Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду

Антонюк Н. О., Пророка В. В.

(провадження № 11-904сап19)

10 вересня 2020 року Великою Палатою Верховного Суду (далі - ВП ВС) прийнято постанову в провадженні № 11-904сап19 за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 на рішення Вищої ради правосуддя від 30 липня 2019 року № 1986/0/15-19, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 13 березня 2019 року № 741/2дп/15-19.

Суддю ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності за те, що під час розгляду клопотання про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні № 32014220000000147 він порушив норми кримінального процесуального законодавства щодо повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про дату та місце судового засідання, надіслання судового рішення особам, які не були присутні у судовому засіданні, також не надав оцінки діям прокурора щодо порушення строку звернення із клопотанням (що свідчить про поверховий і формальний розгляд справи), не навів мотивів та аргументів, якими він керувався, задовольняючи клопотання прокурора про накладення арешту, та загалом не виконав основну функцію слідчого судді - не забезпечив судового контролю за дотриманням прав, свобод та законних інтересів власників майна, тимчасово вилученого під час проведення обшуку.

ОСОБА_1 оскаржив рішення Дисциплінарної палати до ВРП. За результатами розгляду цієї скарги ВРП змінила рішення Дисциплінарної палати в частині дисциплінарного стягнення. Рішення ВРП оскаржено суддею ОСОБА_1 до Великої Палати Верховного Суду.

За результатами розгляду ВП ВС залишила скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення ВРП - без змін.

Відповідно ч. 3 ст. 34 Кодексу адміністративного судочинства України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

Не погоджуємось з таким рішенням ВП ВС, а тому вважаємо за необхідне висловити в цій справі окрему думку.

Щодо дій судді ОСОБА_1 , які стали предметом оцінки ВРП.

11 квітня 2016 року слідчим суддею ОСОБА_1 постановлено ухвалу у справі № 757/16359/16-к, якою задоволено клопотання прокурора про накладення арешту на майно (чоловічий та жіночий одяг, взуття), вилучене під час проведення обшуку 18 лютого 2016 року у нежитлових та торговельних приміщеннях.

Вказана ухвала була постановлена майже через два місяці після проведення обшуку. Цей факт знав і сам слідчий суддя, оскільки в тексті ухвали безпосередньо вказував, що майно було вилучено в ході обшуку 18 лютого 2016 року.

З матеріалів справи видно, що прокурор звертався до суду із клопотанням про накладення арешту на тимчасово вилучене майно, тобто те майно, яке було вилучене під час проведення обшуку (ухвали Печерського районного суду міста Києва у справах № 757/10043/16-к, 757/10045/16-к, 757/10052/16-к, 757/10056/16-к, 757/10057/16-к, 757/10058/16-к, 757/10060/16-к, 757/10062/16-к від 10 березня 2016 року). Слідчим суддею Бабенком С. Ш. було відмовлено у задоволенні клопотаньпро арешт тимчасово вилученого майна.

Слідчий суддя ОСОБА_1 розглядав клопотання слідчого про арешт речових доказів. Тобто йдеться про те, що слідчий суддя Бабенко С. Ш. розглядав клопотання про накладення арешту на тимчасово вилучене майно, а в клопотанні, поданому судді ОСОБА_1., йшлося про арешт майна, яке було визнано речовими доказами в межах цього кримінального провадження.

Статус майна (тимчасово вилучене або речові докази) має важливе значення для висновків про те, чи правильно вчинив процесуальні дії слідчийсуддя, розглядаючи клопотання про арешт такого майна.

У п. 55 постанови ВП ВС зазначила, що обов`язковою умовою для розгляду клопотання про арешт тимчасово вилученого майна є те, що таке клопотання повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна.

По-перше, законодавець визначає вимоги до процесуальної поведінки прокурора чи слідчого, що обумовлено необхідністю ефективного захисту права власності. Так, ч. 5 ст. 171 КПК визначено, що клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено. Також абз. 2 ч. 5 ст. 171 КПК встановлено, що у разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченої ст. 235 КПК, клопотання про арешт такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.

По-друге, якщо до слідчого судді звернулися з клопотанням про арешт майна, то він зобов'язаний прийняти процесуальне рішення на підставі КПК. У зв'язку із недотриманням строку звернення із клопотанням слідчий суддя не може не розглядати таке клопотання.

По-третє, кримінальне процесуальне законодавство України закріплює три можливих судових рішення за результатами розгляду клопотання про арешт майна: задоволення або відмову у задоволенні клопотання про арешт майна, повернення такого клопотання із встановленням строку для усунення недоліків.

У тому разі коли особа подала клопотання без додержання вимог ст. 171 КПК, таке клопотання підлягає поверненню із встановленням відповідного строку для усунення недоліків, про що слідчий суддя, суд постановляє ухвалу. Водночас порушення строків подання відповідного клопотання не може бути підставою для його повернення, оскільки такі дії суду, якщо вони не стосуватимуться потенційного усунення змістовних недоліків клопотання, лише додатково штучно продовжать строки для прийняття за результатами його розгляду рішення про задоволення (часткове задоволення) клопотання про арешт майна або про відмову у його задоволенні за наявності визначених у ч. 1 ст. 173 КПК підстав.

Окрім цього, у ч. 1 ст. 173 КПК закріплено підстави для відмови у задоволенні клопотання про арешт майна: якщо особа, що його подала, не довела необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абз. 2 ч. 1 ст. 170 КПК.

Видається, що твердження про те, що порушення строку подання клопотання про арешт тимчасово вилученого майна прокурором, слідчим за погодженням з прокурором фактично виключає судову дискрецію слідчого судді, є неправильним.

Водночас наголошуємо, що арешт тимчасово вилученого майна і арешт речових доказів не є тотожними процедурами. Тому необхідно було дослідити коли майно, щодо якого подавалося клопотання про арешт, було визнане речовими доказами. Саме з врахуванням правової природи такого майна і необхідно було оцінювати правильність чи неправильність дій слідчого судді.

В ухвалі, постановленій слідчим суддею ОСОБА_1 , містяться посилання на постанову про визнання і долучення до матеріалів кримінального провадження речових доказів, а також положення ст. 98, ч. 3 ст. 170 КПК, які стосується саме речових доказів.

Щодо заперечень ОСОБА_1 про те, що його повторно притягнули до дисциплінарної відповідальності.

Дійсно, ОСОБА_1 притягнули до дисциплінарної відповідальності за ухвалення в один день кількох ухвал про арешт майна в рамках кримінального провадження № 32014220000000147.

На думку Великої Палати Верховного Суду, ОСОБА_1 був притягнутий до дисциплінарної відповідальності за допущення ним порушень норм кримінального процесуального права під час постановлення двох різних ухвал про арешт майна.

Однак ці ухвали приймалися в межах одного кримінального провадження, і якщо слідчий суддя вважав, що є підстави для розгляду клопотань про накладення арешту на майно без повідомлення відповідних осіб, то, вочевидь, таке ж порушення він допустив під час прийняття всіх ухвал. Тому вважаємо, що ці дії судді ОСОБА_1 можуть бути предметом накладення лише разового стягнення в межах одного дисциплінарного провадження, а не кількох (за кожною ухвалою окремо).

Судді Великої Палати Верховного Суду

Н. О. Антонюк

В. В. Пророк