Єдиний унікальний номер 341/561/19

Номер провадження 2/341/82/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

28 серпня 2020 року м. Галич

Галицький районний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої - судді Юсип І.М.,

за участю секретаря Матейко О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Галичі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,-

ВСТАНОВИВ:

01.04.2019 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 і просить суд ухвалити рішення, яким стягнення заборгованості з стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором позики від 12 жовтня 2016 року: 3000, 00 доларів США - основного боргу, 14 516, 67 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 12.10.2016 р. по 25.02.2019 р. та 103, 07 доларів США - 3% річних за прострочення виконання грошових зобов`язань у період з 03.01.2018 р. по 25.02.2019 р.

З протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.10.2019 року, дана справа передана для розгляду судді Юсип І.М.

Обґрунтовуючи позовну зяву зазначив, що 12.10.2016 р. між ним та відповідачем укладено договір позики у відповідності до умов якого, відповідач отримав від позивача у борг грошові кошти у розмірі 3000, 00 доларів США, які мали бути повернуті у термін до 03.01.2018 року. Даний факт підтверджується власноруч складеною відповідачем розпискою. Однак у термін до 03.01.2018 р. позику відповідачем не було повернуто. З метою досудового врегулювання даного спору на адресу відповідача направлялись письмові повідомлення про необхідність виконання зобов`язань від 03.01.2018 р., від 25.01.2019 р., які були залишені ним без належного реагування. Під час спілкування з відповідачем, такий заявляв, що борг визнає, однак з різних причин не має можливості добровільно виконати зобов`язання. Просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики за період 03.01.2018 по 25.02.2019р. та судовий збір.

Позивач та представник позивача в судове засідання не з`явилися. Однак представник ОСОБА_3 звернувся до суду із заявою про підтримання позовних вимог повністю з наведених в позові підстав і просив справу розглянути без їх участі. Проти заочного розгляду справи не заперечують.

Відповідач, ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, хоча у встановленому законом порядку був повідомлений про час та місце судового засідання, про що свідчать судові виклики, а також був повідомлений через оголошення на сайті суду. Причин своєї неявки суд не повідомив. Заяви про відкладення розгляду справи не подав. Відзиву на позов до суду не було ним надіслано.

Суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає ч.1 ст. 280 ЦПК України.

Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши письмові матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Статтею 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

12.10.2016 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір позики грошових коштів згідно умов якого, позичальник отримав в якості позики від позикодавця грошові кошти в сумі 3000,00 доларів США та зобов`язався їх повернути до 03.01.2018 р.

Як встановлено в судовому засіданні відповідач не повернув позивачу грошові кошти, які отримала у борг у розмірі 3000,00 доларів США в строк до 03.01.2018 року , і таким чином прострочив виконання зобов`язання.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання повинні виконуватися належним чином і в установлений термін відповідно до умов договору.

Згідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Часиною 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Із розписки вбачається, що сторонами розміру процентів у договорі позики встановлено не було.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 1048 ЦК України договір позики вважається безпроцентним, якщо він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п`ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов`язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.

Оскільки договір позики між стронами укладений на суму, яка значно перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян даний договір є оплатним в розумінні ч. 2 ст. 1048 ЦК України.

Статтею 527 ЦК України, передбачено зобов`язання боржника виконати свій обов`язок, а кредитора - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту, а також право кожної із сторін у зобов`язанні вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

Частиною 1 статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Крім того, щодо стягнення суми позики, в іноземній валюті - доларах США без одночасного визначенням гривневого еквіваленту вказаної суми, суд виходить з наступного.

Згідно до частини 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України, іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені Законом України від 16 квітня 1991 року №959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року №185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», чинних на момент укладання договору.

Декретом №15-93, встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Статтею 2 вказаного Декрету визначено, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Частиною 4 статті 5 Декрету №15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом №15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Згідно до статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Отже, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини 1 статті 1046 ЦК України, а також частини 1 статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Таким чином як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, з цього приводу Велика Палата Верховного Суду в постанові №464/3790/16-ц від 16.01.2019 року зазначила, що була висловлена правова позиція, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі №14-134цс18. Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного суду від 23.10.2019 року у справі 723/304/16-ц.

Таким чином, з відповідача підлягає стягнення заборгованість у доларах США без визначення еквівалента суми боргу в національній валюті.

Стягнення боргу за договором позики здійснюється у валюті позики, про що 16.01.2019 року Великою Палатою Верховного Суду зроблено відповідний правовий висновок у справі №464/3790/16-ц.

Таким чином, оскільки ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов`язань відповідно до договору позики грошових коштів від 12.10.2016 позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення суми боргу у розмірі 3000 доларів США - основного боргу, 14 516, 67 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 12.10.2016 р. по 25.02.2019 р., є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних за користування грошовими коштами, суд дійшов наступного.

Відповідальність за порушення грошового зобов`язання передбачена статтею 625 ЦК України. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Таким чином, оскільки в судовому засіданні було беззаперечно встановлено, що між сторонами по справі укладався договір позики, за умовами якого відповідач взяв на себе певні зобов`язання, що належним чином в установлений договорами позики строк не виконав, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог, в частині стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних, що становить 103,07 доларів США.

Відповідно до ст.141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача також підлягає стягненню сплачений судовий збір у сумі 983 грн. 53 коп.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 509, 525, 526, 530, 610, 625 ЦК України та статтями 3, 11, 13, 58, 60, 81, 88, 141, 247, 258, 263, 265, 280-284, 352, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер платника податку - НОМЕР_1 користь ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер платника податку - НОМЕР_2 заборгованість за договором позики від 12 жовтня 2016 року: 3000 (три тисячі) доларів США - основного боргу, 14 516,67 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 12.10.2016 р. по 25.02.2019 р. та 103,07 доларів США - 3% річних за прострочення виконання грошових зобов`язань у період з 03.01.2018 р. по 25.02.2019 р. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 983 грн. 53 коп.

Апеляційна скарга на рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Івано-Франківського апеляційного суду через Галицький районний суд.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заяви про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя:І. М. Юсип