Постанова

Іменем України

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 520/9520/18

провадження № 61-5543св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у своїх інтересах та в інтересах своїх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради в особі відділу опіки та піклування,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Київська районна адміністрації Одеської міської ради в особі відділу опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником будинку АДРЕСА_1 . На підставі договору дарування від 16 березня 2009 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 , відповідачі вселилися та проживають в її будинку з малолітніми дітьми. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 травня 2016 року зазначений договір визнано недійсним.

Посилалась на те, що їй 87 років, що на проживання відповідачів у своєму будинку вона згоди не давала, однією сім`єю з відповідачами не проживала.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди у здійсненні права власності шляхом виселення з будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини 3 статті 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК України).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2019 року у складі судді Куриленко О. М. позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні права власності шляхом виселення з будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач довела, що є власником будинку, відповідачі, яким згоду на проживання вона не надавала та які не є членами її сім`ї, самоправно зайняли жиле приміщення та перешкоджають їй користуватися та розпоряджатися нерухомим майном.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2019 року скасовано. У позові ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач звернулася до суду із позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення відповідачів на підставі одночасно статті 391 ЦК України та статті 116 ЖК України, які є взаємовиключними. Проте суд апеляційної інстанції не вправі вирішувати замість позивача питання про те, яку із взаємовиключних норм закону слід застосовувати.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану судову постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою судді Верховного Суду від 07 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2020 року вказану справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 , посилання в апеляційній скарзі на неправильне застосування судом статті 116 ЖК України та статті 391 ЦК України не було. Апеляційна скарга мотивована порушенням судом першої інстанції вимог статті 109 ЖК України. Крім того, відповідачі вселилися у будинок без згоди позивача, договір найму (оренди) житла укладено не було, тому відповідачі незаконно проживають у будинку та підлягають виселенню.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , у якому він просив залишити оскаржувану судову постанову без змін, оскільки вона прийнята при всебічному та повному з`ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі свідоцтва про право власності від 16 вересня 1994 року ОСОБА_1 належав житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 7).

Із 2004 року частиною будинку почав користуватися ОСОБА_2 , що зазначено у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним (а.с. 9-14).

06 вересня 2008 року ОСОБА_2 зареєстровав шлюб з ОСОБА_3 , яка після одруження змінила прізвище на ОСОБА_3 (а.с. 68).

16 березня 2009 року за нотаріально посвідченим договором ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 належний їй будинок з надвірними спорудами (а.с. 113-115).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народилась дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_5 (а.с. 69,70).

Згідно з домовою книгою, довідками відділу адресно-довідкової роботи Головного управління ДМС України в Одеській області від 06 серпня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 30 березня 2009 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . За цією ж адресою, після народження, зареєстровані їхні малолітні діти: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (а.с. 24-25, 67, 98-102, 140).

16 березня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, згідно з яким право власності на будинок переходить до відповідача.

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання зазначеного договору недійсним та застосування наслідків його недійсності. Підставою позову зазначила статтю 229 ЦК України, а саме: що помилилася щодо обставин, що мають істотне значення, оскільки була впевнена, що підписала довіреність для постановки відповідача на реєстраційний облік, а не договір дарування свого будинку.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада 2016 року у справі № 520/12362/15-ц позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 16 березня 2009 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за р. № 4-518. Застосовано, як наслідок недійсності договору дарування від 16 березня 2009 року, реституцію, та повернуто у власність ОСОБА_1 будинок з надвірними спорудами під АДРЕСА_1 , що складається в цілому з одного кам`яного житлового будинку під літерою «А», житловою площею 27,5 кв. м, та надвірних споруд під літерами: «Б» - літня кухня, «В» - сарай, «Г» - вбиральня, «Д» - сарай, №1-2 - огорожа, І - мостіння, ІІ - цистерна (а.с. 125-130,131-135).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення судів першої та другої інстанцій залишено без змін (а.с. 137-139).

29 вересня 2017 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» прийнято рішення № 37335795, яким внесено запис про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 , що зареєстровано на підставі договору дарування від 16 березня 2009 року № 4-518.

У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування витрат на проведення будівельних робіт у розмірі 281 097,30 грн (а.с. 71-88,95-96).

Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради у висновку від 28 грудня 2018 року вважав неможливим виселення малолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , оскільки у них та їхніх батьків відсутнє інше житло.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Відповідно до положень статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права.

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).

Виселення осіб з житлового приміщення, а також виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення здійснюється з підстав норм ЖК України, зокрема статей 109 та 116 зазначеного Кодексу, а також з підстав усунення власнику перешкод у користуванні житлової площею шляхом виселення (стаття 391 ЦК України у поєднанні зі статтями 109, 116 ЖК України).

При цьому застосування норм цивільного права як підстав для захисту права власності та норм житлового права як способу такого захист не є взаємовиключенням.

Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 345/1241/19 (провадження № 61-20383св19).

Вирішуючи справу, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що стаття 391 ЦК України та стаття 116 ЖК України є взаємовиключними.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідачі набули право користування спірним житловим приміщенням у зв`язку з укладанням договору дарування, який згодом на підставі статті 229 ЦК України визнано недійсним.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно з частиною третьою статті 116 ЖК України особи, які самоправно зайняли приміщення, виселяються без надання їм іншого жилого приміщення.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у відповідачів відсутні правові підстави для проживання у спірному житловому будинку.

При цьому суд першої інстанції, повно та всебічно встановивши обставини справи, врахувавши предмет та підстави позову, правильно врахував принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), відповідно до якого під час розгляду справи суд має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права та із дотриманням норм процесуального права, тому це рішення необхідно залишити в силі, а рішення апеляційного суду - скасувати.

Керуючись статтями 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року скасувати.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2019 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк