КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2020 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 759/20627/18

номер провадження: 22-ц/824/9261/2020

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,

за участю секретаря - Орел П.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою законного представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 березня 2020 року у складі судді Журибеди О.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні права власності,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права власності.

Позовна заява мотивована тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок по АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 має право на користування належним позивачу житловим приміщенням і зареєстрована в цьому житловому будинку разом з неповнолітніми дітьми. Проте відповідач та її діти не проживають за місцем своєї реєстрації, у зв`язку з чим перешкоджають позивачу у нарахуванні та призначенні субсидії. Вказувала, що вона не може розпорядитися своєю власністю, а саме, зменшити тягар утримання будинку та скористатись спрощеною і безкоштовною процедурою призначення субсидії.

Також зазначала, що реєстрація місця проживання неповнолітніх дітей відповідача у будинку перешкоджає їй укласти договір довічного утримання, оскільки Орган опіки та піклування відмовив їй у вчиненні цього правочину, так як відсутня письмова згода відповідача. Письмову згоду на вчинення правочину відповідач надати відмовилась, а також відмовилась добровільно зняти з реєстрації місця проживання своїх неповнолітніх дітей.

З урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, позивач ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди у здійсненні права розпорядження приватним житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2019 року залучено до участі у справі Службу у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації як третю особу без самостійних вимог.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 02 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, законний представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно встановив предмет позову та предмет доказування в даній справі. Зазначає, що посилання суду першої інстанції на обставини, які були встановлені рішенням суду в іншій справі, не мають значення для вирішення даної справи, знаходяться за межами предмету доказування та не можуть бути підставою для відмови в позові і таке твердження випливає зі ст.391 ЦК України та ст.41 Конституції України.

Вказує, що право відповідача на користування житлом і право власника на розпорядження своєю власністю мають різний правовий характер та мають вирішуватися в окремих позовних провадженнях. Питання щодо права користування житлом відповідача не входить до предмету доказування і не має ніякого значення для правильного вирішення справи. Тому вважає, що висновки суду першої інстанції про відмову в позові через невирішене питання щодо користування житлом у відповідача та через спірні питання, що пов`язані з правом користування в будинку позивача, є безпідставними.

Зазначає, що перешкодою позивачу у здійсненні права розпорядження належним їй на праві приватної власності житловим будинком є реєстрація місця проживання відповідача та її неповнолітніх дітей, а тому вважає, що спосіб захисту порушених прав, який обрала позивач, передбачений законодавством. Зняття відповідача та її дітей з реєстрації місця проживання за рішенням суду узгоджується з положеннями Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а також Правилами реєстрації місця проживання, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №207, а тому суд має право усунути перешкоди власнику майна в обраний ним спосіб.

Відповідач ОСОБА_3 не скористалася своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направила.

Третя особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації направила на адресу Київського апеляційного суду лист від 30 вересня 2020 року, у якому просить, зокрема, ухвалити рішення на користь та в інтересах дітей.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із їх недоведеності. Зокрема суд зазначив, що відповідачОСОБА_3 від дня народження у 1983 року зареєстрована у будинку у встановленому законом порядку як член сім`ї позивача, а тому вона та її діти мають право користування вказаним житловим приміщенням. Проте відповідач позбавлена можливості користуватись спірним житловим будинком, оскільки позивач зачинив всі житлові кімнати і відповідачу доводилось проживати у коридорі спірного будинку.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.

Відповідно до змісту ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Положеннями ч.1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до приписів ст.79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 19 жовтня 1985 року, виданого державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Кушніренко Л.А., що підтверджується інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06 жовтня 2018 року (а.с.12, т.1).

Установлено, що відповідач ОСОБА_3 є дочкою позивача.

У житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстрована позивач по справі, а також відповідач ОСОБА_3 з 11 серпня 1983 року, її малолітні діти: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується витягом з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні від 25 січня 2018 року (а.с.19).

Таким чином судом першої вірно встановлено, що відповідач ОСОБА_3 зареєстрована у вказаному вище житловому будинку як член сім`ї позивача у встановленому законом порядку, а тому має право на користування вказаним житловим приміщенням.

Згідно з ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що у квітні 2016 року відповідач ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про вселення її та її малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до вказаного вище будинку, посилаючись на те, що вона в ньому зареєстрована, але ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у користуванні ним.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Вселено ОСОБА_3 та її малолітню дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в будинок по АДРЕСА_1 (а.с.43-47, т.1). Цими судовими рішеннями встановлено, що через вкрай неприязні відносини між сторонами, конфліктні ситуації, ОСОБА_3 не має можливості проживати в спірному житловому приміщенні, оскільки позивач зачинив всі житлові кімнати і відповідачу доводилось проживати у коридорі спірного будинку, а відтак ці обставини не підлягають доказуванню відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном та таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло повинно здійснюватися з дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар (принцип пропорційності).

Отже встановивши, факт створення позивачем перешкод у користуванні ОСОБА_3 і її малолітнім дітям спірним житловим приміщенням, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про вимушене непроживання відповідача і її дітей у спірному будинку на час розгляду справи судом першої інстанції.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі № 318/1141/17-ц (провадження № 61-342св18).

Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що вони зводиться до захисту прав позивача, як власника спірного житлового будинку, від порушень з боку відповідача та її малолітніх дітей, які зареєстровані у цьому будинку, шляхом зняття їх з реєстрації.

Частиною 1 ст.316 Цивільного кодексу України визначено, що право власності це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ч.1 ст.317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За приписами ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Водночас відповідно до ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

У зв`язку із цим, відповідно до ст.16 ЦК України вимоги про зняття особи з реєстрації за місцем проживання можливе лише при вирішенні спору про житлові права.

За таких обставин, заявлена у цій справі вимога про усунення перешкод у здійсненні права розпорядження приватним житловим будинком шляхом зняття з реєстраційного обліку місця проживання відповідача та її малолітніх дітей у вказаному будинку не може бути задоволена у розумінні ст.16 ЦК України, оскільки поняття «зняття з реєстрації» нерозривно пов`язане з поняттям «житлові права» (право власності на житлове приміщення, право користування житловим приміщенням, визнання особи такою, що втратила таке користування, виселення із займаного приміщення та інше), вимог про що позивачем не заявлено.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14травня 2020 року у справі № 336/1773/17 (провадження № 61-5924св18).

Отже, враховуючи наведені вище вимоги закону та встановлені обставин справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов привального висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зняття з реєстраційного обліку місця проживання.

З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, питання щодо права користування житлом відповідача не входить до предмету доказування та не має ніякого значення для правильного вирішення справи, а також те, що позивачем правильно обраний спосіб захисту, як безпідставні.

Наведені в апеляційній скарзі доводи переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі та незгоди із обставинами встановленими судом, не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу законного представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: