ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 398/52/14-а

адміністративне провадження № К/9901/14516/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючий - Стародуб О.П.,

судді - Єзеров А.А., Кравчук В.М.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.11.2015 (судді - Іванов С.М., Чабаненко С.В., Шлай А.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Голови міської ради м. Олександрії ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 , про оскарження рішення органу приватизації та міського голови, скасування свідоцтва про право власності,

встановив:

В січні 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, в якому просили:

- визнати протиправним розпорядження органу приватизації та міського голови №15143 від 26.01.2000 відносно видачі Свідоцтва на право власності на кімнату АДРЕСА_1 ;

- скасувати Свідоцтво на право власності на кімнату АДРЕСА_1 видане ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

В обгрунтування позовних вимог посилались на те, що на підставі розпорядження органу приватизації Олександрійської міської ради Кіровоградської області від 26.01.2000 №15143 ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Разом з тим, цей будинок мав статус гуртожитку, про що свідчить довідка від 07.04.2013 за №07-490, а до 2011 року приватизація кімнат в гуртожитках була заборонена. В даному випадку приватизація кімнат мала виконуватись міською радою, до того ж приватизувати можна було, якщо гуртожиток переданий до власності територіальної громади після 2011 року. Водночас, до 2000 року гуртожиток по АДРЕСА_1 до власності територіальної громади не передавався.

Також посилались на те, що вони сімнадцять років проживали у спірній кімнаті, здійснювали оплату комунальних послуг і жодних перешкод у користуванні спірною кімнатою їм ніхто не чинив. Водночас, у 2000 році ОСОБА_4 , за допомогою органу приватизації Олександрійської міської ради Кіровоградської області, здійснила приватизацію спірної кімнати, яка на думку позивачів, проведена з порушенням діючого на той час законодавства.

Враховуючи викладене, позивачі просили скасувати спірне розпорядження та видане на його підставі свідоцтво про право власності.

Постановою Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 09.07.2015 у задоволені позову відмовлено.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.11.2015 постанову Олександрійського міськрайонного суду кіровоградської області від 09.07.2015 скасовано.

Адміністративний позов в частині визнання протиправним розпорядження №15143 від 26.01.2000 року органу приватизації на кв. АДРЕСА_1 - залишено без розгляду.

Провадження у справі в частині скасування Свідоцтва на право власності від 26.01.2000 року на кв. АДРЕСА_1 , що видане ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - закрито.

З рішенням суду апеляційної інстанції не погодилась позивач - ОСОБА_1 , звернулась з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду апеляційної в частині залишення позову без розгляду та закриття провадження, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що постановляючи оскаржувану ухвалу суд апеляційної інстанції припустився численних порушень норм процесуального права, зокрема, в частині належної оцінки доказів.

Крім того, посилалась на те, що суд дійшов помилкових висновків щодо відсутності підстав для поновлення строку звернення до суду, а також щодо тотожності адміністративного позову, поданого в межах цієї справи, та позову в цивільній справі №398/692/13-ц.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права суд приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Судами встановлено, що відповідно до рішення виконавчого комітету Олександрійської міської ради від 25.01.1999 №32 виконавчий комітет Олександрійської міської ради вирішив делегувати Олександрійському КМ БТІ повноваження по оформленню документів на приватизацію державного житлового фонду Олександрійської міської ради.

Як вбачається з копії технічного паспорту на будівлю по АДРЕСА_1 в п. 1 призначення вказано «житловий будинок», в п. 2. фактичне використання - житловий будинок.

26.01.2000 на підставі розпорядження органу приватизації від 26.01.2000 №15143 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 видане свідоцтво про право власності на житло на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване Олександрійським КМБТІ 07.02.2000.

Не погоджуючись з вказаним розпорядженням та свідоцтвом про право власності, вважаючи їх протиправними, позивачі звернулись до суду з даним позовом.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з посиланням на рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року N7-рп/2009, дійшов висновку, що розпорядження органу приватизації Олександрійської міської ради є актом індивідуальної дії, вичерпало свою юридичну силу після реалізації, а саме, після одержання свідоцтва про право власності, а тому не підлягає скасуванню.

Крім того, суд виходив з того, що позивачами не доведено, що прийняте відповідачем розпорядження вплинуло на реалізацію їх прав, свобод, інтересів та призвело до їх порушення.

Враховуючи, що позовні вимоги про скасування свідоцтва про право власності є похідним від позовної вимоги про визнання протиправним та скасування розпорядження органу приватизації Олександрійської міської ради, на підставі якого видавалося свідоцтво та в подальшому проводилася державна реєстрація права власності, суд дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог в цій частині також слід відмовити.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позов в частині позовних вимог про визнання протиправним розпорядження №15143 від 26.01.2000 органу приватизації поданий поза межами строку звернення до суду, доказів поважності пропуску останнього позивачами не надано, а тому у вказаній частині позов підлягає залишенню без розгляду.

Закриваючи провадження в частині позовних вимог про скасування свідоцтва про право власності, апеляційний суд виходив з того, що існує таке, що набрало законної сили рішення суду з того самого спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Зокрема суд виходив з того, що заочним рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 16.05.2013 у справі №398/692/13-ц позивачам було відмовлено в задоволенні ідентичного позову, який розглядався в цивільному провадженні щодо скасування Свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 26.01.2000.

Розглядаючи справу та приймаючи рішення по суті позовних вимог суди вважали, що між сторонами існує публічно-правовий спір, у зв`язку з чим розгляд даної справи слід здійснювати за правилами адміністративного судочинства.

З такими висновками судів колегія суддів не погоджується з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої частини 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції з 15.12.2017), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції, які полягають в наступному.

«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.».

Зважаючи на те, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори, колегія суддів не має підстав не погодитися із запропонованим підходом.

Зі змісту позовної заяви убачається, що передумовою звернення позивачів до суду з цим позовом стала необхідність захисту житлових прав, а також заперечення правомірності набуття права власності внаслідок приватизації квартири іншими особами.

За змістом статті 1, статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №2482-XII) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом №2482-XII.

Згідно з частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.

За правилами пункту 1 частини статті 15 ЦПК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, зокрема щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

У порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття з такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватногожилого фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, встановлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, зобов`язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утримання в належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків тощо). Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі суб`єкта владних повноважень як відповідача.

Позивачі наголошують на тому, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки ними перед судом порушено питання про правомірність прийняття суб`єктом владних повноважень розпорядження про приватизацію, і як наслідок - свідоцтво про право власності.

Однак, слід звернути увагу на те, що зазначений акт органу місцевого самоврядування застосовується одноразово та вичерпує свою дію фактом його виконання (у цьому випадку - виданням свідоцтва про право власності). При цьому відносини з приводу приватизації наймачем квартири державного житлового фонду, внаслідок чого йому як власнику видано свідоцтво про право власності на цю квартиру, є приватноправовими, а спори у них підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Отже, спірні правовідносини є відносинами з передачі квартири з державної власності у приватну власність, результатом чого є набуття у приватну власність об`єкта нерухомого майна.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 по справі №826/11308/18 (провадження №11-1485апп18).

З наведеного можна зробити висновок про те, що правовідносини, що склалися між сторонами, є цивільно-правовими та не можуть бути предметом спору в адміністративному процесі, оскільки в цьому випадку є спір про право цивільне, а саме про визнання прав, свобод та інтересів, що виникають із житлових відносин.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачами та третьою особою вирішувались цивільні спори, зокрема щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, про усунення перешкод в користуванні квартирою та виселення, що додатково свідчить про те, що звернення до суду з цим позовом направлене на захист позивачами своїх цивільних (житлових) прав.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Таким чином, визнання незаконними рішень суб`єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Оскільки спірні правовідносини пов`язані із захистом порушених прав, що виникають із цивільних (житлових) відносин, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 354 КАС України Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

З огляду на зазначене, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

Відповідно до статті 239 КАС України позивачі мають право протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Постанову Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 09.07.2015 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.11.2015 - скасувати.

Провадження у справі №398/52/14 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Голови міської ради м. Олександрії ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 , про оскарження рішення органу приватизації та міського голови, скасування свідоцтва про право власності, - закрити.

Протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови позивачі вправі звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

О.П. Стародуб

А.А. Єзеров

В.М. Кравчук