ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

15 вересня 2020 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 740/2904/17

Головуючий у першій інстанції – Ковальова Т. Г.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/832/20

Чернігівський апеляційний суд у складі:

головуючої – судді Шитченко Н.В.,

суддів Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,

із секретарем: Шкарупою Ю.В.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,

місце ухвалення судового рішення – м. Ніжин,

дата складання повного тексту рішення суду першої інстанції – 28 квітня 2020 року.

                                     У С Т А Н О В И В:

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив стягнути з відповідача 18 178 045,20 грн заборгованості за договором позики та 845 653 грн трьох відсотків річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Заявлені вимоги мотивував тим, що 25 червня 2015 року між ним та відповідачем був укладений договір позики на суму 70 000 доларів США (гривневий еквівалент 14 824 614 грн), яку останній зобов`язувався повернути до 25 грудня 2015 року. На підтвердження отримання позики ОСОБА_2 написав нотаріально посвідчену заяву від 03 серпня 2015 року. Відповідач свої боргові зобов`язання у передбачені договором строки не виконав, у зв`язку з чим наявні всі підстави для стягнення боргу в гривневому еквіваленті за курсом долару США станом на день укладення договору. Вказує також, що оскільки на час звернення з позовом борг йому не повернутий, на підставі ст. 625 ЦК України стягненню підлягають три відсотка річних від простроченої суми. 

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просив розірвати договір позики, укладений між ним та відповідачем 25 червня 2015 року. Свої вимоги обґрунтовував тим, що жодних грошових коштів від ОСОБА_1 не отримував, боргової розписки не писав, а про отримання коштів у договорі позики прямо не зазначено. Вважає, що тільки наявність окремої розписки чи іншого розрахункового документа може підтверджувати передачу грошей за договором позики.

Рішенням від 29 листопада 2018 року Ніжинський міськрайонний суд первісний позов ОСОБА_1 задовольнив повністю. Стягнув з ОСОБА_2 на користь позивача 18 178 045,20 грн заборгованості за договором позики та 845 653 грн трьох відсотків річн6их. Вирішив питання розподілу судових витрат. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовив повністю. Указане рішення постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року залишено без змін.

Постановою від 03 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, з урахуванням ухвали Верховного Суду від 25 вересня 2019 року, частково задовольнив касаційну скаргу представника ОСОБА_2 , рішення Ніжинського міськрайонного суду від 29 листопада 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням від 28 квітня 2020 року Ніжинський міськрайонний суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.    

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , вважаючи рішення суду незаконним і необґрунтованим, посилаючись на вирішення спору судом з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, неповноту дослідження наявних у справі доказів, просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити його позов у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що зміст договору позики від 25 червня 2015 року є суперечливим і таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, не навівши при цьому жодної норми закону, якій не відповідає зміст договору позики.

Скаржник зазначає, що спір виник через різне трактування сторонами договору його змісту та своїх прав і обов`язків за ним, і, на його думку, суперечливий зміст договору сам по собі ще не свідчить про наявність в його змісті дефектів законності та не може бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Указує, що районний суд, приймаючи рішення лише на підставі констатації фактів, фактично допустив формалізм, оскільки в якості обґрунтування свого рішення врахував лише не підтверджені належними доказами заперечення відповідача щодо неотримання ним у борг будь-яких коштів, що суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц.

Звертає увагу на ту обставину, що спірним договором чітко передбачено як про передання коштів у позику, так й про обов`язок відповідача повернути їх у повному обсязі. Крім цього, зазначення в заяві ОСОБА_2 від 03 серпня 2015 року суми позики у гривневому еквіваленті не є свідченням укладення іншого договору позики, оскільки в заяві чітко указана підстава передачі грошей з посиланням на спірний договір, тобто сторонами гривню було визначено як валюту позики, так і валюту платежу за договором позики.

Наголошує на тому, що ні ч. 2 ст. 1047 ЦК України, ні інша норма матеріального права не містить заборони оформлення позичальником боргової розписки або заяви про отримання грошей не одночасно з підписанням самого договору позики, отже, оскільки заява відповідача від 03 серпня 2015 року підтверджує факт отримання останнім в якості позики грошових коштів в сумі 14 824 614 грн, а сам договір позики передбачає обов`язок повернути такі кошти, його позовні вимоги є цілком законними.

На переконання скаржника є хибним й висновок районного суду про те, що спірний договір позики по своїй суті є попередньою домовленістю про укладення договору купівлі-продажу ним своєї частки у статутному капіталі ТОВ «Аратта-Агро», оскільки відповідно до положень ст.ст. 626-628 ЦК України сторони мають право укласти змішаний договір, який буде містити елементи різних договорів.

Стверджує, що указана справа вже тривалий час розглядається судами різних інстанцій, і наявність оригіналів як договору позики, так і заяви від 03 серпня 2015 року вже досліджувалась і перевірялась, а стороною відповідача жодного разу не висловлювалось сумніву у наявності оригіналів указаних документів та їх достовірності.

У наданому відзиві представник відповідача – адвокат Аніщенко О.Г., не погоджуючись з доводами апеляційної скарги та вважаючи судове рішення законним і обґрунтованим, просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду – без змін. Доводи відзиву зводяться до того, що між сторонами не укладався договір позики, за яким ОСОБА_1 є позикодавцем, а ОСОБА_2 -  позичальником, у зв`язку з чим у позивача відсутнє право відповідної вимоги.

Представник зазначає, що договір позики є укладеним з моменту передавання грошей, але позивачем не надано належних доказів передачі грошових коштів саме за цим договором. Наявна у справі нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 від 03 серпня 2015 року не є доказом отримання відповідачем позики, оскільки зміст заяви не містить вказівок, хто саме є кредитором, а хто – боржником. Дана заява свідчить лише про те, що ОСОБА_1 повернув ОСОБА_2 гроші, які раніше отримав у позику. Крім того, у заяві відсутні посилання на мету отримання і передачі грошей, а також необхідні персональні дані фізичної особи, за якими можливо б було ідентифікувати позивача як позикодавця.

Звертає увагу на той факт, що умовами договору позики визначено, що позикодавець зобов`язується невідкладно передати позику одразу після підписання договору (п. 2.1), сума позики повертається у валюті (п. 2.8) та умовою повернення позики є перехід від позикодавця до позичальника корпоративних прав у ТОВ «Аратта-Агро», яка на час розгляду справи фактично не настала.

Указує, що Верховний Суд у своїх постановах неодноразово висловлював правову позицію про те, що розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Заслухавши суддю–доповідача, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 належить задовольнити частково, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції у повній мірі таким вимогам не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що договір від 25 червня 2015 року не містить відомостей щодо отримання ОСОБА_2 від позивача грошових коштів у позику, тобто зміст договору не підтверджує факт передачі коштів 25 червня 2015 року, як це передбачено п.п. 2.1, 2.3 спірного договору. Суд зазначив, що зміст договору позики є суперечливим та не відповідає вимогам чинного законодавства, які пред`являються до договорів позики, а саме: не підтверджує факт отримання відповідачем у борг певної грошової суми від позивача, не встановлено строк повернення позики та, по своїй суті, договором оформлено не факт передачі грошових коштів, а попередню домовленість про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аррата-Агро».

Районний суд також констатував, що наявна у матеріалах справи копія договору позики належним чином не завірена, тому відсутні підстави вважати цю копію договору допустимим доказом у справі.

Апеляційний суд частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. 

У справі встановлено, що 25 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики б/н, за умовами якого позивач в порядку і на умовах, визначених цим договором, надає позичальнику безвідсоткову позику в сумі 700 000 доларів США, що станом на день підписання договору еквівалентно 14 824 614 грн. Остаточний розрахунок між сторонами щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 25 грудня 2015 року. Оригінал договору позики знаходився у ОСОБА_1 та був наданий стороною позивача апеляційному суду під час розгляду справи (т. 2 а.с. 174-177).

Пунктом 2.1 договору позики передбачено, що позикодавець зобов`язується невідкладно передати позику одразу після підписання цього договору. Підтвердженням отримання позики позичальником є його заява або розписка, видана позикодавцю і засвідчена нотаріально (п. 2.3 договору).

Згідно з п. 2.7 договору позики сторони погодили, що повернення позичальником суми позики відбуватиметься одночасно зі здійсненням позикодавцем усіх, необхідних і достатніх відповідно до вимог чинного на момент повернення позики законодавства, дій щодо відчуження та/або передачі на користь позичальника прав на всю частку позикодавця у ТОВ «Аратта-Агро», що складатиме не менше 50 % від статутного капіталу ТОВ «Аратта-Агро».

03 серпня 2015 року ОСОБА_2 написав заяву, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Карташовою А.С., в якій підтвердив, що 25 червня 2015 року отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 14 824 614 грн, що еквівалентно 700 000 доларів США, у відповідності до договору позики від 25 червня 2015 року (т. 1 а.с.10).

З копії декларації про майновий стан та доходи особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік вбачається, що ОСОБА_2 є власником ТОВ «Аратта-Агро» та має частку у статутному капіталі товариства у розмірі 25 %, що у грошовому еквіваленті складає 36 500 грн (т. 1 а.с. 16-26). 

Копія витягу з ЄДР свідчить про те, що станом на 04 вересня 2016 року кінцевими бенефіціарними власниками (контролерами) ТОВ «Аратта-Агро» являлись ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 116-121).

28 липня 2019 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним з посилання на те, що коштів за договором він не отримував, а за фактичними обставинами сторони оформили попередній договір купівлі-продажу частки у розмірі 50 % у статутному капіталі  ТОВ «Аратта-Агро» (т. 1 а.с. 179-183). 24 квітня 2010 року ухвалою Ніжинського міськрайонного суду за заявою представника позивача указаний позов був залишений без розгляду. (т. 2 а.с. 173)

Звернувшись з вимогою про стягнення з ОСОБА_2 суми заборгованості за договором позики та трьох відсотків річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання, ОСОБА_1 посилався на невиконання останнім боргових зобов`язань у визначений договором строк.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

У відповідності до приписів ст.ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики  є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених  родовими ознаками.       

Згідно з приписами ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладеного договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

У відповідності до ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України).

За правилами ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції, проаналізувавши вищенаведені норми та вивчивши обставини справи, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, пославшись на оформлення договором не факту передачі грошових коштів, а попередньої домовленості про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аратта-Агро».

Так, згідно з п. 1.2 договору позики від 25 червня 2015 року остаточний розрахунок між сторонами щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 25 грудня 2015 року з урахуванням обставин, передбачених п. 2.7 цього договору.

У п. 2.7 договору позики від 25 червня 2015 року сторони погодили, що повернення позичальником суми позики відбуватиметься одночасно зі здійсненням позикодавцем усіх, необхідних і достатніх відповідно до вимог чинного на момент повернення позики законодавства, дій щодо відчуження та/або передачі на користь позичальника прав на всю частку позикодавця у ТОВ «Аратта-Агро», що складатиме не менше 50 % від статутного капіталу ТОВ «Аратта-Агро».

Тобто умовами договору щодо строку повернення позики обумовлені дії позикодавця, з вчиненням яких настає строк повернення позики. Водночас, доказів таких дій ОСОБА_1 , які полягали у відчуженні та/або передачі на користь позичальника прав на всю частку позикодавця у ТОВ «Аратта-Агро», що складатиме не менше 50 % від статутного капіталу ТОВ «Аратта-Агро», матеріали справи не містять, у зв`язку з чим колегія суддів вважає, що строк повернення позики відповідно до умов договору позики від 25 червня 2015 року на час подання ОСОБА_1 позову не настав.

Отже суд першої інстанції правильно з`ясував справжню правову природу укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики, зазначивши, що спірним договором сторони по суті оформили інші правовідносини, а саме попередню домовленість про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аратта-Агро», що безпосередньо пов`язується з умовами договору позики.

Доводи апеляційної скарги цих висновків суду першої інстанції не спростовують.

У той же час, колегія суддів не може погодитись з висновком районного суду про те, що договір від 25 червня 2015 року не містить відомостей щодо отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у позику, тобто не підтверджує факт передачі коштів 25 червня 2015 року, як то передбачено  п.п. 2.1, 2.3 спірного договору, з огляду на таке.

Дійшовши такого висновку, районний суд послався на відсутність у договорі позики від 25 червня 2015 року додатків з розпискою чи заявою про отримання грошових коштів, як це передбачено п. 2.3 договору.  Разом із тим, договір позики свідчить лише про те, що позикодавець зобов`язується невідкладно передати позику одразу після підписання цього договору, а підтвердженням отриманої позики позичальником є його заява або розписка, видана позикодавцю і засвідчена нотаріально. Саме тому, на думку суду, у договорі зазначено "надає", а не "надав".

Апеляційний суд погоджується з доводами позивача про те, що законодавство не містить заборони оформлення позичальником боргової розписки або заяви про отримання грошей не одночасно з підписанням самого договору позики.

У матеріалах справи наявна нотаріально засвідчена заява ОСОБА_2 від 03 серпня 2015 року, в якій останній зазначив та підтвердив, що 25 червня 2015 року отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 14 824 614 грн, що станом на 25 червня 2015 року було еквівалентно сумі у розмірі 700 000 доларів США, у відповідності до договору позики, який був укладений між ним та ОСОБА_1 25 червня 2015 року.

У заяві ОСОБА_2 чітко визначено дату укладення договору позики, суму позики, а прізвище, ім`я та по батькові позикодавця є ідентичними з датою, сумою позики та особистими даними позикодавця, наявними у договорі позики від 25 червня 2015 року.

Стороною відповідача ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не було надано будь-якого іншого договору від 25 червня 2015 року, за яким ОСОБА_2 міг би отримати спірні грошові кошти. 

Змінюючи неодноразово в ході розгляду справи пояснення щодо обставин написання наведеної вище заяви, відповідач не зміг, на думку колегії суддів, пояснити іншу правову природу складання заяви, ніж та, на якій наполягає сторона позивача, а сам по собі факт її складання майже через місяць після укладення договору позики не свідчить про те, що гроші за розпискою не передавались.

Крім цього, апеляційний суд зважає на те, що ОСОБА_2 звертався з позовом про визнання договору позики удаваним саме з тих мотивів, що кошти за договором не передавались, і сторони оформили таким чином інші правовідносини, проте згодом подав до суду заяву про залишення цієї позовної заяви без розгляду. 

Пунктом 2.9 укладеного між сторонами договору визначено, що підтвердженням повернення позики є передача нотаріально засвіченої заяви або розписки, передбаченої п. 2.3 цього договору, позикодавцем позичальнику, а на час розгляду цієї справи нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 від 03 серпня 2015 року знаходиться у позикодавця.     

Наведене вище залишилось поза увагою районного суду.

Зважаючи на викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно визначив наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, указавши, що останній не вчинив дій щодо укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аратта-Агро», що є необхідною умовою повернення позичальником сум позики, при цьому навів частково невірні мотиви для такої відмови, а отже рішення суду, у відповідності до ч. 4 ст. 376 ЦПК України, належить змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання суду, що договір від 25 червня 2015 року не містить  відомостей щодо отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів  у позику, тобто не підтверджує факт передачі коштів 25  червня 2015 року, як то передбачено п. 2.1, 2.3 спірного договору.   

Керуючись ст. 367, 374, ч. 4 ст. 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -

                                     П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2020 року змінити,  виключивши з  його мотивувальної частини абзац наступного змісту:

«Оцінивши договір від 25.06.2015 суд дійшов висновку, що він не містить  відомостей щодо отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів  у позику, тобто не підтверджує факт передачі коштів 25.06.2015, як то передбачено п. 2.1, 2.3 спірного договору».

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 21 вересня 2020 року.

Головуюча:                                             Судді: