Постанова

Іменем України

02 листопада 2020 року

місто Київ

справа № 755/15414/15-ц

провадження № 61-8847св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

особа, яка не брала участі у справі та звернулася із апеляційною та касаційною скаргами, - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2019 року у складі судді Чех Н. А. та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про стягнення боргу за договором позики у розмірі 841 978, 00 грн.

ОСОБА_1 подала заяву про забезпечення позову, в якій просила забезпечити позов шляхом накладення арешту на корпоративні права ОСОБА_2 у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Фінансова інвестиція» (далі - ТОВ «ФІ»), Товаристві з обмеженою відповідальністю «Інвест Кредит Капітал Груп» (далі - ТОВ «ІККГ»), Товаристві з обмеженою відповідальністю «Інвест Кредит Капітал» (далі - ТОВ «ІКК»), Товаристві з обмеженою відповідальністю «Інвест Кредит Капітал Брок»

(далі - ТОВ «ІККБ»), та накладення арешту на земельні ділянки, які знаходяться на території сільської ради Пилипівка Фастівського району та у с. Зазим`є Броварського району, які належать ОСОБА_2 .

Позивач обґрунтовувала заяву тим, що відповідач може розпорядитись спірним майном, відчужити його на користь третіх осіб, що може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у майбутньому.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2019 року заяву про забезпечення позову задоволено частково. Суд наклав арешт в межах позовних вимог - 841 978, 00 грн на: земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Фастівський район, сільська рада Пилипівка, кадастровий номер 3224985400:02:001:0005, загальною площею 3, 2599 га, яка належить ОСОБА_2 ; земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221282801:02:006:0016, загальною площею 0, 1200 га, яка належить ОСОБА_2 ; земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221282801:02:006:0038, загальною площею 0, 1200 га, яка належить ОСОБА_2 . У задоволенні заяви в частині накладення арешту на корпоративні права ОСОБА_2 відмовлено.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи заяву про забезпечення позову, керувався тим, що предметом спору є стягнення боргу за договором позики, розмір позовних вимог є суттєвим, а тому з метою подальшого забезпечення виконання судового рішення у разі задоволення позову необхідно забезпечити позов шляхом накладення арешту на земельні ділянки, які належать відповідачу згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2019 року в частині накладення арешту на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221282801:02:006:0016, загальною площею 0, 1200 га, скасовано та постановлено у цій частині нову ухвалу про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову. В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, частково скасовуючи ухвалу суду, керувався тим, що відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно згідно з інформаційною довідкою від 14 лютого 2019 року земельна ділянка з кадастровим номером 3221282801:02:006:0016 відчужена на користь ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 18 вересня 2018 року. Відтак на момент постановлення ухвали Дніпровським районним судом міста Києва від 14 лютого 2019 року земельна ділянка з кадастровим номером 3221282801:02:006:0016 не належала ОСОБА_2 . Під час розгляду справи заяви про забезпечення позову районний суд не перевірив зазначеної обставини, чим допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2 .

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у травні 2019 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення заяви про забезпечення позову, ухвалити нове рішення, яким відмовити у забезпеченні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням апеляційним судом норм процесуального права. Заявник зазначає, що під час вирішення питання про забезпечення позову на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Фастівський район, сільська рада Пилипівка, кадастровий номер 3224985400:02:001:0005, загальною площею 3, 2599 га, суд апеляційної інстанції не врахував, що накладення арешту порушуватиме права відповідача, оскільки він не зможе передати спірну земельну ділянку в оренду. Крім того, суд не врахував, що земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221282801:02:006:0038, загальною площею 0, 1200 га, перебуває в іпотеці третіх осіб, що порушує їхні права та інтереси, а тому накладення арешту на зазначену земельну ділянку є незаконним. Крім того, заяву про забезпечення позову подано представником позивача ОСОБА_7 , у якого не було відповідних повноважень на представлення її інтересів. Також зазначив про незаконність ухвали, оскільки суд не вирішив питання про зустрічне забезпечення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_3 .

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у травні 2019 року, ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221282801:02:006:0038, загальною площею 0, 1200 га, ухвалити нове рішення, яким відмовити у забезпеченні позову у цій частині.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням апеляційним судом норм процесуального права. Заявник зазначає, що суд не врахував, що земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221282801:02:006:0038, загальною площею 0, 1200 га, перебуває в іпотеці ОСОБА_3 , що порушує його права та інтереси. Забезпечивши позов у наведеній частині, суд не врахував вимоги щодо черговості задоволення вимог кредиторів за рахунок майна, що є предметом іпотеки, фактично змінив встановлену законом черговість, а тому накладення арешту на зазначену земельну ділянку є незаконним.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Позивач надала відзив на касаційні скарги, у якому зазначила про їхню безпідставність та необґрунтованість.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано із суду першої інстанції копії матеріалів справи, необхідних для розгляду касаційної скарги.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційні скарги у справі, що переглядається, подані у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом

№ 460-IX.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 263 ЦПК України, а касаційні скарги не підлягають задоволенню.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі.

Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Таким чином, умовою застосування забезпечення позову, як сукупності процесуальних дій, є обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Такі заходи гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.

Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову, перелік яких визначений статтею 150 цього Кодексу, а також інші заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 частини першої статті 150 ЦПК України.

Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог.

Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати або знецінити, якщо такі дії відповідача можуть призвести у майбутньому до того, що виконання рішення суду про присудження може бути утрудненим або взагалі неможливим.

З огляду на наведене та беручи до уваги те, що між сторонами виник спір про стягнення заборгованості за договором позики, ціна позову становить 841 978, 00 грн, позивач навів обґрунтовані припущення, що відчуження відповідачем майна, яке йому належить, виключить можливість у майбутньому виконати рішення суду шляхом забезпечення виконання боргових зобов`язань за рахунок майна відповідача у разі ухвалення судом рішення на користь позивача.

Наведений захід забезпечення позову відповідає вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову і спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову.

З огляду на наведене доводи касаційної скарги ОСОБА_2 щодо безпідставного накладення арешту на спірні ділянки Верховний Суд визнає необґрунтованими.

Щодо доводів касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про те, що земельна ділянка, кадастровий номер 3221282801:02:006:0038, загальною площею 0, 1200 га, перебуває в іпотеці ОСОБА_3 , що порушує його права та інтереси, Верховним Судом враховано таке.

За правилом частин п`ятої, шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Таким чином, накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги в майбутньому й не скасовує для нього правил пріоритетності, передбачених Законом України «Про іпотеку», оскільки відповідно до статті 1 зазначеного Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 331/3944/18 (провадження

№ 61-11311св19), підстав відступити від зазначеного висновку судом не встановлено.

Відповідно до абзацу 7 пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, обтяжень речових прав на передане в іпотеку майно, у тому числі внесення після державної реєстрації іпотеки іпотекодавця до Єдиного реєстру боржників, не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

З огляду на наведене Верховний Суд не погоджується з доводами заявників про те, що наявність накладеного арешту перешкоджає іпотекодержателю звернути стягнення на предмет іпотеки та порушує першочергове право іпотекодержателя задовольнити за рахунок цього майна свої вимоги.

Встановивши, що метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, та врахувавши, що вказаний спосіб забезпечення є адекватним захистом для попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність забезпечення позову.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що заяву про забезпечення позову подано неуповноваженим представником, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки такі обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду зазначеного клопотання судами першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд наголошує, що позбавлений процесуальної можливості встановлювати обставини, давати оцінку доказам, не дослідженим судами першої та апеляційної інстанцій.

Стосовно доводів про незаконність ухвали, оскільки суд не вирішив питання про зустрічне забезпечення, Верховний Суд вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, другої, пункту 1 частини третьої, частини шостої статті 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову. Суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Питання застосування зустрічного забезпечення вирішується судом в ухвалі про забезпечення позову або в ухвалі про зустрічне забезпечення позову. Якщо клопотання про зустрічне забезпечення подане після застосування судом заходів забезпечення позову, питання зустрічного забезпечення вирішується судом протягом десяти днів після подання такого клопотання.

Таким чином, заявник не позбавлений права подати клопотання про зустрічне забезпечення після застосування судом заходів забезпечення позову. Відсутність зустрічного забезпечення на час подання заяви про забезпечення позову не є перешкодою для забезпечення позову, якщо для цього існують правові підстави. Натомість ненадання зустрічного забезпечення на вимогу суду є підставою для скасування ухвали про забезпечення позову.

Також суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення за наявності одночасно таких підстав: 1) якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України; 2) якщо позивач не має майна, що знаходиться на території України.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, у матеріалах справи відсутні докази існування обставин, які зумовлюють обов`язок суду вирішити питання про зустрічне забезпечення, з огляду на що доводи у наведеній частині є необґрунтованими.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Зважаючи на наведене, доводи заявників зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко