиняв по відношенню до заявника домашнє психологічне та фізичне насильство, що є необхідною умовою для можливості застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Наведені вище докази свідчать про серйозність сприйняття ОСОБА_1 фактів домашнього насильства, переживання з приводу можливих повторень таких випадків, суттєвість наслідків, спричинені цим, та бажання заявниці попередити такі випадки, захистити від таких себе та малолітніх дітей.

В суді апеляційної інстанції сторони підтвердили, що вони проживають окремо: ОСОБА_1 винаймає разом з дітьми інше житло, а ОСОБА_3 проживає на теперішній час за адресою АДРЕСА_2 .

Побоюючись неправомірних дій з боку ОСОБА_3 , адресу місця тимчасово проживання ОСОБА_1 приховує.

Також апеляційним судом встановлено, що відносини учасників цієї справи не покращились, заінтересована особа не надає належної оцінки агресивності своїх дій.

Враховуючи принцип пропорційності, відповідність вимог заявниці щодо застосування заходів тимчасового обмеження прав кривдника ч.2 ст.26 Закону № 2229-VIII, оцінюючи фактори небезпеки (ризиків) для неї, що підтверджується наданими останньою доказами, які є належними, допустимими та достатніми, а саме - ці обставини підтверджені тим, що ОСОБА_3 був притягнутий до притягнуто до відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 173-2 КУпАП, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення вимоги заявника щодо видачі обмежувального припису у вигляді заходів тимчасового обмеження прав - заборони ОСОБА_3 строком на шість місяців наближатися на відстань 500 м. до місця проживання заявника за адресою: АДРЕСА_1 ; заборони вести листування, телефонні переговори з заявником або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто або через третіх осіб.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (East/West Alliance Limited v. Ukraine, № 19336/04, § 166-168, від 23 січня 2014 року).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом № 2229-VIII, є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи враховуючи, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою такої особи.

Саме враховуючи доведеність фактів неодноразового вчинення ОСОБА_3 фактів домашнього насильства, його протиправної поведінки, втручання у його права власника майна є виправданим та пропорційним заходом.

Аналізуючи матеріали справи, колегія суддів бере до уваги надані позивачем докази, показання свідка, враховує, що відповідачем не надано жодних доказів на спростування зазначених позивачем обставин, а також враховуючи принцип співмірності та можливі ризики приходить до висновку про задоволення заявлених вимог.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на наведене, те що судом першої інстанції належним чином не дослідженні обставини справи та зроблені передчасні висновки, які не відповідають нормам процесуального законодавства суд апеляційної інстанції приходить до висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги та наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції і прийняття постанови про задоволення заяви.

Відповідно до ч. 3 ст. 350-5 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, відносяться за рахунок держави.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу представника заявника ОСОБА_1 – адвоката Алейніка Владислава Анатолійовича  задовольнити.

РішенняЦентрального районного суду м. Миколаєва від 29 вересня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Заяву ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису, заінтересована особа -  ОСОБА_3 задовольнити.

Видати обмежувальний припис у вигляді заходів тимчасового обмеження прав ОСОБА_3 , поклавши на нього на строк шість місяців такі обов`язки:

заборонити ОСОБА_3 наближатись на відстань меншу ніж 500 метрів до місця проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 ;

заборонити ОСОБА_3 вести листування, телефонні розмови з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий                                                                                      Ж.М. Яворська

Судді                                                                                              Т.М. Базовкіна

       Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 03 грудня 2020 року.