Справа № 461/2563/16-ц                                Головуючий у 1 інстанції: Юрків О.Р.

Провадження № 22-ц/811/1097/18                        Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія:39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справЛьвівського апеляційного суду в складі:

головуючої - судді Копняк С.М.,

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря -Жукровська Х.І.

       з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача Юхименко Р.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року, постановлене в складі головуючого судді Юрківа О.Р., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач ОСОБА_1 звернувся в суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики. В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що 09.06.2010 року між ним та покійним батьком відповідача було укладено письмовий договір позики, факт укладання якого підтверджується розпискою про передачу ОСОБА_4 коштів у розмірі 30 000,00 грн., написаною ОСОБА_4 та наданою йому після передачі коштів. Позичальник ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , його правонаступником є ОСОБА_3 . Оскільки померлий за життя позичених коштів не повернув, його правонаступник від повернення позичених покійним коштів відмовляється, просив суд стягнути з ОСОБА_3 на його користь 30 000,00 грн. – суму позики, 433,27 грн. – 3% річних (в період з 21.10.2015 року по 14.04.2016 року), 960, 00 грн. – інфляційних втрат (в період з 21.10.2015 року по 14.04.2016 року) та понесені судові витрати.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року оскаржив позивач ОСОБА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення. Позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики 31393 грн. 27 коп., з яких 30000 грн. 00 коп. – сума позики, 433 грн. 27 коп. - 3% річних (період з 21.10.2015 року до 14.04.2016 року), 960 грн. 00 коп. – інфляційні втрати (за період з 21.10.2015 року до 14.04.2016 року). Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись із рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2017 року, ОСОБА_3 оскаржив таке в касаційному порядку.

Постановою Верховного Суду від 04 липня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Таким чином, на даний час розглядається апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 покликається на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що посилаючись в оскаржуваному рішенні на ч. 1 ст. 1049 ЦК України, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення. Посилається на те, що судом не враховано, що згідно ст. 1049 ЦК України, за приписами якої якщо договором не встановлений строк повернення позики, або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Не погоджується з висновком суду про те, що дана розписка не містить зобов`язання їх повернення, оскільки в розписці боржник вказує, що «винен» позивачу 30000 грн. 00 коп. Вважає, що дане формулювання дає підстави стверджувати, що боржник усвідомлював поворотний характер позики та обов`язок повернути надані йому кошти.

Також посилається на те, що судом також невірно дано оцінку квитанціям про внесення коштів у статутний фонд ПП «Моноліт-ВС» та вважає, що факт внесення боржником коштів у статутний фонд ПП «Моноліт-ВС» підтверджує факт отримання позики, відповідно до змісту боргової розписки, з якої вбачається, що боржник отримав від позивача кошти в розмірі 30000 грн., що еквівалентно його внеску у статутний фонд ПП «Моноліт-ВС».

Просить рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст.1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

       Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до Указу Президента України №452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий – Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.

04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.

       А відтак, справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується.        

       Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторонни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що грошові кошти на загальну суму 30 000 грн. 00 коп. у статутний фонд ПП «Моноліт-ВС» вносились ОСОБА_4 особисто, а розписка щодо заборгованості перед позивачем не містить зобов`язання про їх повернення, також не містить інформації щодо отримання ОСОБА_4 коштів від ОСОБА_1 як позики.

Рішенням суду апеляційної інстанції апеляційну скаргу задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що оскільки зміст розписки від 9 червня 2010 року про те, що ОСОБА_4 винен ОСОБА_1 30 000 грн. 00 коп. за внесення за нього суми в статутний фонд ПП «Моноліт-ВС» підтверджує отримання ОСОБА_4 коштів, а самі лише дані квитанцій про внесення коштів № 1 від 02 серпня 2005 року та № 3206 від 30 травня 2006 року на ім`я ОСОБА_4 не спростовують змісту розписки щодо боргового зобов`язання на суму 30 000 грн. 00 коп., то є помилковим висновок суду першої інстанції щодо відсутності боргових зобов`язань. Крім того, згідно з поясненнями позивача кошти отримано ОСОБА_4 до складання розписки, що підтверджується твердженням останнього в розписці, що він «винен 30 000,00 грн.», й іншого розуміння терміна «винен», крім як «заборгував», зі змісту розписки не випливає. Оскільки вартість майна, одержаного у спадщину, є значно більшою від суми вимог кредитора ОСОБА_1 , то з ОСОБА_3 на користь позивача необхідно стягнути заборгованість за договором позики.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що перевіряючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги вимоги статті 1281 ЦК України та не з`ясував, коли позивач дізнався або міг дізнатись про смерть ОСОБА_4 , що є істотною обставиною для правильного вирішення справи.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 09 червня 2010 року дав розписку ОСОБА_1 про те, що винен йому 30 000,00 грн. за внесення за нього суми у статутний фонд ПП «Моноліт-ВС», що випливає з розписки від 09 червня 2010 року (а.с. 4).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 06 лютого 2013 року (а.с. 9).

Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом Червоноградської державної нотаріальної контори 6 грудня 2013 року, спадкоємцем майна: 1/3 частки статутного фонду ПП «Моноліт - ВС», що становить 30 000 грн. 00 коп., яке належало померлому ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 , є його син ОСОБА_3 (а.с. 8, 115).

02 жовтня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_3 із письмовою вимогою про повернення коштів за договором позики (а.с. 5).

До суду з вказаним позовом ОСОБА_1 звернувся 15 квітня 2016 року (а.с. 2), провадження у справі відкрито ухвалою від 18 квітня 2016 року (а.с. 14).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців станом на 26 січня 2013 року позивач і ОСОБА_4 були співзасновниками ПП «Моноліт - ВС» (а.с. 76).

Як убачається з матеріалів справи, у провадженні Червоноградського міського суду Львівської області перебувала цивільна справа № 459/2913/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , приватного підприємства «МОНОЛІТ-ВС» про визнання права власності в порядку спадкування. Провадження у даній справі відкрито ухвалою від 18 вересня 2015 року (а.с. 20). Також в матеріалах цієї справи (а.с. 21) міститься оригінал рекомендованого повідомлення про вручення 25 вересня 2015 року поштового відправлення ОСОБА_1 , а саме ухвали про відкриття провадження у справі та копії позовної заяви з додатками, зокрема, з копіями свідоцтва про смерть ОСОБА_4 (а.с. 7) та свідоцтва про право на спадщину за законом (а.с. 5).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2-19 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) містяться такі висновки: «Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника. За змістом цих приписів (в редакції чинній на час виникнення спірних відносин) спадкоємець зобов`язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього. Кредитор має пред`явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. Стаття 1281 ЦК України визначає преклюзивні строки пред`явлення таких вимог. Поняття «строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред`явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань».

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 640/6274/16-ц (провадження № 61-25487св18) міститься такий висновок: «При вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника, судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини: чи пред`явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у строки, визначені частинами другою та третьою статті 1282 ЦК України, оскільки у разі пропуску таких строків, на підставі частини четвертої статті 1281 ЦК України кредитор позбавляється права вимоги; коло спадкоємців, які прийняли спадщину; при дотриманні кредитором строків, визначених статтею 1282 ЦК України, та правильному визначенні кола спадкоємців, які залучені до участі у справі як відповідачі, суд встановлює дійсний розмір вимог кредитора (перевіряє розрахунок заборгованості станом на день смерті боржника, який є днем відкриття спадщини); при доведеності та обґрунтованості вимог кредитора боржника, суду належить встановити обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України. При цьому, до обов`язків кредитора спадкодавця належить доказування обставин про розмір боргових зобов`язань боржника на день відкриття спадщини, а до обов`язків спадкоємців у разі заперечення ними заявлених вимог - розмір своєї відповідальності перед кредитором, а саме розмір майна, успадкованого кожним із спадкоємців».

Такий висновок, поряд з іншим відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові № 6-33цс15 від 8 квітня 2015 року від якого Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові від 17 квітня 2-19 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18), а також на даний час, не відступила.

Висновок щодо даних норм права викладено також в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 701/1196/15-ц (провадження № 61-3485св18), згідно з яким: «Статтями 1281 та 1282 ЦК України визначено спеціальний порядок пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців та порядок задоволення спадкоємцями вимог кредитора, тобто передбачає звернення кредитора до суду з відповідним позовом, ухвалення судом рішення за наслідками його розгляду та видачу виконавчого листа для його примусового виконання».

Згідно із частинами першою та другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України (в редакції 2004 року) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних та юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу (частина перша статті 60 ЦПК України (в редакції 2004 року).

Встановивши, що спадкодавець відповідача помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , з відповідною вимогою позивач звернувся до відповідача, як спадкоємця 02 жовтня 2015 року, а з позовом – 15 квітня 2016 року, і позивачем не надано доказів, що він не знав про відкриття спадщини, як і не надано доказів, що він не міг дізнатися про її відкриття або дізнався про цей факт пізніше, тобто не в день її відкриття, суд першої інстанції прийшов до невірного висновку про відмову в позові з підстав його недоведеності. За умови встановлення таких обставин, суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні позову у зв`язку із втратою позивачем права вимоги через пропуск строку, визначеного частиною другою статті 1281 ЦК України (в редакції чинній на час виникнення спірних відносин), а не вдаватися до оцінки доведеності пред`явленого позову.

Вказаний висновок щодо пропуску строку звернення до суду знайшов своє підтвердження також під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

Як убачається з матеріалів справи, позивач та ОСОБА_4 були, поряд з іншими, співзасновниками приватного підприємства «МОНОЛІТ-ВС», а позивач також був директором цього підприємства, тобто здійснювали управління ним у розумінні положень статті 65 ГК України. Окрім цього, позивач, як керівник в силу положень Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» зобов`язаний був знати та подавати щорічно інформацію про кінцевих бенефеціарних власників (яким був померлий ОСОБА_4 ), а також підтверджувати інші відомості про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Наведене, у своїй сукупності дає підстави колегії суддів вважати, що про смерть ОСОБА_4 23 січня 2013 року позивача міг та повинен був дізнатися, одразу після його смерті, та у будь-якому випадку не пізніше січня 2014 року – періоду подання щорічної звітності, інформації та підтвердження інших відомостей про юридичну особу, директором якої він є.

Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права є однією із підстав для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення (пункт 4 частини першої статті 376 ЦПК України).

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частин друга статті 376 ЦПК України), а зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта цієї статті Кодексу).

У зв`язку із цим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог із зазначених вище підстав.

При цьому судові витрати за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанції слід залишити за позивачем, на підставі положень статті 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381-384, 389, 390, 393 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 09 червня 2020 року в сумі 30000 грн. 00 коп. – сума позики, 433 грн. 27 коп. - 3% річних(за період з 21.10.2015 року до 14.04.2016 року), 960 грн. 00 коп. – інфляційні втрати (за період з 21.10.2015 року до 14.04.2016 року) та понесених судових витрат – відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складений 23 вересня 2020 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В.