ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19)

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (далі - ТОВ «Інвест-курорт-1», товариство), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Таранська Аліна Миколаївна, про розірвання договору та скасування рішення загальних зборів, визнання права власності на частку у статутному капіталі

за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ТОВ «Інвест-курорт-1», у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просила про:

- розірвання договору купівлі-продажу частки у розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М. та зареєстрованого за № 3080;

- скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформленого протоколом від 03 червня 2016 року;

-визнання за нею права власності на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 40 %, яка належала ОСОБА_2 , та на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 20 %, яка належала ОСОБА_3 , а всього на частку у розмірі 60 % в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1».

Позов обґрунтовано тим, що на порушення умов договору купівлі-продажу покупці не сплатили позивачці вартість набутих часток у розмірі 4 141 000 грн. На порушення умов договору позивачка не отримала кошти ні в готівковій формі, ні в безготівковій формі, ні до підписання договору, ні в період після підписання договору та до дати звернення до суду.

Позивачка звернула увагу на ту обставину, що причиною відчуження нею частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» була неможливість повернення коштів ОСОБА_6 за договором позики від 16 березня 2015 року, строк повернення яких настав 05 червня 2016 року.

Із посиланням на норми, зокрема, Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», пункти 1 та 2 постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» у редакції, що діяла під час виникнення спірних відносин (далі - Постанова № 210), пункт 1 частини першої статті 1 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» позивачка просила позовні вимоги задовольнити.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначали, що діючим законодавством не передбачено обов`язкового укладення договору купівлі-продажу корпоративних прав виключно в нотаріальному порядку, тобто такі правочини можуть відбуватися та укладатися в простій письмові формі, тому в цьому випадку вимоги Постанови № 210 не є обов`язковими до застосування. Відповідачі наголошували, що розрахунки на виконання вимог договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року були проведені до підписання договору, а саме підписання договору сторонами є фактом підтвердження про отримання ОСОБА_1 грошових коштів належним чином у встановленій формі, а тому договір є виконаним належним чином і підстави для задоволення позову відсутні.

Відповідач ОСОБА_4 також зазначив, що частина оскаржуваного договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , не породжує цивільно-правових відносин між ними. Разом з тим ОСОБА_4 вказав, що зобов`язання між ним та ОСОБА_5 виконані у повному обсязі, про що свідчить відсутність судових спорів. Відповідач вказав, що підписи сторін у договорі нотаріально посвідчені, а тому позивачка діяла свідомо та цілеспрямовано бажала реального настання наслідків договору, підтверджуючи отримання від покупців оплати за відчужувану нею частку у статутному капіталі.

Третя особа ОСОБА_6 у своїх поясненнях зазначав, що 16 березня 2015 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір позики, за яким останній було надано кошти у розмірі 5 000 000 грн, повернення позики позивачкою забезпечено заставою, а саме часткою у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» і ТОВ «Інвест-курорт-2». Також зазначав, що він звертався до Київського районного суду міста Одеси з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки від 03 червня 2016 року, в межах якого надані пояснення сторін правочину, що підтверджують факт відсутності розрахунків між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3

20 серпня 2018 року рішенням Господарського суду Одеської області, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року, позов задоволено частково: розірвано договір купівлі-продажу частки у розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М., зареєстрований за № 3080, в частині продажу ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 своєї частки у розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1»; скасовано рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформлене протоколом від 03 червня 2016 року, в частині рішень з питання № 1 порядку денного про відступлення ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 40 % та ОСОБА_3 частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 20 %; по питанню № 2 порядку денного про включення до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суди першої і апеляційної інстанцій зазначили про те, що докази, які б підтверджували сплату покупцями на користь позивачки 4 140 000 грн вартості придбаної частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» на підставі договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, надано не було.

Встановивши істотні порушення договору покупцями, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав згідно зі статтею 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для розірвання договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року в частині продажу ОСОБА_1 своєї частки на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

При цьому суди вважали, що розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі не може не мати юридичних наслідків у вигляді відновлення становища, що існувало до порушення права, враховуючи сутність спірних правовідносин, в межах яких ОСОБА_1 втратила корпоративні права як учасник ТОВ «Інвест-курорт-1» та право на частку у статутному капіталі, не отримавши при цьому належної грошової компенсації.

Із розірванням договору купівлі-продажу має припинитися підстава для прийняття загальними зборами таких рішень та відповідних змін у складі учасників товариства.

ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати зазначені судові рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову у позові, а в іншій частині - залишити без змін. Зазначив, що пунктом 5 спірного договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року передбачено, що гроші продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання договору, а його підписання свідчить, що розрахунки за ним здійснені повністю за відсутності претензій до покупців. Підписи на договорі нотаріально посвідчені, тому ОСОБА_1 , підписавши вказаний договір, підтвердила факт отримання нею коштів за продану частку. На думку скаржника, спірний договір виконаний належним чином, а тому у судів попередніх інстанцій не було передбачених статтею 651 ЦК України підстав для розірвання вказаного договору. На порушення приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судами не надана належна оцінка пункту 5 спірного договору.

Уквітні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з заявою про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року.

13 травня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою в порядку статті 297 ГПК України приєднав заяву ОСОБА_3 до касаційної скарги ОСОБА_2 .

У відзивах на касаційну скаргу позивачка ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_6 зазначили, що суди попередніх інстанцій всебічно та об`єктивно дослідили всі наявні у справі докази, встановили всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Скаржниками не надано суду доказів здійснення розрахунків з ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що обов`язок доведення на підставі належних та допустимих доказів факту здійснення такого розрахунку за спірним договором покладався саме на відповідачів.

27 серпня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав вказану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі Колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 308/13400/14-ц та від 17 квітня 2019 року у справі № 361/558/15-ц. Посилався на те, що навіть посвідчений нотаріусом договір про отримання оплати за товар, за відсутності інших належних та допустимих доказів, в тому числі документального підтвердження здійснення розрахунку, і за наявності заперечень однієї зі сторін щодо оплати, не є достатнім та допустимим доказом вчинення такої оплати. Тому вказані умови договору не можуть свідчити про беззаперечне виконання цього договору, про відсутність істотного порушення договору та про відсутність підстав для розірвання договору згідно зі статтею 651 ЦК України. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зауважив, що в силу статті 74 ГПК України (частина перша статті 81 ЦПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а тому суд мав встановити обставини та перевірити доводи, на які посилається позивач, з підстав лише наявності в договорі застереження про здійснення покупцем оплати.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що предметом позову також є вимоги про розірвання договору купівлі-продажу з підстав несплати вартості проданого майна. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору гроші продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та що претензій до покупців з оплати зі сторони продавців немає. Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М.

08 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнила.

Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року у частині задоволених позовних вимог про:

1) розірвання договору купівлі-продажу частки в розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) від 03 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М., зареєстрованого за № 3080, у частині продажу ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 своєї частки в розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196);

2) скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196), оформленого протоколом від 03 червня 2016 року, в частині рішень з таких питань:

- питання № 1 порядку денного про відступлення ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 частки в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) у розмірі 40 % та ОСОБА_3 частки в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) у розмірі 20 %;

- питання № 2 порядку денного про включення до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - скасувала.

Прийняла нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовила.

Вирішила питання про розподіл судових витрат.

Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що відповідно до статті 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.

Станом на 03 червня 2016 року (дата укладення договору) була чинною Постанова № 210, відповідно до пункту 1 якої (в редакції від 06 червня 2013 року) було установлено граничну суму розрахунків готівкою фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 грн. При цьому пунктом 2 Постанови № 210 було визначено право фізичних осіб здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150 000 грн, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, унесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).

Розрахунки за цим договором мали відбуватися лише в безготівковій формі.

Проте порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались.

Необхідно розрізняти договір як правочин - з одного боку, і договір як документ - з іншого, згідно з постановою від 14 листопада 2018 року у справі № 161/3245/15-ц (провадження № 14-321цс18), де звернуто увагу, що дублікатом договору є другий примірник документа, що повинен містити ті ж відомості, що й оригінал документа, а його видача полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин. Виходячи із цього Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оспорюваний дублікат договору, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов`язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст договору, та не може порушувати права позивача. Отже, за висновком Великої Палати Верховного Суду недійсним може бути визнаний лише сам договір як правочин, а не документ, у якому відображено текст договору (зокрема, дублікат договору).

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються, зокрема, письмовими доказами.

У своїй постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000,00 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання зазначеного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та відсутні претензії до покупців щодо оплати з боку продавців.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом.

А щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як розписку на практиці, як правило, розуміють письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПКУкраїни.

Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України,прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тому пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою.

Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами. Зокрема, таким доказом може бути положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів. Натомість заінтересована сторона може спростовувати цю обставину іншими доказами, які, наприклад, свідчать про підписання договору або розписки, якщо вона втілена в окремому документі, під впливом помилки, обману, насильства тощо. Відповідно до частин першої, третьої статті 86 ГПК України суд має оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу на те, що правове значення розписки може не обмежуватися посвідченням певних обставин.

Констатувала, що відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір.

Тому не вбачала підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі Колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 308/13400/14-ц та від 17 квітня 2019 року у справі № 361/558/15-ц.

Зазначила, що суди попередніх інстанцій цього не врахували, неправильно застосували норми матеріального права та неправильно визначили правову природу пункту 5 спірного договору в тій його частині, в яких він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців. Унаслідок цієї помилки суди попередніх інстанцій порушили також і норми процесуального права, зокрема частину першу статті 86 ГПК України, відповідно до якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Щодо позовної вимоги про розірвання спірного договору в частині продажу позивачкою на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 своєї частки в розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що частинучетверту статті 653 ЦК України необхідно розуміти так, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано обома сторонами до моменту розірвання договору, тобто якщо обидві сторони отримали зустрічне задоволення одна від одної. На це вказує використання множини у зазначеній нормі. При цьому, якщо договором було передбачено інші зобов`язання сторін, наприклад щодо передання іншого майна, сплати коштів, які не було виконано, то в разі розірвання договору такі зобов`язання припиняються на майбутнє.

Якщо ж зобов`язання з договору було виконано лише однією стороною, то в разі розірвання договору підлягають застосуванню правила про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави або з підстави, яка згодом відпала (глава 83 ЦК України).

Договір, за яким одна сторона зобов`язується передати другій стороні певне майно, є правовою підставою для набуття другою стороною переданого їй майна. У разі розірвання такого договору правова підстава набуття другою стороною майна відпадає.

Якщо договір, на підставі якого друга сторона набула право власності на майно, розірвано, то друга сторона автоматично не втрачає права власності на це майно, а перша сторона не набуває права власності. При цьому відповідно до статті 392 ЦК України саме власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому позовна вимога про визнання права власності на майно не відповідає належному способу захисту права особи, яка право власності на це майно не набула.

Способом захисту позивача в цьому разі є примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Позовна вимога про стягнення майна з відповідача на підставі приписів глави 83 ЦК України відповідає такому способу захисту.

Тому оскарження рішень загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» за пунктами № 1 і № 2 порядку денного не може захистити права колишнього учасника цього товариства.

Крім того, оскільки за висновком Великої Палати Верховного Суду позовна вимога про розірвання спірного договору в цій справі не підлягає задоволенню, то немає підстав і для задоволення спрямованої на повернення позивачці часток у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» позовної вимоги про скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» у частині рішень з питань № 1 і № 2 порядку денного.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.

Судами встановлено, що 16 березня 2015 року між ОСОБА_1 (позичальник) та ОСОБА_6 (кредитор) укладено договір позики (далі - договір позики), за умовами якого ОСОБА_1 отримала позику у розмірі 5 000 000 грн зі строком повернення до 05 червня 2016 року (пункт 1, підпункти 1.2, 2.2 договору позики).

Виконання позичальником зобов`язань із своєчасного та повного повернення суми отриманого за договором позики забезпечуються таким майном: часткою в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» в розмірі 60 % статутного капіталу, що становить 4 140 000 грн; часткою в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-2» в розмірі 60 % статутного капіталу, що становить 3 060 000 грн (пункт 3.1 договору позики).

Станом на 03 червня 2016 року ОСОБА_1 була учасником ТОВ «Інвест-курорт-1»; її частка складала 60 % статутного капіталу цього товариства. Також учасниками товариства станом на зазначену дату були ОСОБА_5 - з часткою 20 % та ОСОБА_7 - 20 %.

03 червня 2016 року проведено загальні збори учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», які оформлені протоколом загальних зборів учасників № 03/03/2016. На зазначених зборах були присутні учасники: ОСОБА_1 , представник за дорученням ОСОБА_7 та ОСОБА_5 - ОСОБА_9 , а також запрошені особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Судами встановлено, що на порядок денний загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» винесено такі питання: про продаж учасником товариства ОСОБА_1 своєї частки в статутному капіталі товариства; про прийняття до складу учасників товариства ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; про продаж учасником товариства ОСОБА_5 частки в статутному капіталі товариства; про прийняття до складу учасників товариства ОСОБА_4 ; про внесення змін до Статуту товариства та державну реєстрацію статуту товариства у новій редакції.

Відповідно до пункту 1 порядку денного протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року ОСОБА_1 повідомила, що має намір відступити свою частку на користь ОСОБА_2 у розмірі 40 %, що становить 2 760 000 грн, та ОСОБА_3 у розмірі 20 %, що становить 1 380 000 грн, шляхом укладення договору купівлі-продажу. Будь-яких вимог або претензій до ТОВ «Інвест-курорт-1» вона не має. На цих зборах вирішили погодити ОСОБА_1 відступлення належної їй частки у статутному капіталі, рішення прийнято одностайно.

Згідно з пунктом 2 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест- курорт-1» від 03 червня 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 включено до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» з частками у розмірі 40 % та 20 % відповідно.

Пунктами 3 та 4 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року зафіксовано погодження рішення ОСОБА_5 про відступлення своєї частки у розмірі 20 % на користь ОСОБА_4 та включено ОСОБА_4 до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1».

Пунктом 5 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» погоджено внесення змін до Статуту товариства та викласти його в новій редакції.

Установлено, що 03 червня 2016 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 (продавці) та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (покупці) укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого продавці передають (продають) у власність покупців належні ОСОБА_1 частку у розмірі 60 %, що становить 4 140 000 грн, ОСОБА_5 частку у розмірі 20 %, що становить 1 380 000 грн у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», а продавці приймають у власність (купують) частку у статутному капіталі цього товариства у таких розмірах: ОСОБА_2 - частку 40 %, що становить 2 760 000 грн; ОСОБА_3 - частку 20 %, що становить 1 380 000 грн; ОСОБА_4 - частку 20 %, що складає 1 380 000 грн (пункт 1 цього договору).

Згідно з пунктом 1.1 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року вкаазані частки належать продавцям відповідно до Статуту ТОВ «Інвест-курорт-1».

Відповідними положеннями договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року визначено: відомості про товариство (пункт 1.2); розмір відчужуваної частки та відсутність майнових претензій продавців до товариства (пункт 2); інформованість сторін договору про вартість та натуральний склад частки у статутному капіталі товариства (пункт 3); перехід до покупців прав та обов`язків учасника товариства згідно з розміром придбаних часток продавців в статутному капіталі товариства (пункт 4); продаж частки у розмірі 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін за 5 520 000 грн та отримання грошових коштів у вказаній сумі продавцями повністю до підписання вказаного договору, відсутність претензій до покупців з оплати з боку продавців (пункт 5); відсутність обтяжень часток (пункт 6); вчинення договору за згодою подружжя продавців, факт подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (пункт 7); вчинення договору без будь-якого тиску та на підставі вільного волевиявлення (пункт 8); узгодження договору протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року № 03/06/2016 (пункт 9); згоду співзасновника про вчинення договору (пункт 10); момент виникнення права власності у покупців на частку статутного капіталу товариства (пункт 13); обов`язок покупців оформити та зареєструвати у державних органах зміни до установчих документів, зумовлені зміною учасників (пункт 14).

Згідно з пунктом 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки в розмірі 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та немає претензій до покупців по оплаті з боку продавців.

Договір купівлі-продажу від 03 червня 2016 року посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М. та зареєстрований в реєстрі за № 3080. Згідно з відомостями з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 19 лютого 2018 року учасниками ТОВ «Інвест-курорт-1» є ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

За своєю правовою природою спірний договір від 03 червня 2016 року є договором купівлі-продажу, за яким товаром виступають частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», що належали ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

Чинне законодавство не встановлює будь-яких особливостей щодо договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі господарських товариств, тому до таких договорів застосовуються загальні положення цивільного законодавства про купівлю-продаж.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 691 ЦК України визначено, що покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ціна продажу часток ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в договорі не визначена, сторони домовились виключно про ціну продажу частки 80 % у статутному капіталі товариства за 5 520 000 грн, що є номінальною вартістю такої частки. Разом із цим учасниками справи не заперечувалось, що продавці здійснили продаж належних їм часток за ціну, що є номінальною вартістю часток, а саме: ОСОБА_1 - за 4 140 000 грн, ОСОБА_10 - за 1 380 000грн.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що фактично не отримала оплату у буді-якій формі за договором купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, що є підставою для розірвання договору купівлі-продажу, скасування рішення загальних зборів товариства та визнання за нею права власності на частку у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», яка їй належала до укладення вищезазначеного договору. Посилалася на те, що вона своїм підписом на договорі посвідчила отримання розрахунку у зв`язку з необхідністю прискорення укладення договору без погодження умов здійснення розрахунків, оскільки перебувала у довірительних відносинах з покупцями ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які обіцяли їй здійснити розрахунок в подальшому, чого так і не відбулось.

Оскільки підставою позовних вимог ОСОБА_1 є неотримання нею плати за договором за відчужену нею частку у статутному капіталі у розмірі 60 % та ніким з учасників справи не заперечувалось, що позивач продала свою частку саме подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , до предмета доказування в цьому спорі входило встановлення обставини проведення відповідачами розрахунку з ОСОБА_1 у будь-якій формі (готівковій чи безготівковій).

Стадійність судового розгляду передбачає, що суд кожної інстанції виконує ті завдання і у тому обсязі, як це передбачено процесуальним законодавством.

Відповідно до частини першої статті 194 ГПК України завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Отже, суд першої інстанції досліджує докази, надає їм правову оцінку і робить висновок по суті спору.

У статті 209 ГПК України передбачено порядок з`ясування обставин справи та дослідження доказів.

Це підтверджується і у статті 236 ГПК України щодо того, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У частині першій статті 269 ГПК України передбачене право суду апеляційної інстанції переглянути справу не лише за наявними у ній доказами, але і дослідити та надати правову оцінку додатково поданим доказам.

Разом з тим межі розгляду справи судом касаційної інстанції містять певні обмеження, оскільки за частиною другою статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У цьому випадку сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень посилалися на договір купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, а саме його пункт 5 щодо проведення розрахунків за придбану частку у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1».

У статті 665 ЦК України надано визначення договору купівлі-продажу. Сторони не заперечували, що саме такий договір вони уклали.

Водночас предметом дослідження судів мало бути встановлення обставин проведення чи непроведення розрахунків за вказаним договором та надання оцінки договору як доказу у справі щодо підтвердження чи спростування доводів кожної із сторін спору.

При розгляді справи суди мали враховувати не лише вимоги законодавства щодо порядку оплати за товар, яка перевищує граничну суму розрахунку готівкою, але і перевірити, чи мали фінансову можливість покупці здійснити такі розрахунки.

Тобто в цьому випадку Велика Палата Верховного Суду як суд касаційної інстанції фактично переоцінила докази, досліджені та оцінені протилежно судами першої та апеляційної інстанцій, які діяли у межах компетенції, встановленої ГПК України.

Тоді як суд касаційної інстанції, встановивши, що, на його думку, допущено порушення вимог ГПК України щодо дослідження доказів та надання їм відповідної правової оцінки, мав не переоцінювати докази, а звернути увагу на порушення вимог процесуального законодавства, які неможливо усунути на стадії касаційного перегляду, а тому єдиним висновком за таких обставин мало бути скасування судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Це підтверджується таким.

Положенням статті 1087 ЦК України визначено, що розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.

Однак відповідно до пунктів 1 та 2 Постанови № 210 (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) установлено граничну суму розрахунків готівкою:

- підприємств (підприємців) між собою протягом одного дня в розмірі 10 000 грн;

- фізичної особи з підприємством (підприємцем) протягом одного дня за товари (роботи, послуги) у розмірі 150 000 грн;

- фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 грн.

Фізичні особи мають право здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150 000 грн, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, внесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).

Ураховуючи положення цієї постанови, всі угоди, що перевищують 150 000 грн, мали бути проведені через перерахування коштів на поточний рахунок, але матеріали справи не містять доказів, що кошти перераховувалися на рахунок позивача у безготівковій формі, про що зазначили і суди попередніх інстанцій.

Сума розрахунку за спірним договором купівлі-продажу від 03 червня 2016 року перевищувала 150 000 грн. З урахуванням положень Постанови № 210 розрахунки за цим договором мали відбуватися у безготівковій формі і підтверджуватися відповідними банківськими розрахунковими документами або випискою з депозитного рахунка нотаріуса, чи у інший спосіб - шляхом передачі готівкових коштів з відповідним підтвердженням їх отримання.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що розрахунки з ОСОБА_1 у безготівковій формі покупцями ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проводились, що відповідачі визнавали.

Отже, порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може провести до публічної відповідальність відповідно до закону та впливати на доведеність здійснення розрахунків, навіть заперечувати сам факт проведення розрахунків.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не надано доказів на підтвердження передання обумовленої пунктом 1 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року грошової суми готівкою і відповідних письмових документів (розписок, актів тощо), які б свідчили про передання-приймання коштів у сумі 4 140 000 грн 00 коп.

При цьому суд першої інстанції розписку зазначив як один із можливих належних і допустимих доказів у справі, поряд із договором, один із пунктів якого щодо здійснення розрахунку оспорювався його стороною.

У цьому випадку сторона договору, звернувшись до суду, зазначала про неналежність умов договору купівлі-продажу, а саме пункту, у якому зазначено про проведення розрахунків за ним.

Тобто наявність договору не замінює собою існування доказів про здійснення розрахунку, які б підтверджували виконання сторонами умов такого договору, а сам договір є лише одним із доказів, який оцінюється наряду з іншими доказами.

Суди не дослідили наявність доказів на підтвердження обставини саме проведення готівкою розрахунку з ОСОБА_1 , оскільки матеріали справи будь-яких доказів щодо передачі їй готівкових коштів у будь-якій валюті та сумі до укладення договору купівлі-продажу не містять. Судами не перевірено та не встановлено взагалі факт передачі готівкових коштів у будь-який спосіб.

Тому у вказаному випадку безпідставно вважати пункт 5 оспорюваного договору саме розпискою про отримання грошових коштів на підтвердження розрахунку за договором, оскільки сам цей пункт і є предметом оскарження позивачкою, а отже, є скомпрометованим як допустимий доказ у справі, про що і зазначали суди першої та апеляційної інстанцій.

У контексті з`ясування спірної обставини, з приводу якої позиції сторін договору кардинально не збігаються, належна правова оцінка має бути надана змісту та формі пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року як доказу, що підтверджує отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошових коштів в оплату за відчужену частку.

Тому висновок про те, що пункт 5 договору є розпискою, суперечить дійсним обставинам справи та не підтверджений належними та допустимими доказами, не ґрунтується на нормах права та формується лише на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному у частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом.

А дослідження доказів і їх оцінка є виключно повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Вважаємо, що договір купівлі-продажу є лише одним із доказів, але не є визначальним і виключним, адже існують інші докази, що підтверджують чи спростовують його зміст та свідчать про отримання чи неотримання грошей.

Така обставина має бути судами встановлена і досліджена за аналогією дій у правовому колі - чи були докази на підтвердження реальної передачі грошових коштів, а не лише посилання на пункт договору як на підставу доказу про передачу коштів.

Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами.

Відповідно до частин першої, третьої статті 86 ГПК України суд має оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з частиною другою статті 74 ГПК України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Вважаємо, що суди попередніх інстанцій мали перевірити та встановити факт проведення розрахунку з ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 03 червня 2016 року.

Статтею 651 ЦК України встановлені підстави для зміни або розірвання договору. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу розсуду суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має жодного значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.

Таким чином, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди; її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Від встановлення обставин справи та перевірки доказів щодо наявності або відсутності підтвердження факту передачі грошових коштів у будь-якій формі- як готівковій, так і безготівковій, залежить вирішення наступних позовних вимог щодо скасування рішення загальних зборів та визнання права власності на частку в статутному капіталі, оскільки договір купівлі-продажу від 03 червня 2016 року та рішення, оформлені протоколом загальних зборів учасників товариства, є взаємопов`язаними юридичними фактами та направлені на перехід часток у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» від учасників, що вибувають (продавців) - ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , до (покупців) - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_11 і включення останніх до складу учасників цього товариства.

При цьому не можна вирішувати питання про відступлення від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду у складі Колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 308/13400/14-ц та від 17 квітня 2019 року у справі № 361/558/15-ц, оскільки на стадії касаційного перегляду не передбачена можливість втручання у встановлення та оцінку доказів.

Тому висновок про те, що передача коштів відбулася відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу, є втручанням у повноваження судів першої й апеляційної інстанцій з дослідження та оцінки доказів.

Відтак вважаємо,що висновки Великої Палати Верховного Суду лише формуються на припущеннях і не ґрунтуються на нормах чинного законодавства,а тому справа підлягає передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суддя О. М. Ситнік