ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

25 вересня 2020 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 733/420/19

Головуючий у першій інстанції – Карапиш Т. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1083/20

Чернігівський апеляційний суд у складі:

головуючої – судді Шитченко Н.В.,

суддів Бобрової І.О., Мамонової О.Є.,

із секретарями: Шкарупою Ю.В., Зіньковець О.О.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 22 червня 2020 року у справі за позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод в користування житловим приміщенням та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

місце ухвалення судового рішення – м. Ічня,

дата складання повного тексту рішення суду першої інстанції – 2 липня 2020 року,

час проголошення рішення суду – 13 год. 36 хв.

                                     У С Т А Н О В И В:

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , в якому просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , зняти їх з місця реєстрації проживання, а також стягнути з відповідачів на її користь 60000 грн моральної шкоди.

У мотивування заявлених вимог ОСОБА_1 указувала, що вона є власником житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . Указана садиба  успадковане позивачкою після смерті матері ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя ОСОБА_8 хворіла на епілепсію у формі великих судомних нападів середньої частоти і виражених змін особистості по епітипу, у зв`язку з чим приймала сильнодіючі ліки та не усвідомлювала своїх дій через вік і хворобу. У 2015 року позивачка забрала матір до місця свого проживання у м. Прилуки Чернігівської області, де доглядала за нею до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Під час оформлення права власності в порядку спадкування позивачка дізналась, що у житловому будинку зареєстровані та проживають відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на підставі усного договору, укладеного між спадкодавицею ОСОБА_8 та відповідачами. Відповідно до цієї домовленості останні обіцяли сплатити ОСОБА_8 за купівлю будинку 8000 доларів, проте сплатили лише 8000 грн. Посилалась на те, що відповідачі жодних правових підстав для проживання та реєстрації у належному їй будинку не мають, але відмовляються добровільно його звільнити та знятися з місця реєстрації. За таких обставин, ОСОБА_1 просила, уточнивши заявлені вимоги,  усунути перешкоди в користуванні належним їй житлом шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, примусово виселити їх з будинку та стягнути 60 000 грн моральної шкоди.

Рішенням від 22 червня 2020 року Ічнянський районний суд Чернігівської області у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, до 23 січня 2017 року житловий будинок по АДРЕСА_1 був власністю матері ОСОБА_1 – ОСОБА_8 , після смерті якої позивачка стала єдиним власником будинку. При цьому, відповідачі не були членами сім`ї ні ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , ні членами сім`ї позивачки, тобто за ними не збереглося право на проживання їх  у вказаному будинку, як членів сім`ї колишнього власника.

Зазначає, що надана суду розписка про досягнення згоди між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 щодо купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1   не містить інформації про отримання ОСОБА_8 коштів у сумі 8000 грн саме за продаж будинку та не є доказом укладення договору купівлі-продажу будинку, оскільки не відповідає порядку укладення та посвідчення таких договорів.

ОСОБА_1 наголошує на тому, що відповідачі порушують її право власності на житловий будинок, не допускають її до будинку, самостійно їм користуються, що призвело до погіршення стану її здоров`я та завдало їй моральну шкоду, яку вона оцінює у 60000 грн.

Відповідачами відзив на апеляційну скаргу у встановлений термін не подавався.

Вислухавши суддю-доповідача, заслухавши пояснення ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та їх представника, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду – без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з необгрунтованості заявлених вимог, оскільки з 2007 року відповідачі постійно та безперервно проживають у будинку по АДРЕСА_1 , іншого окремого житла не мають, за життя ОСОБА_8 з  позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком не зверталася, тим самим визнавала за ними право користування. У задоволенні вимог про стягнення моральної шкоди суд відмовив, оскільки не було встановлено, що неправомірними діями чи бездіяльністю відповідачів було завдано ОСОБА_1 моральної шкоди. 

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам чинного законодавства.

У справі встановлено, що ОСОБА_1 є власником  житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого в АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 листопада 2017 року (т. 1 а.с. 9-10). Даний будинок позивачка успадкувала після смерті матері ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 8).

Як убачається з матеріалів справи, 05 листопада 2007 року ОСОБА_8 отримала від ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 8000 грн, що підтверджується копією розписки (т. 1 а.с. 43).

З 13 листопада 2007 року по даний час ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 зареєстровані та проживають  в АДРЕСА_1 , що підтверджується довідками Парафіївської селищної ради Ічнянського району Чернігівської області від 26 березня 2018 року та від 13 травня 2019 року № 2-333 (т. 1 а.с. 15,41).

Згідно із довідкою Парафіївської селищної ради Ічнянського району Чернігівської області від 13 травня 2019 року № 2-334, відповідач ОСОБА_3 зареєстрований в АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 42).

Відповідно до акту, складеного 14 травня 2019 року, ОСОБА_2 проживає і зареєстрована по АДРЕСА_1 з 13 листопада 2007 року по теперішній час. За час проживання підтримується належний санітарний стан подвір`я та присадибної ділянки. Будинок був газифікований та підведене центральне водопостачання. Проводився ремонт водяного опалення будинку та інші роботи по господарству сім`єю ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 44).

Відповідачі оплачують комунальні послуги за утримання указаного житлового будинку (т. 1 а.с. 45-55).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єктів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 останні на праві власності нерухомого майна не мають (т. 2 а.с. 21, 22). 

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме – від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме – від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Звернувшись із даним позовом ОСОБА_1 указувала на те, що відповідачі проживають у належному їй на праві власності житловому будинку, не допускають її до будинку, відмовляються добровільно його звільнити та знятися з місця реєстрації, чим створюють перешкоди у користуванні належним їй житлом.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_2 указувала на те, що будинок по АДРЕСА_1 є єдиним житлом її сім`ї. У 2007 році між нею та ОСОБА_8 було досягнуто згоди щодо купівлі-продажу житлового будинку в АДРЕСА_1 , який належав останній. На виконання досягнутої домовленості ОСОБА_3 передав ОСОБА_8 8000 грн, що підтверджується відповідною розпискою. Зважаючи на брак коштів та те, що сім`я ОСОБА_2 є багатодітною родиною, договір купівлі-продажу в подальшому не був нотаріально посвідчений та зареєстрований. У період з 2007 по 2019 року сім`я ОСОБА_2 сплачувала комунальні послуги за утримання домоволодіння, покращувала житлові і побутові умови будинку, зокрема: здійснила його газифікацію та капітальний ремонт водяного опалення, підвела водопостачання, встановила новий паркан,  здійснювала утримання господарських будівель. Крім того, ОСОБА_2 є власником особового рахунку по сплаті за електроенергію в АДРЕСА_1 , на її ім`я оформлена абонентська книжка споживача газу.

Проаналізувавши у повній мірі вищенаведені норми та вивчивши матеріали справи, надавши оцінку обставинам справи на предмет співмірності втручання у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 буде мати наслідком виселення останніх із спірного будинку.

Ухвалене судом першої інстанції рішення належним чином збалансовує інтереси ОСОБА_1 , власника спірного житлового будинку, яка зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_3 , тобто має інше житло, та відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , у яких єдиним житлом є спірний будинок по АДРЕСА_1 .

Відповідачі тривалий час (12 років) проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1 , сплачують витрати на його утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, тобто ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 мають тривалий зв`язок із спірним житловим будинком як із житлом.

Таким чином, апеляційний суд вважає саме у цій конкретній справі, що тривалий час проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у спірному житловому будинку незалежно від його правового режиму є достатньою підставою для того, щоб вважати спірний будинок житлом відповідачів в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

Як свідчать доводи позову, ОСОБА_1 до прийняття житлового будинку у спадщину знала, що у ньому проживають відповідачі, оскільки зі змісту її заяви вбачається, що за життя матері відповідачі обманним шляхом заволоділи будинком, сплативши матері за нього 8000 грн замість обіцяних 8000 доларів США. Отже,  суд вважає, що ОСОБА_1 мала можливість з`ясувати у них підстави такого проживання, а також довідатися про їх наміри щодо подальшого проживання у будинку або про їх відмову від свого права та готовність звільнити будинок у такому випадку.

ОСОБА_1 прийняла у спадок житловий будинок від своєї матері ОСОБА_8 , тобто, безоплатно набувши майно у власність, мала реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді домовленості між ОСОБА_2 та колишнім власником ОСОБА_8 про купівлю – продаж спірного будинку та проживання у ньому відповідачів. Таким чином, заявниця могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості при оформленні спадщини.

Оскільки у даній справі позивачка, прийнявши житловий будинок у спадщину, знала про проживання на підставі домовленості з колишнім власником житла у ньому відповідачів, які іншого житла не мають, тому її право на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням та (або) виселення, оскільки внаслідок цього ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отриманий позивачкою у спадщину житловий будинок не є єдиним місцем її проживання. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції, навівши їх у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18 при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, яка під час вирішення даного спору врахована апеляційним судом з метою забезпечення сталості та єдності судової практики, однакового застосування норм права.

Твердження позивачки про те, що за життя ОСОБА_8 хворіла, приймала сильнодіючі ліки та не усвідомлювала значення своїх дій через вік і хворобу не беруться до уваги колегією суддів, оскільки належними та допустимими доказами не підтверджено визнання ОСОБА_8 у встановленому законодавством порядку недієздатною.

Надані позивачкою довідки про те, що за життя ОСОБА_8 перебувала на обліку у психоневрологічному кабінеті Ічнянської ЦРЛ з квітня 1990 року по січень 2017 року (т. 1 а.с. 77), на обліку у психоневрологічному кабінеті з діагнозом: епілепсія у формі великих судомних нападів середньої частоти і виражених змін особистості по епітипу (т. 1 а.с. 14), на консультативному обліку у психіатра з 26 лютого 2016 року по 13 січня 2017 року з діагнозом: психічні розлади органічного походження з галюцінаторним синдромом (т. 1 а.с. 13) не є достатніми доказами, які б підтверджували, що у 2007 році ОСОБА_8 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Згідно з ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ураховуючи викладене, районний суд дійшов вірного висновку про те, що позивачкою належними та допустимими доказами не доведено, що неправомірними діями чи бездіяльністю відповідачів було завдано їй моральної шкоди. Згідно з наданими медичними документами ОСОБА_1 є інвалідом ІI групи, хворіє на ряд захворювань, однак зазначене не підтверджує, що стан здоров`я останньої є наслідком саме неправомірних дій відповідачів.

Зважаючи на наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно визначив відсутність правових підстав для  задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують і не дають підстави для скасування правильного по суті судового рішення.  

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -

                                  П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 22 червня 2020 року – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 29 вересня 2020 року. 

Головуюча:                                                     Судді: