ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5894/20 Справа № 206/1452/19 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Каратаєва Л. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2020 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Каратаєвої Л.О.

суддів - Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М.,

за участю секретаря судового засідання - Літвінової А.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2020 року по справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, -

В С Т А Н О В И Л А:

12.03.2019 Дніпровської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів. Посилаючись на норми ст. 22 ЦК України, ст. 224 ГК України, ст.157 ЗК України та водночас й на правила, що встановлені ст.1212 ЦК України, просила з урахуванням уточнень стягнути з відповідача суму неотриманої орендної плати в розмірі 255378 грн. 33 коп. (а.с. 2-9,81).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2020 року в задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів - відмовлено (а.с.163-165).

Не погоджуючись з рішенням суду, Дніпровська міська рада звернулася з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги Дніпровської міської ради (а.с.197-204).

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Судом першої інстанції встановлено, що 14.06.2018р. Соборною районною у місті Дніпрі радою складено акт №27 перевірки дотримання вимог земельного законодавства групи по самоврядуванню контролю за використанням та охороною земель при використанні земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 11-18).

По тексту вищевказаного акту зазначено, що у результаті перевірки встановлено, що на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , розташована 3-поверхова нежитлова будівля - торговельний комплекс «Лето».

Орієнтовна площа земельної ділянки під цією будівлею була встановлена шляхом вимірювання та складає орієнтовно 950 кв.м. Частина зазначеної будівлі, на думку робочої групи, ймовірно, розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:03:250:0025.

Вивчивши наявні документи, провівши візуальне обстеження, робоча група дійшла до висновку про наявність права власності на зазначене нерухоме майно, але в той же час, на відсутність належним чином оформлених документів на земельну ділянку, що є порушенням ст. 125, 126 ЗК України.

Робоча група дійшла до висновку щодо необхідності складання даного акту та направлення його на адресу Департаменту по роботі з активами ДМР та комісії з визначення розміру збитків, заподіяних раді.

Згідно акту №18 від 01.11.2018р. комісії з визначення розміру збитків, заподіяних міській раді, власникам землі та землекористувачам при використанні земельних ділянок, сума заподіяних збитків, спричинених фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 складає 272710,45 грн. (а.с.29-30).

Рішенням виконавчого комітету ДМР №1249 від 18.12.2018р. затверджені акти комісії з визначенням розміру збитків, заподіяних ДМР власниками землі та землекористувачам при використання земельних ділянок від 01.11.2018р. №№ 17,18,19,20,21,22,23,24, в тому числі й вищевказаний акт (а.с. 28).

Позивач, подаючи 21.03.2019 уточнену позовну заяву, зазначив, що по тексту первісного позову помилково зазначена сума грошових коштів, на стягненні якої наполягає ДМР, у розмірі 272710грн.45коп., тоді як слід було зазначати суму - 255378грн.33коп. (а.с.81-83).

01.02.2019р. позивачем на адресу відповідача направлена вимога щодо сплати заподіяних збитків (а.с. 31), яка виконана не була та за інформацією Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету ДМР станом на 14.02.2019р. кошти до міського бюджету не надходили.

Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів розроблення, погодження та затвердження нормативно грошової оцінки спірної земельної ділянки у визначеному законодавством порядку, що у свою чергу, є необхідним для визначення розміру неотриманого доходу за фактичне користування земельною ділянкою. Відсутність витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку цієї земельної ділянки виключає можливість стягнення збитків та/або будь-яких інших платежів за використання земельної ділянки, площа якої, як зазначає позивач, є орієнтовною. Отже, суд зазначає, що позивачем безпідставно зроблено розрахунок, з якого є незрозумілим, звідки позивачем бралися вихідні дані для розрахунку недоотриманого доходу за фактичне користування земельною ділянкою за відсутності визначення її меж. Крім того, позивачем при здійсненні розрахунку не враховані платежі, що здійснені відповідачем на виконання договору оренди частини вищевказаної земельної ділянки від 22.01.2004р. Крім того, акт комісії № 18 від 01.11.2018р. з визначення збитків було складено відносно ФОП ОСОБА_1 (а.с. 29-30), що виключає пред`явлення до нього будь-яких вимог у порядку цивільного судочинства. Крім того, суд першої інстанції зауважив, що в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на норми права ст. 22 ЦК України, ст. 224 ГК України та ст.157 ЗК України, які регулюють порядок відшкодування збитків, на підставі приписів Постанови КМУ від 19.04.1993р. за № 284, здійснює розрахунок збитків, заподіяних міській раді при використанні земельної ділянки та водночас посилається також й на правила, що встановлені ст.1212 ЦК України, просить суд стягнути з відповідача збитки, що нараховані на підставі вищевказаних актів законодавства, які в подальшому, на думку суду, безпідставно перетворюються в недотриману орендну плату, яку без достатньої правової підстави нібито зберіг у себе відповідач. Проте, одночасне застосування норм ст. 1212 ЦК України та норм, передбачених главами 82, 83 ЦК України, норм земельного законодавства, що регулюють деліктні відносини та на які посилається позивач, неможливо, адже це є різні за своєю правовою природою і суттю види зобов`язань, які не можна застосовувати одночасно.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду.

Перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентований Земельним Кодексом України.

Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (ч.2 ст.120 ЗК України) Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт «е» ч.1 ст.141 ЗК України)

Статтями 125, 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Статтею 206 ЗК України та ст.2 Закону України «Про плату за землю» визначено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Проте, враховуючи приписи ч.2 ст.120 ЗК України, суд погоджується з позицією представника відповідача, що не є правопорушенням відсутність у власника жилого будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій ці будинок, будівля, споруда розташовані.

До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Для кондиційних зобов`язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (ст. 1212-1214 ЦК України).

Такі висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018р. у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018р. у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019р. у справі № 320/5877/17.

Водночас, за змістом визначення, наведеного у ч.1 ст.79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Положеннями ст. 76, 78, 81 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1, 3, 4, 9 ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

З приписів наведеної норми права вбачається, що земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Зазначені обставини, з урахуванням вимог ст.77 ЦПК України, повинні бути підтверджені певними засобами доказування відповідно до земельного законодавства і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В акті перевірки №27 від 14.06.2018р. зазначено, що орієнтовна площа земельної ділянки під будівлею складає 950 кв.м., вказаний орієнтовний розмір земельної ділянки використаний позивачем і в розрахунку ціни позову.

Варто зазначити, що позовна заява з додатками не містить відомостей про внесення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , визначеної у акті обстеження від 14.06.2018р. до Державного земельного кадастру.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачем не надано жодних відомостей про наявність у земельної ділянки, за користування якою позивач бажає стягнути грошові кошти, її меж та визначення її точної фактичної площі, а також відомостей про внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. А відсутність таких відомостей, виключає можливість використання цієї земельної ділянки, як об`єкту цивільних прав та стягнення збитків та/або будь-яких інших платежів за її використання.

Відповідно до ст.3 Закону України "Про оренду землі" об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (ч.1 ст. 21 Закону України "Про оренду землі").

Основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 ПК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС від 10.09.2018р. по справі № 920/739/17.

Відповідно до ч.2 ст.20, ч.3 ст.23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем самостійно визначений розмір зобов`язання за період з 07.03.2016р. по 01.11.2018р. на суму 272710 грн. 45коп. (потім було виправлено на 255378 грн.33коп.) шляхом арифметичного розрахунку.

При цьому, позивачем не надано доказів розроблення, погодження та затвердження нормативно грошової оцінки спірної земельної ділянки у визначеному законодавством порядку, що у свою чергу, є необхідним для визначення розміру неотриманого доходу за фактичне користування земельною ділянкою.

Відсутність витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку цієї земельної ділянки виключає можливість стягнення збитків та/або будь-яких інших платежів за використання земельної ділянки, площа якої, як зазначає позивач, є орієнтовною.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачем безпідставно зроблено розрахунок, з якого є незрозумілим, звідки позивачем бралися вихідні дані для розрахунку недоотриманого доходу за фактичне користування земельною ділянкою за відсутності визначення її меж.

Крім того, позивачем при здійсненні розрахунку не враховані платежі, що здійснені відповідачем на виконання договору оренди частини вищевказаної земельної ділянки від 22.01.2004р.

Доводи апеляційної скарги щодо правомірності розрахунку недоотриманої місцевим бюджетом орендної плати, спростовується вищевикладеним та суперечить висновками Верховного Суду зазначеному у постанові від 12.04.2019р. у справі № 922/981/18.

Згідно до правил, встановлених ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Крім того, суд першої інстанції вірно звернув увагу, а апелянт не спростував в апеляційній скарзі, той факт, що в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на норми права ст. 22 ЦК України, ст. 224 ГК України та ст.157 ЗК України, які регулюють порядок відшкодування збитків, на підставі приписів Постанови КМУ від 19.04.1993р. за № 284, здійснює розрахунок збитків, заподіяних міській раді при використанні земельної ділянки та водночас посилається також й на правила, що встановлені ст.1212 ЦК України, просить суд стягнути з відповідача збитки, що нараховані на підставі вищевказаних актів законодавства, які в подальшому, на думку суду, безпідставно перетворюються в недотриману орендну плату, яку без достатньої правової підстави нібито зберіг у себе відповідач.

Проте, одночасне застосування норм ст. 1212 ЦК України та норм, передбачених главами 82, 83 ЦК України, норм земельного законодавства, що регулюють деліктні відносини та на які посилається позивач, неможливо, адже це є різні за своєю правовою природою і суттю види зобов`язань, які не можна застосовувати одночасно.

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

Колегія суддів вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права.

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права, правові підстави для його скасування відсутні.

Доводи апеляційної скарги зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.

Керуючись ст. 367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства.

Судді: