УХВАЛА

14 липня 2020 року

м. Київ

Справа № 912/1928/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В., за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І., та представників: позивача: Грєшнікова А.Ю., Денисенко В.В. відповідача 1: Санжари Б.Д., відповідача 2: не з`явились, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з додатковою відповідальністю "Об`єднання Дніпроенергобудпром" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.01.2020 (судді Антонік С.Г., Іванова О.Г., Дарміна М.О.) та рішення Господарського суду Кіровоградської області від 30.10.2019 (суддя Вавренюк Л.С.) у справі № 912/1928/19 за позовом Товариства з додатковою відповідальністю "Об`єднання Дніпроенергобудпром" до: 1) Світловодської міської ради Кіровоградської області; 2) Головного управління державної казначейської служби у Кіровоградській області про відшкодування шкоди завданої внаслідок протиправної бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з додатковою відповідальністю "Об`єднання Дніпроенергобудпром" звернулось до господарського суду з позовною заявою, в якій просило стягнути зі Світловодської міської ради Кіровоградської області та Головного управління державної казначейської служби у Кіровоградській області шкоду, завдану внаслідок протиправної бездіяльності щодо не розгляду заяви про припинення права постійного користування земельною ділянкою, та зобов`язати Державну казначейську службу України стягнути з Держави України в особі Світловодської міської ради Кіровоградської області шляхом безспірного списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України.

В обгрунтування своїх вимог позивач зазначав, що він змушений був сплачувати плату за землю внаслідок протиправної бездіяльності Світловодської міської ради Кіровоградської області, яка полягає у не розгляді на сесії міської ради заяви позивача про припинення права постійного користування земельними ділянками.

Розглядаючи заявлені вимоги, суди обох інстанцій дійшли висновків про недоведеність позивачем оплати спірних коштів, тобто про наявність заявленої шкоди, а також того факту, що необхідність сплати вказаних коштів спричинена саме протиправною бездіяльністю ради, тому рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 30.10.2019, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 22.01.2020, в позові відмовили.

Не погоджуючись з правовою позицією судів обох інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій стверджує що судами неправильно застосовано норми матеріального права, однак висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах відсутній. У зв`язку з цим скаржник просить судові рішення у даній справі скасувати та ухвалити нове - про задоволення позову.

Ухвалою Верховного Суду від 14.05.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою позивача; підставою касаційного оскарження судових рішень стали доводи скаржника про неправильне застосування судами норм матеріального права щодо правильного застосування яких відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Світловодська міська рада Кіровоградської області подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, прийняті у справі судові рішення - без змін, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для відшкодування шкоди, існування якої позивачем не доведено.

Дослідивши доводи касаційної скарги та заяви про усунення недоліків, заперечення відповідача 1, а також матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України", право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначено, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Звертаючись з касаційною скаргою та в подальшому із заявою про усунення недоліків касаційної скарги, позивач викладає зміст статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначає, що висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах відсутній, проте, не зазначає щодо застосування якої саме норми відповідний висновок відсутній.

Відповідно до приписів частини 1 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів зазначає, що встановлені чинною редакцією статті 300 ГПК України межі касаційного розгляду дозволяють суду касаційної інстанції надавати висновки щодо питань застосування тих чи інших норм права лише з приводу чітко визначених підстав касаційного оскарження, тому саме по собі посилання в касаційній скарзі на те, що висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах відсутній не дає касаційному суду підстав для перегляду справи в повному обсязі.

Разом з цим, враховуючи те, що предметом позову у даній справі є вимога Позивача про стягнення шкоди, завданою неправомірною бездіяльністю органу місцевого самоврядування, та керуючись принципом jura novit curia («суд знає закони»), за яким неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм, колегія суддів зазначає, що правову основу вирішення цього спору становлять приписи статті 56 Конституції України та статей 22, 1166, 1173, 1174 ЦК України.

Висновки стосовно застосування цих статей неодноразово викладались Верховним Судом та Великою Палатою Верховного Суду.

Так, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №925/1196/18 зазначено таке.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками згідно з частиною 2 цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За загальними положеннями, наведеними у статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою.

Втім, ці норми не заперечують обов`язкової наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

При цьому, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача.

Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки.

Аналогічні висновки щодо застосування наведених норм у подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду від 07.08.2019 у справі № 910/7960/18, від 09.04.2020 у справі № 908/690/19, від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, від 17.10.2019 у справі № 908/2202/18, від 02.03.2020 у справі № 910/434/19.

Також під час вирішення подібних спорів Верховним Судом неодноразово зазначалось, що у разі відсутності хоча б одного з наведених елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не наступає. При цьому довести протиправність дій або бездіяльності, наявність та розмір збитків та існування причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою та спричиненням шкоди, тобто підтвердити ту обставину, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки, має позивач.

Таким чином, у подібних правовідносинах Верховний Суд вже неодноразово надавав висновки щодо застосування норм матеріального права, якими врегульовані правовідносини, а тому посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду в якості підстави касаційного оскарження судових рішень у даній справі на приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України є необґрунтованим.

Посилання скаржника на те, що суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку щодо недоведення позивачем сплати спірної суми коштів через неподання позивачем відповідних доказів, що, як пояснює позивач, відбулось внаслідок того, що відповідачі не заперечували факт сплати цих коштів, не узгоджуються з приписами статей 74, 75 ГПК України стосовно обов`язку доказування і подання доказів, а також підстав звільнення від доказування.

Крім того, як свідчать матеріали справи, звертаючись з апеляційною скаргою та висловлюючи свою незгоду з висновком місцевого суду стосовно недоведеності позивачем сплати земельного податку та надаючи відповідні докази, скаржник вдруге не дотримався приписів ГПК України та всупереч частини 3 статті 269 ГПК України жодним чином не підтвердив винятковість відповідного випадку та неможливість подання таких доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведене в сукупності свідчить не про порушення господарськими судами норм процесуального права та про розгляд справи на підставі неповно встановлених обставин, а про недбалість самого позивача, який не дотримавшись встановленого порядку реалізації своїх процесуальних прав, намагається перекласти свої обов`язки на суд, що суперечить основним засадам господарського судочинства - змагальності сторін та рівності всіх учасників судового процесу.

Так, відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у даному випадку позивачем не доведено як наявності причинно-наслідкового зв`язку між бездіяльністю відповідача 1 та понесеними позивачем витратами, так і самого факту сплати таких коштів, тобто існування трьох складових, необхідних для покладення на орган місцевого самоврядування обов`язку з відшкодування шкоди в порядку статей 22, 1173, 1174 ЦК України.

Враховуючи, що скаржником не спростовано обґрунтованості вказаних висновків, натомість викладено суперечливі доводи, які не можуть розцінюватись як підстави для перегляду оскаржуваних рішень Верховним Судом в розумінні приписів пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, тому перегляд правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права не узгоджується з передбаченими частиною 1 статті 300 ГПК України межами касаційного перегляду.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанцій закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Враховуючи, що при вирішенні цього спору здійснене судами попередніх інстанцій застосування норм матеріального права повністю відповідає висновкам Верховного Суду, колегія суддів не вбачає правових підстав для подальшого розгляду касаційної скарги і, відповідно, доходить висновку про необхідність закриття касаційного провадження згідно з вимогами пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з додатковою відповідальністю "Об`єднання Дніпроенергобудпром" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.01.2020 та рішення Господарського суду Кіровоградської області від 30.10.2019 у справі № 912/1928/19.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяМогил С.К.

Судді:Волковицька Н.О.

Случ О.В.