№ 201/16667/16ц

провадження 2/201/175/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2020 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем - Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , третя особа орган опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної в місті Дніпрі ради про стягнення збитків, матеріальної і моральної шкоди та судових витрат,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 25 листопада 2016 року звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення збитків, матеріальної і моральної шкоди та судових витрат, позовні вимоги неодноразово змінювалися, доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником в ході судового засідання посилалися на те, що відповідачі ОСОБА_3 , дружина ОСОБА_4 , з серпня 2008 року по листопад 2009 року була опікуном неповнолітньої ОСОБА_1 . Рішенням виконкому АНД районної ради від 16 жовтня 2009 року була звільнення від цього за власним бажанням через виїзд до другої країни. Деякий час вони, відповідачі і позивачка (на той час неповнолітня) мешкали разом в одній квартирі. За час свого опікунства над позивачкою відповідачі неналежним чином виконували свої обов`язки, проявляли своє негативне ставлення до цієї дитини, не займалися належним чином її вихованням та утриманням, навчанням та лікуванням, що знайшло свій значний вплив на психічний стан дитини, стан здоров`я, завдало їй матеріальної і моральної шкоди. Винними в цьому є саме відповідачі. Позивач звернулася з цим питанням до відповідачів, третьої особи, але відповіді не отримала. Вважає, що вказану шкоду повинні відшкодовувати відповідачі солідарно в повному обсязі і просили стягнути всю вказану шкоду та судові витрати, задовольнивши уточнений позов у повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 з представниками в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, викладені позивачем обставини не відповідають дійсності, вимоги позову не доведені, їх дії відповідають закону. Матеріальної чи моральної шкоди не завдавали, просили в задоволенні позову відмовити.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомили, фактично не заперечували проти розгляду справу за наявними матеріалами справи по закону за їх відсутності. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що відповідачі ОСОБА_3 , дружина ОСОБА_4 , з серпня 2008 року по листопад 2009 року була опікуном неповнолітньої ОСОБА_1 . Рішенням виконкому АНД районної ради від 16 жовтня 2009 року була звільнення від цього за власним бажанням через виїзд до другої країни. Після цього опікуном вказаної дитини був ОСОБА_2 до квітня 2016 року. Деякий час вони, відповідачі і позивачка (на той час неповнолітня) мешкали разом в одній квартирі. За час свого опікунства над позивачкою відповідачі неналежним чином виконували свої обов`язки, проявляли своє негативне ставлення до цієї дитини, не займалися належним чином її вихованням та утриманням, навчанням та лікуванням (одягали в неналежний одяг, залишали її саму без опіки, не приймали заходів по медичному обстеженню дитини та інш.), що знайшло свій значний вплив на психічний стан дитини, стан здоров`я, завдало їй матеріальної (збитки в сумі 269 759 грн.) і моральної шкоди (по 200 000 грн. кожен з відповідачів). Винними в цьому є саме відповідачі. Позивач звернулася з цим питанням до відповідачів, третьої особи, але відповіді не отримала, в добровільному порядку питання не вирішене, виник спір і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не обгрунтованими і не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до вимог ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Відповідно до приписів ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, які подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Належними і допустимими є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування (77-81 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути законними і справедливими.

Вказаний позов та вимоги по позову не відповідають вказаним критеріям. Жодним законом, матеріальним правом не передбачено відшкодування шкоди у такому порядку та таким чином, як заявлено позов, та при таких правовідносинах, оскільки існує інша - адміністративна, кримінальна відповідальність за неналежне виконання таких обов`язків.

Стосовно вказівки позивача про неналежне її утримання, виховання. При виконанні опікунських обов`язків відповідачами було дотримано вимоги Закону України «Про охорону дитинства», ст. 150 СК України, бо вони належно виховували позивачку, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, та створювали належні умови для розвитку її природних здібностей, поважали її гідність та готували її до самостійного життя та праці. Позивачка не тільки навчалася у школі та здобула середню освіту, а і відвідувала різні гуртки, секції.

За невиконання або неналежне виконання обов`язків щодо виховання позивачки відповідачі не були притягнуті до будь-якого виду юридичної відповідальності.

Відповідно до п. 48 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 866 від 24 серпня 2008 року, увесь період проживання позивачки у сім`ї відповідачів здійснювався соціальний супровід службою у справах дітей і про це у справі є ряд доказів. Жодних зауважень не було, як не було жодного акту про порушення прав позивачки.

Що стосується ствердження позивачки про погіршення у неї зору і почорніння зубів, то це ніяк не може свідчити про неналежний догляд, як і ті хвороби, що має позивачка, бо такі є спадковими, про що суду надано ряд доказів. Крім того, сама позивачка надає суду ряд документів за період з 2010 по 2016 рік, у яких вказано як попередня її адреса проживання так і адреса проживання в опікунів, та згідно даних яких вбачається, що позивачка регулярно направлялася на медичні огляди, обстеження і такі систематично проходила.

Жодного зауваження на це відповідачі не мали ні від служби у справах дітей, ні від керівників установ, де позивачка навчалася. Тобто відповідачі діяли межах закону, відповідно до покладених на них обов`язків і прав опікунів.

Так, згідно з п.п. 46-47 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини опікун та піклувальник має правила та обов`язки. Опікун та піклувальник, зокрема має право: самостійно визначати способи виховання з урахуванням думки дитини і рекомендацій органу опіки та піклування; самостійно здійснювати витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок призначеної державної допомоги, пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного; представляти інтереси підопічного в установах, організаціях і закладах.

Тобто, допомога на позивачку, над якою було встановлено опіку/піклування, була призначена опікуну/піклувальнику дитини. Таку відповідачі одержували і витрачали на потреби ОСОБА_1 , а тому всі кошти, одержані на утримання ОСОБА_5 відповідачі потратили під час проживання її у відповідачів, крім того ними було затрачено і їх особисті кошти.

Відповідачі, як опікуни/піклувальники, відповідно до п. 46,47, 50 вказаного Порядку № 866 самостійно визначали способи виховання позивачки і при цьому ураховували її думку та рекомендації органу опіки та піклування; самостійно здійснювали витрати, необхідні для задоволення потреб підопічної, за рахунок призначеної державної допомоги та своїми коштами, представляли інтереси підопічної в установах, організаціях і закладах, піклувалися про її здоров`я, психічний стан, фізичний і духовний розвиток, готувати до самостійного життя, забезпечували її догляд і лікування; створювали належні побутові умови та умови для здобуття, хоч це було нелегко бо позивачка має ряд генетичних складних хвороб, про що у справі наявні відповідні (медичні) докази.

А тому, відповідачами не було порушено прав ОСОБА_1 та обов`язків опікунів, піклувальників, відповідно до Правил опіки і піклування, що діяли на той час. Таким чином, відповідачі, будучи опікунами/піклувальниками виховували ОСОБА_5 , піклуватися про її здоров`я, психічний стан, фізичний і духовний розвиток, готувати до самостійного життя, забезпечувати її догляд і лікування, створивши для неї належні побутові умови та умови для здобуття дитиною повної загальної середньої освіти; вживати заходи до захисту цивільних прав та інтересів підопічної. При цьому позивачка була забезпечена всім необхідним для життя.

Зазначене підтверджується: актами обстеження умов проживання дитини ОСОБА_1 за період з 2010 по 2015 рік; висновками про стан здоров`я, фізичний та розумовий розвиток дитини ОСОБА_1 за період з 2010 по 2015 рік; характеристиками класного керівника КЗОНВО № 28 м. Дніпропетровська за період з 2010 по 2015 рік стосовно учениці ОСОБА_1 ; довідками про відвідування ОСОБА_1 музичної школи, показами свідків.

Стосовно моральної шкоди. Позивач просить суд стягнути моральну шкоду з обох відповідачів по 200 тисяч грн. з кожного, не обгрунтувавши вказані суми і чого саме такі, що є обов`язковим при таких позовних вимогах, хоча опіка/піклування у відповідачів були різні по часу, а саме: з серпня 2008 по жовтень 2009 - опікун ОСОБА_3 , з 16 жовтня 2009 року по 11 травня 2016 року - опікун ОСОБА_2 .

В даному випадку відсутні будь-які правові підстави для задоволення такої вимоги, оскільки спори про відшкодування фізичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної шкоди. А у даному випадку такий закон відсутній. Крім того, позивач позов не довела, бо не розкрила у позові які ж душевні страждання несла малолітня дитина, яка прийшла у сім`ю відповідачів у віці восьми років, бо не довела чи усвідомлювала у такому віці дитина все, що відбувається у її житті, та чи оцінювала це і як, тощо.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв`язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Відповідно до вимог ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

З викладеного видно, що позивачу діями відповідачів не було завдано моральної шкоди за кожною з підстав встановлених законодавцем.

На таку ж позицію судів націлює і судова практика, яка, відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України підлягає застосуванню судами при розгляді такої ж категорії справ.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного 15- ц від 25 вересня 2019 року (провадження № 61-36191св18), вказав, що причинно-наслідковий зв`язок у цьому виді деліктних зобов`язань може мати складний характер, тобто позивач зобов`язаний довести не тільки те, що шкоди завдано внаслідок протиправного діяння, а й те, що це протиправне діяння виникло внаслідок неналежного виконання чи невиконання особою покладених на нього обов`язків.

У своїй постанові у справі № 335/11779/16-ц від 12 вересня 2018 року Верховний Суд вказав, що сама лише наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності.

Вказані висновки Верховного Суду, як і інші, відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, п. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов`язковими для судів при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.

Таким чином, позивачка не довела заподіяння їй моральної шкоди, її душевних страждань, погіршення стану здоров`я саме по вині опікунів/піклувальників, не наведено з яких міркувань позивачка виходила при визначенні розміру завданої моральної шкоди, не довела, сам факт завдання їй винною поведінкою відповідачів моральної шкоди, її розмір та обґрунтованість заявленого нею грошового відшкодування моральної шкоди, а рішення суду не може грунтуватися на припущеннях.

Стосовно стягнення коштів з квітня по серпень 2016 у розмірі 9 240.32 грн.. Дані грошові кошти були повернуті до Соборної районної у м. Дніпрі ради 17 жовтня 2017 року, як помилково отримані, що підтверджується: заявою ОСОБА_2 до Соборної районної у м. Дніпрі ради від 17 жовтня 2017 року стосовно перерахування коштів отриманих помилково у розмірі 9 240.32 грн., квитанцією про сплату повернення грошових коштів у розмірі 9 240.32 грн., випискою по рахунку ОСОБА_2 за період 06 травня 2016 року до 11 серпня 2016 року, листом Приватбанка про підтвердження про закриття карткового рахунку.

Крім того, позивач не має право вимоги на повернення цих грошових коштів, оскільки виплачені вони були Соборною районною у м. Дніпрі ради, а тому і вимогу щодо їх повернення має тільки Соборна районна у м. Дніпрі рада.

Стосовно вимог про стягнення матеріальних збитків. Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за ст. 1166 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювана шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Тобто, підставою для цивільно-правовою відповідальності за заподіяння шкоди є правопорушення, яке включає як складові елементи: шкоду, противоправне діяння особи, котра її заподіяла, причинний зв`язок між ними, а також вину заподіювана шкоди.

Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).

Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За положеннями ст. 12 ЦПК України одним із принципів цивільного судочинства є змагальність сторін. Кожна сторонам несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ЦПК).

У п. 2, 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»,( із змінами), вказано, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі, майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок, а шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них в частині, заподіяної нею (в порядку часткової відповідальності). Але не при зобов`язальному праві та не солідарно, як це вказано у позові, бо зовсім інші правові відносини.

Таким чином, обставинами, які підлягають доказуванню на загальних підставах, що є обов`язком позивача, є наявність підстав для відшкодування шкоди відповідно до ст. 1166, 1167 ЦК України.

Так, згідно зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Відповідальність за заподіяння матеріальної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв`язку та вини заподіювана.

Солідарна відповідальність - це у зобов`язальному праві відповідальність кількох боржників перед кредитором, при якій кредиторові надається право на свій розсуд вимагати виконання зобов`язання у повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного з них окремо. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом чи договором.

Так, у ст. 1190 ЦК України зазначено, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Проте позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог та не доведено наявності обов`язкових складових цивільно-правової відповідальності. Доводи позивачки, що відповідачами було неналежно виконано обов`язки опікуна/піклувальника є голослівними, а надані нами суду докази, зокрема копії документів, показання свідків спростовують ці доводи.

Таким чином, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідачів такої шкоди, оскільки позивачкою на підтвердження заявлених позовних вимог не надано жодних належних та допустимих доказів в обґрунтування наявності такої шкоди та обґрунтування її розміру, не надано доказів про наявність заподіяної їй шкоди, при протиправності діяння відповідачів при цьому, про наявність причинного зв`язку між заподіяною шкодою і протиправними діяннями відповідачів.

При цьому кожна із вказаних обставин повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами, але жодного доказу на підтвердження вказаних вимог, суду не надано, та і матеріальне право, яке б передбачало підстави стягнення шкоди при вказаних позивачкою у позові обставинах, - відсутнє.

Таким чином, відповідачі, як опікуни/піклувальники мали право, зокрема: самостійно визначати способи виховання позивачки, при цьому відповідачі ураховували її думку та рекомендації органу опіки та піклування; відповідачі самостійно здійснювали витрати, необхідні для задоволення потреб підопічної за рахунок призначеної державної допомоги; представляли інтереси підопічної в установах, організаціях і закладах, і ніяким чином не порушували її права та не заподіювали їй ніяку шкоду.

Сторона відповідачів надали до суду докази, що ними були виконані всі вимоги цивільного і сімейного законодавства, як опікунами/піклувальниками, щодо дитини, зокрема: виховували дитину, піклувалися про її здоров`я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечували одержання дитиною повної загальної середньої освіти і все це здійснювалося під регулярним контролем органу опіки і піклування; самостійно визначали способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування, який систематично контролював умови утримання, виховання, навчання дитини, про що суду надано докази; відповідачами не було, вчинено жодного незаконного правочину від імені та в інтересах підопічної; відповідачі не надавали жодної згоди на вчинення підопічною правочинів, передбачених ЦК України, в т.ч. і з дозволу органів опіки та піклування; дбали про підопічну, про створення їй необхідних побутових умов, забезпечення її доглядом та лікуванням; діючи у межах законів вчиняли всі побутові правочини від імені та в інтересах підопічної під суворим контролем органу опіки і піклування, до якого відповідачі подавали регулярні звіти та представники якого систематично проводили контроль щодо умов утримання, виховання, навчання дитини, яка проживала з нами, у нашому житлі.

А після припинення опіки, піклування відповідачі подали загальний звіт про свою діяльність і будь яких зауважень до них не було. Таким чином, позивачка не довела жодним належним і допустимим доказом, згідно ст. 76-80 ЦПК України, вказані вимоги, хоча згідно ст. 81 ЦПК України це є її обов`язком

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, з огляду на те, що позовні вимоги позивача частково задоволено, то на підставі ст. 141 ЦПК України, суд вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача понесені ним витрати на судовий збір пропорційно розміру задоволених вимог.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Не може суд прийняти до уваги наполягання сторони позивача на позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення збитків, матеріальної і моральної шкоди та судових витрат відмовити.

Таким чином обставини позовних вимог, стосовно яких у позивача є спір, в такому вигляді не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і не підлягають задоволенню повністю.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 4, 15, 16, 18, 22, 23, 1166, 1167 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , третя особа орган опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної в місті Дніпрі ради про стягнення збитків, матеріальної і моральної шкоди та судових витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 06 жовтня 2020 року.

Суддя -