КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження: Доповідач - Кулікова С.В.

№ 22-ц/824/12246/2020

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 757/2723/20-ц

04 листопада 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кулікової С.В.

суддів - Олійника В.І.

- Желепи О.В.

при секретарі - Климчук Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Бусик О.Л., у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України про відшкодування шкоди,-

в с т а н о в и в:

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України про відшкодування шкоди.

В обґрунтування позову позивач зазначав, що 12 червня 2014 року уклав з Публічним акціонерним товариством «Старокиївський банк» (далі - ПАТ «Старокиївський банк») договір банківського вкладу строком до 19 червня 2014 року. 19 червня 2014 року банк за згодою позивача закрив рахунок та згідно з умовами договору перерахував кошти на поточний рахунок позивача. Відповідно до банківської виписки станом на 11 вересня 2014 року залишок коштів на рахунку позивача становить 14 001, 15 доларів США. Починаючи з липня 2014 року позивач неодноразово звертався до банку за наданням інформації щодо повернення коштів, однак відповіді не отримав.

11 вересня 2014 року правлінням Національного банку України прийнято постанову про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» та призначення Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк». Для отримання коштів вкладники з 25 вересня 2014 року до 04 листопада 2014 року включно могли звернутись до установ банку-агента Фонду ПАТ «Банк «Київська Русь». Звернувшись до ПАТ «Банк «Київська Русь» позивач кошти не отримав та йому було запропоновано звернутись до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд). Звернувшись до Фонду позивач отримав відповідь про те, що договір, який він уклав з ПАТ «Старокиївський банк» є предметом кримінального провадження і виплати за цим договором призупинено. Після звернення до правоохоронних органів позивач отримав інформацію, що кримінального провадження відносно нього не проводиться. Вважаючи такі дії Фонду протиправними позивач звернувся до суду. 28 грудня 2018 року рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва, яке набрало законної сили, позовні вимоги позивача до Фонду про визнання протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії задоволено, однак Фонд створював усі умови для невиплати коштів позивачу.

18 листопада 2019 року позивач звернувся до Фонду для виплати гарантованої суми відшкодування за вкладом.

06 грудня 2019 року Фонд листом повідомив про те, що ПАТ «Старокиївський банк» ліквідовано, а вимоги кредиторів, що були незадоволені у зв`язку з недостатністю майна, вважаються погашеними і повноваження Фонду, як ліквідатора ПАТ «Старокиївський банк» припинено.

Таким чином, Фонд, як державна установа, діючи в інтересах Держави прийняв рішення не виплачувати належні позивачу кошти за депозитним вкладом.

01 жовтня 2019 року представник позивача звернувся до Міністерства юстиції України щодо роз`яснення законодавства з питань діяльності Фонду. Заступник міністра юстиції надав відповідь про те, що органи державної влади та Національний банк України не мають права втручатись в діяльність Фонду щодо реалізації законодавства закріплених за ним функцій і повноважень.

Таким чином, Держава сприяла дисбалансуванню банківської системи України та позбавила позивача права отримати кошти за банківським вкладом за судовим рішенням.

Загальна сума збитків, заподіяних позивачу становить 16 618 доларів США, з яких: 14000 доларів - сума вкладу; 350 доларів США - 0,5 річних проценти; 2 268 доларів США як три проценти річних за весь період прострочення.

На підставі викладеного, позивач просив суд стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України завдану позивачу шкоду в сумі 16 618 доларів США.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову.

Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача Кабінету Міністрів України і заподіянням йому шкоди. Однак, такий висновок суду першої інстанції не відповідає фактичним обставинам справи, спрямований на захист інтересів держави в противагу інтересу позивача, як особи, чиї права було порушено, про що у справі містяться належні і допустимі докази.

Звертав увагу суду апеляційної інстанції на те, що він звертався з позовом не до окремо взятого державного органу, а до Держави Україна в цілому, а відтак суб`єктом порушення конституційних прав є саме Держава Україна, а не окремо Кабінет Міністрів України.

Наголошував на тому, що саме на підставі Конституції України, яка має норми прямої дії та через призму її норм та на підставі Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід ухвалювати у даній справі рішення.

Вважав, що відсутність налагодженої роботи державного механізму, як регулятора суспільних відносин у державі, призвело спочатку до незадовільної роботи банківської системи і як наслідок неможливість отримання позивачем своїх вкладних депозитних коштів, а потім до неможливості виконання судового рішення, що було ухвалене на його корить, є прямим порушенням ст.ст. 6, 13 Конвенції із захисту прав людини і основоположних свобод.

Наполягав на тому, що саме Держава Україна в особі її Уряду має відповідати за заподіяну позивачу шкоду, спричинену відсутністю належної регуляторної політики у банківському секторі та відсутністю у державі злагодженого механізму судового захисту порушених прав, та невиконанням судового рішення.

Національний банк України надіслав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року - без змін, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Також відзив на апеляційну скаргу надіслав Кабінет Міністрів України, в якому просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на те, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими.

30 вересня 2020 року до Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судового рішення Конституційного суду України у справі за поданням Верховного суду України від 2015 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з підстав передбачених п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України.

В судовому засіданні 04 листопада 2020 року, було постановлено на розгляд вищезазначене клопотання, та суд протокольною ухвалою відмовив у його задоволенні з тих підстав, що відсутня об`єктивна неможливість розгляду даної справи до вирішення справи Конституційним судом України у справі за поданням Верховного суду України від 2015 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

В судовому засіданні представник Кабінету Міністрів України - Мальцев С.С., представник Національного банку України - Кузьменко Ю.С., представник Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - Ярошенко А.С. проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили залишити її без задоволення.

Позивач ОСОБА_3 та його представник в судове засідання не з`явилися, представник надіслав заяву про розгляд справи за відсутності позивача, з огляду на таке колегія суддів вважала можливим проводити розгляд справи за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 12 червня 2014 року ОСОБА_1 та ПАТ «Старокиївський банк» уклали договір банківського вкладу «Недільний» строком до 19 червня 2014 року на суму 14 000 доларів США, що підтверджується квитанцією від 12 червня 2014 року № 67086.

Пунктом 2.2 зазначеного договору передбачена сплата процентів щомісячно шляхом їх перерахування на поточний рахунок клієнта № НОМЕР_1 , що був відкритий раніше в ПАТ «Старокиївський банк» відповідно до договору банківського рахунку від 29 травня 2014 року №8325.

Згідно з пунктом 1.2 договору процентна ставка за договором становить 0,15 % річних.

19 червня 2014 року банк закрив рахунок № НОМЕР_2 та перерахував вклад на поточний рахунок ОСОБА_1 з процентами.

Станом на 11 вересня 2014 року залишок на рахунку ОСОБА_1 становить 14001,15 доларів США.

Банк кошти ОСОБА_1 не повернув.

Постановою Правління Національного банку України від 17 вересня 2014 року відкликано банківську ліцензію та ухвалено рішення про ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» й призначено Уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк». Для отримання коштів вкладники з 25 вересня 2014 року до 04 листопада 2014 року включно можуть звернутись до установ банку-агента Фонду ПАТ «Банк «Київська Русь».

На звернення позивача до Фонду 07 листопада 2014 року Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» надала відповідь про те, що Фондом прийнято рішення про зупинення позивачу виплат гарантованої суми відшкодування коштів з підстав наявності фактів вчинення працівниками та клієнтами ПАТ «Старокиївський банк» дій, спрямованих на неправомірне отримання від Фонду гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами. За даними фактами Фонд звернувся із заявою до Генеральної прокуратури України.

Крім того, Фонд повідомив позивача про те, що договір банківського рахунку, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Старокиївський банк» 29 травня 2014 року №8325 та договір банківського вкладу від 12 червня 2014 року №06/1283-2014, операції з внесення грошових коштів по рахункам, відкритим на виконання вказаних договорів, які є предметом кримінального провадження, банком визнані нікчемними відповідно до вимог чч. 2, 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» про зобов`язання вчинити дії.

07 серпня 2015 року Головне слідче управління Міністерства внутрішніх справ України Троіцькому Л.І. надало відповідь про те, що управлінням не проводиться досудове розслідування в кримінальному провадженні відносно вкладника ОСОБА_1 та його причетність до вчинення кримінальних правопорушень не встановлено.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 грудня 2018 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано Уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_1 , як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ «Старокиївський банк» згідно договору від 12 червня 2014 року № 06/1283-2014 за рахунок коштів Фону.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2019 року скасовано арешт з поточного та депозитного рахунків, що належали позивачу, що накладений відповідно до ухвали слідчого суду Голосіївського районного суду и. Києва від 20 лютого 2017 року.

17 листопада 2019 року ОСОБА_1 подав до Фонду заяву про виплату гарантованої суми відшкодування за вкладом, розміщеним у банку ПАТ «Старокиївський банк».

На зазначену заяву Фонд надав відповідь про те, що ОСОБА_1 включено до реєстру вкладників ПАТ «Старокиївський банк». Однак виплату призупинено, у зв`язку з накладенням арешту на його грошові кошти. Крім того, у зв`язку із завершенням процедури ліквідації ПАТ «Старокиївський банк» та відповідно до статті 52-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» документи банку Уповноваженою особою Фонду передано в архів Національного банку України, тому повноваження Фонду щодо ПАТ «Старокиївський банк» припинені.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що внаслідок відсутності належної регуляторної політики на банківському ринку з боку Держави в особі Кабінету Міністрів України йому завдано майнову шкоду в сумі 16618 доларів США.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з частинами 2, 4 цієї статті особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

За змістом статті 1174 ЦК України обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.

За змістом статті 1166 ЦК України для застосування такої міри відповідальності як відшкодування майнової шкоди необхідною умовою є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка, збитки, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками та вини.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

При цьому, на позивача покладається обов`язок доведення факту та розміру завданої шкоди та прямого причинного зв`язку між порушенням зобов`язання та шкодою.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Так, звертаючись до суду з позовом позивач вказував на те, що Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України має відповідати за заподіяну позивачу шкоду, спричинену відсутністю належної регуляторної політики у банківському секторі та відсутністю у Державі злагодженого механізму судового захисту порушених прав.

Згідно ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України, зокрема: 1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; 2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; 5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону; 6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; 7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; 8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; 9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; 10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» передбачено, що Кабінет Міністрів України у сфері економіки, фінансів, трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції, оплати та охорони праці забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку; визначає доцільність розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання; здійснює відповідно до закону управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об`єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб`єктам господарювання; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов`язаннями банків, а банки не відповідають за зобов`язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобов`язаннями банків, а банки не відповідають за зобов`язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов`язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.

Вклади фізичних осіб банків гарантуються в порядку і розмірах, передбачених законодавством України. Вклади фізичних осіб Державного ощадного банку України гарантуються державою (стаття 57 зазначеного Закону).

Відповідно до частини першої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк відповідає за своїми зобов`язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства.

Відтак, за своїми зобов`язаннями перед вкладниками банк відповідає всім своїм майном відповідно до законодавства і відсутня цивільно-правова відповідальність Держави в особі Кабінету Міністрів України за зобов`язаннями банку.

Крім того, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків, тому суд першої інстанції визнавши доводи позивача про відсутність регуляторної політики з боку Держави щодо відносин в банківській сфері необгрунтованими, надав належну правову оцінку таким доводам.

При цьому, стягнення з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України грошових коштів у розмірі 16 618,00 доларів США не узгоджується з положеннями Законів України «Про Кабінет Міністрів України», «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що саме Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України завдала йому майнової шкоди, тому колегія суддів вважає, що доводи позивача ґрунтуються на припущеннях та власному трактуванні позивачем законодавства України.

Відтак, посилання в апеляційній скарзі на те, що саме Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України має відповідати за заподіяну позивачу шкоду, колегія суддів відхиляє.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому колегія суддів вважає їх необґрунтованими.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року ухвалено з дотримання норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 09 листопада 2020 року.

Головуючий: Судді: