Справа № 344/17464/15-ц

Провадження № 22-ц/4808/487/20

Провадження № 22-ц/4808/806/20

Головуючий у 1 інстанції Антоняк Т. М.

Суддя-доповідач Фединяк

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2020 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів:

головуючого Фединяка В.Д. (суддя-доповідач)

суддів: Девляшевського В.А., Ясеновенко Л.В.,

секретарів: Петріва Д.Б., Бойчука Л.М.

з участю: ОСОБА_1

представників: ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ;

ОСОБА_2 - ОСОБА_4 ;

ОСОБА_5 - ОСОБА_6 ;

ОСОБА_7 - ОСОБА_11.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: приватний нотаріус Дорошенко Олена Володимирівна, приватний нотаріус Квочак Лариса Тарасівна про визнання недійсним договору міни нерухомого майна та скасування запису про державну реєстрацію прав, за апеляційними скаргами ОСОБА_5 на рішення Івано-Франківського міського суду від 05 лютого 2020 року, ОСОБА_9 на рішення Івано-Франківського міського суду від 05 лютого 2020 року та ухвалу Івано-Франківського міського суду від 14 травня 2020 року, ухвалене суддею Антоняк Т.М. в м.Івано-Франківськ,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 пред`явили до ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог приватний нотаріус Дорошенко Олена Володимирівна, приватний нотаріус Квочак Лариса Тарасівна позов про визнання недійсним договору міни нерухомого майна та скасування запису про державну реєстрацію прав. В обґрунтування позовних вимог позивачі вказали, що 02 листопада 1998 року ОСОБА_10 отримав ордер №004322 на зайняття житлового приміщення, а саме на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 для себе та членів його сім`ї: дружини ОСОБА_8 , дочки ОСОБА_2 та сина ОСОБА_1 . Рішенням Івано-Франківським міського суду від 08 травня 2008 року встановлено порядок користування даною квартирою, за яким в користування ОСОБА_10 виділено кімнату площею 13,1 кв.м, а кімнати площею 19,1 кв.м та 9,4 кв.м залишено в користуванні ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 Кухня, туалет, ванна, кладова та два коридори залишено в спільному користуванні. 11 грудня 2008 року позивачам видано Свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 , яким посвідчено право спільної сумісної власності ОСОБА_10 та членам його сім`ї ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 в рівних долях, а 19 грудня 2008 року Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації проведено реєстрацію за ними права власності на нерухоме майно, що підтверджується витягом № 21338685. Також позивачі вказували, що 23 грудня 2008 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 було укладено договір міни нерухомого майна, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Дорошенко О.В, за яким сторони обміняли належну ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 на належну ОСОБА_10 1/4 частину їх квартири. Про факт укладення даного договору їм відомо не було і згоди на його укладення вони не давали. Позивачі також посилались на те, що про укладення згаданого договору міни та порушення їх справ співвласників вони дізнались тільки після смерті батька у 2014 році, коли ОСОБА_5 надав копію договору. У квітні 2015 року ОСОБА_5 відділив кімнату площею 19,01 кв.м від загальної площі квартири і розпочав проводити у ній реконструкцію з метою провадження підприємницької діяльності. У жовтні 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як спадкоємці першої черги за законом, звернулися до Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Спадкова справа після смерті ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , була заведена приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Квочак Л.Т., що підтверджується Інформаційною довідкою із Спадкового реєстру № 41893362 від 23.10.2015 року. ОСОБА_5 фактично завершив незаконну реконструкцію частини їх квартири, встановив окремі двері, зробив ремонт, планує використовувати дане приміщення для ведення підприємницької діяльності. Протягом проведення реконструкції частини квартири відповідач постійно чинив перешкоди у користуванні належною їм квартирою. Посилаючись на те, що такі дії відповідача та третіх осіб є грубим порушенням їх прав, просили, з врахуванням уточнених позовних вимог, визнати недійсним договір міни нерухомого майна 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , який був укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 23 грудня 2008 року, та застосувати наслідки недійсності правочину; визнати недійсним свідоцтво про право власності на спадщину за законом від 25 березня 2014 року та застосувати наслідки недійсності правочину.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 05 лютого 2020 року позов ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: приватний нотаріус Дорошенко О.В., приватний нотаріус Квочак Л.Т. про визнання недійсним договору міни нерухомого майна та скасування запису про державну реєстрацію прав задоволено. Постановлено визнати недійсним договір міни нерухомого майна - 1/4 частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 23 грудня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Дорошенко О.В., зареєстрований в реєстрі за № 4976 та скасувати запис про державну реєстрацію прав від 19 січня 2009 року на підставі договору міни, 4976, 23.12.2008, приватний нотаріус Дорошенко О.В.

20 лютого 2010 року ОСОБА_9 подала заяву про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на те, що судом не вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 14 травня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви представника ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_11. про ухвалення додаткового рішення.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що спірна квартира на момент вчинення оспорюваного договору міни належала ОСОБА_10 та позивачам на праві спільної сумісної власності, оскільки, на його думку, спірна квартира належала їм на праві спільної часткової власності. Апелянт вказав, що відповідно до Закону, який діяв на час видачі свідоцтва (стаття 356 ЦК України), власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Тобто, з вказаного можна зробити висновок про те, що у Свідоцтві було допущено технічну описку, а саме замість слова «часткової» помилково вказано слово «сумісної». Крім того, зауважує ОСОБА_5 , після отримання вказаного Свідоцтва її власники звернулися у «Івано-Франківське ОБТІ», яке на той час мало повноваження здійснювати дії, спрямовані на державну реєстрацію прав на нерухоме майно, і 18 грудня 2008 року зареєстрували свої права на вказану спірну квартиру у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. При цьому, було зареєстровано саме право спільної часткової власності на спірну квартиру за ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в розмірі по 1/4 кожному. Також, на думку апелянта, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про те, що договір міни слід визнати недійсним у зв`язку із відсутністю письмової згоди співвласників на вчинення такого правочину, оскільки у відповідності до ст. 361 ЦК України (в редакції чинній на час укладення оспорюваного договору міни) співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Також апелянт зауважує, що право переважної купівлі частки поширюється лише на випадки продажу частки, але не відчуження її іншим способом (дарування, міна, довічне утримання тощо). Крім того, апелянт звертає увагу суду на те, що поза увагою суду першої інстанції залишилась його заява про застосування наслідків пропуску позивачами позовної давності. Посилаючись на вищенаведене, просить оскаржене рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_5 приватний нотаріус Дорошенко О.В. доводи апеляційної скарги підтримала. Вказує, що співвласник має право вільно розпоряджатись своєю часткою у праві спільної сумісної власності. Крім того, згідно копії заяви щодо оформлення передачі в приватну власність квартири від 20 листопада 2008 року, підписаної ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вбачається, що мешканці не визначили форму приватної власності, а тому уповноваженим органом щодо приватизації прийнято типове рішення щодо оформлення свідоцтва. Крім того, 19 грудня 2008 року Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації проведено реєстрацію права власності на нерухоме майно, що підтверджує витяг № 21338685 від 19 грудня 2008 року, за яким останнім належить по 1/4 частці приватної власності кожному. Співвласники не оскаржували рішення органу приватизації та рішення державного реєстратора.

На дане рішення суду апеляційну скаргу подала також відповідач ОСОБА_9 , яка посилається на допущення судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що на момент вчинення названого договору міни в державному реєстрі було зареєстровано за кожним співвласником по 1/4 частці спірної квартири, що в силу ст. 356 ЦК України підтверджує належність спірної квартири на праві спільної часткової власності. А тому, на її думку, ОСОБА_10 в силу ст. 361, ст. 362 ЦК України мав право укласти договір міни та нотаріус правомірно його посвідчила. ОСОБА_9 зауважує, що у разі визнання спірного договору міни недійсним, у позивачів не виникає право власності на частку покійного ОСОБА_10 , оскільки позивачі не прийняли спадщину після його смерті. Вважаючи, що позивачами обрано неправильний спосіб захисту своїх майнових прав, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_9 подала апеляційну скаргу також на ухвалу суду від 14 травня 2020 року, в якій посилається на допущення судом порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що 02 жовтня 2018 року її представником подано клопотання про відшкодування вартості правової допомоги в сумі 14 000 грн та докази на підтвердження понесених витрат. Однак, в резолютивній частині рішення не зазначено про розподіл судових витрат. Посилаючись на те, що вона має право на відшкодування вказаних витрат, просила суд ухвалити додаткове рішення. Однак судом безпідставно було відмовлено у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення. Посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції жодним чином не впливає на її законні інтереси, просила оскаржену ухвалу скасувати та постановити нове судове рішення про стягнення на її користь судових витрат.

Відзиви на апеляційну скаргу ОСОБА_9 у встановлений апеляційним судом строк не надходили.

В засіданні апеляційного суду представники ОСОБА_5 та ОСОБА_9 свої апеляційні скарги підтримали з мотивів, викладених у них. Крім того вони зазначили, що позивачі могли дізнатись про відчуження частки спірної квартири не у 2014 році, а раніше, оскільки, незважаючи на проживання в іншому місці, були зобов`язані сплачувати комунальні послуги.

ОСОБА_1 та представники ОСОБА_8 та ОСОБА_2 доводи апеляційних скарг ОСОБА_5 та ОСОБА_9 заперечили. Крім того, пояснили, що позивачі внаслідок конфлікту з ОСОБА_10 тривалий час у спірній квартирі не проживали, не приходили туди. ОСОБА_10 сам сплачував за комунальні послуги, оскільки вони, позивачі, змушені були проживати в селі Коломийського району. Твердження апелянтів і представників про те, що вони знали про укладення оспорюваного договору міни набагато раніше, ніж у 2014 році, вважають безпідставними. Оскаржені рішення та ухвалу суду вважають законними та обґрунтованими, а тому просять залишити їх без змін.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та представників сторін, перевіривши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 на час укладення спірного договору міни не перебувала у спільній частковій власності померлого ОСОБА_10 та інших членів його сім`ї, а відповідно до Свідоцтва про право власності від 11 грудня 2008 року, виданого Госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду, належала ОСОБА_10 та позивачам на праві спільної сумісної власності. А тому, відсутність згоди всіх співвласників квартири на відчуження її частки порушує права позивачів. З цими висновками суду першої інстанції апеляційний суд погоджується з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено і з матеріалів справи вбачається, що трьохкімнатна квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 та ОСОБА_5 - по 1/4 частки кожному, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 52486331 від 02.02.2016 року (а.с. 64-65, т. 1).

Встановлено, що на дану квартиру на підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради №298 від 21 липня 1998 року ОСОБА_10 отримав ордер на № 004322 , в якому зазначено він та троє членів його сім`ї (а.с. 6, т. 1).

Згідно Свідоцтва про право власності від 11 грудня 2008 року, виданого Госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду, на підставі розпорядження міського голови від 08.12.2008 року, квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності в рівних долях ОСОБА_10 , ОСОБА_8 - дружині, ОСОБА_2 - дочці та ОСОБА_1 - сину (а.с. 13, 14, 156, т. 1).

23 грудня 2008 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 було укладено Договір міни нерухомого майна, відповідно до якого сторони обміняли належну ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 на 1/4 частину належної ОСОБА_10 квартири АДРЕСА_1 (а.с. 15, 91 т. 1).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов`язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Частиною першою статті 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

За змістом статті 369 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди одного зі співвласників на укладення договору про відчуження об`єкта спільної сумісної власності позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Крім того, колегія суддів зауважує, що відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 8 Закону України «Про приватизацію ного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Статтею 345 Цивільного Кодексу України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Апеляційний суд констатує, що державна реєстрація на спірну квартиру проводилась відповідно до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, що діяла на момент укладання спірного правочину, на підставі Свідоцтва про право власності від 11 грудня 2008 року, виданого Госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду на підставі і розпорядження міського голови від 08.12.2008 року. А тому, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що право власності на спірну квартиру виникло внаслідок приватизації з моменту прийняття відповідного рішення місцевою радою та посвідчувалося Свідоцтвом від 11.12.2008 року, а не з моменту їх реєстрації, оскільки в силу положень статті 344 ЦК України, права на нерухоме майно з моменту їх реєстрації виникають у разі набуття таких за договором.

Зазначене дає підстави для висновку, що спірна квартира належала ОСОБА_10 та позивачам на праві спільної сумісної власності.

З огляду на вищенаведене, доводи апеляційних скарг відповідачів про те, що спірна квартира належала ОСОБА_10 та позивачам на праві спільної часткової, а не сумісної власності, є необґрунтованими.

Таким чином, оскільки оскаржуваний договір міни укладений без згоди співвласників на відчуження майна та порушує права позивачів, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про визнання його недійсним.

Посилання апелянтів та представників на те, що позивачі пропустили без поважних причин загальний строк звернення до суду за захистом порушеного права і тому в позові має бути відмовлено, є безпідставним. Адже, судом достовірно встановлено, що позивачі, як співвласники спірної квартири, не були присутні при нотаріальному посвідченні договору міни частки житлового приміщення, не давали своєї згоди на укладення цього договору. Місцевим судом також з`ясовано, що між ними та ОСОБА_10 тривалий час існував конфлікт, який унеможливлював спільне користування квартирою. ОСОБА_10 проживав у згаданій вище квартирі з іншою жінкою, оплачував комунальні послуги сам. Позивачі проживали в іншому населеному пункті. Твердження позивачів про те, що про укладення згаданого вище договору міни та порушення їх прав вони дізнались тільки після смерті ОСОБА_10 , ніякими об`єктивними і достовірними доказами не спростовано.

Згідно ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виходячи із змісту цієї правової норми початок перебігу позовної давності починається не після укладення вище згаданого договору міни, а з часу, коли позивачі довідалися або могли довідатися про порушення їх прав співвласників житлового приміщення. Відповідачами ж у спростування тверджень позивачів з цього приводу не наведено обставин або подій, з якими пов`язано початок перебігу строку позовної давності, не надано ніяких належних і допустимих доказів того, що про укладення договору міни вони дізнались або реально могли дізнатись раніше 2014 року. На думку колегії суддів, одного тільки твердження про те, що «власність зобов`язує»: оскільки позивачі є співвласниками спірної квартири, то повинні були знати про стан своїх справ і вчасно виявити порушення, є недостатньо для встановлення початку перебігу строку позовної давності. Тому заява про застосування наслідків пропуску позовної давності до задоволення не підлягає.

Апеляційний суд не знаходить також підстав для ухвалення додаткового рішення щодо вирішення питання про розподіл судових витрат на користь ОСОБА_9 з огляду на таке.

Згідно п.3 ч.1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п. 35 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має керуватися тим, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві - пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Таким чином, оскільки на користь ОСОБА_9 не ухвалювалось рішення, тому не підлягає розподіл судових витрат, понесених нею у справі.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції, який їх обґрунтовано спростував.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_5 , ОСОБА_9 відхилити.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 05 лютого 2020 року та ухвалу Івано-Франківського міського суду від 14 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 15 липня 2020 року.

Судді: В.Д. Фединяк

В.А. Девляшевський

Л.В. Ясеновенко