15.07.20

22-ц/812/992/20

Справа №490/6156/18

Провадження № 22ц/812/992/20 Головуючий у 1-й інстанції Чулуп О.С.

Категорія 21 Доповідач в апеляційній інстанції Ямкова О.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

15 липня 2020 року                                                м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Ямкової О.О.,

суддів: Колосовського С.Ю., Локтіонової О.В.,

із секретарем: Гавор В.Б.,

            за участю:  представника позивача– ОСОБА_1 ,                                           

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою

ОСОБА_2

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Чулупа О.С. в місті Миколаєві о 9 годині 29 хвилин із складенням його повного тексту 16 березня 2020 року, по справі

за позовом

ОСОБА_3 до ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу

(далі – приватний нотаріус) Грудницька І.М.

про визнання договору дарування недійсним та відшкодування комунальних послуг,

В С Т А Н О В И Л А:

27 липня 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа – приватний нотаріус Грудницька І.М., в якому просила про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного між сторонами 13 лютого 2015 року, внаслідок обману з боку ОСОБА_2 щодо природи правочину та прав і обов`язків сторін, а також просила про відшкодування вартості комунальних послуг.

В обґрунтування позову посилалась на ті обставини, що наприкінці 2014 року познайомилась з громадянкою ОСОБА_4 , яка запропонувала їй укласти з відповідачем ОСОБА_2 , який є її сином, договір довічного утримання, для здійснення догляду за позивачем та її утриманням.

Тому 13 лютого 2015 року сторони уклали договір, посвідчений приватним нотаріусом Грудницькою І.М., який позивач ОСОБА_3 підписала, однак не змогла прочитати, оскільки не мала окулярів.

Крім цього нотаріус не пояснила їй зміст та суть підписаного договору, екземпляр договору також не видала, і вона була впевнена, що це договір за яким відповідач буде утримувати її як вони домовлялися раніше.

Але, починаючи з травня 2017 року відповідач перестав цікавитись позивачкою та припинив оплату комунальних послуг, внаслідок чого у неї почала накопичуватись заборгованість за комунальними платежами.

Тому позивач звернулася до приватного нотаріуса для отримання копії укладеного договору, та 27 листопада 2017 року її отримала, а прочитавши з`ясувала, що відповідач, скориставшись похилим віком позивачки, її становищем як особи з інвалідністю першої групи, уклав з нею обманним шляхом договір дарування квартири замість договору довічного утримання.

Зазначене змусило її звернутись до суду з цим позовом.

Відповідач відзиву на позовну заяву не надав.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2020 року позов ОСОБА_3 задоволено частково, ухвалено про визнання договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного 13 лютого 2015 року між сторонами, недійсним з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України. В решті вимог відмовлено.

Ухвалюючи рішення по справі, суд встановив, що позивач мала на меті укласти договір довічного утримання, а тому в силу свого похилого віку, стану здоров`я та відсутності умов для належного ознайомлення зі змістом договору була введена в оману щодо правової природи договору, який вона укладає, оскільки вважала, що укладає саме договір довічного утримання. Сам обман полягав у недоведенні до усвідомлення позивачем того, що укладається договір дарування, а не договір довічного утримання, що свідчить про відсутність вільного волевиявлення та не відповідності внутрішній волі позивача змісту укладеного нею договору.

Відмовляючи в задоволенні вимог позивача про відшкодування комунальних послуг, суд виходив з того, що нею не надано будь-яких доказів щодо виду та розміру комунальних послуг, а також підстав такого відшкодування.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , посилаючись на незгоду з рішенням суду, просить скасувати рішення суду в частині визнання договору дарування недійсним і ухвалити в цій частині нове, яким відмовити у задоволенні позову. В іншій частині просив залишити рішення без змін.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що починаючи з вересня 2014 року він та його мати почали приглядати за ОСОБА_3 , тому остання забажала оформити на його ім`я договір дарування належної їй квартири.

Договір дарування було оформлено нотаріально та під час його оформлення нотаріус декілька разів вголос зачитала текст договору, роз`яснила його суть та наслідки, а також встановила дієздатність ОСОБА_3 .

Наголошував, що за певних життєвих обставин він не проживав з ОСОБА_3 в квартирі, а тільки навідував її та продовжував доглядати. Скориставшись цими обставинами сусіди позивачки почали вмовляти її, що забезпечать кращий догляд, та за твердженнями відповідача змінили замки на вхідних дверях.

У відзиві на апеляційну скарги представник позивача вважала доводи скарги безпідставними, а рішення суду таким, що відповідає нормам матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із наступних підстав.

Судом встановлено, що 13 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування належної позивачу квартири АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Грудницькою І.М. (а.с.6-7).

Відповідно до умов договору дарувальником підтверджено, що її не визнано недієздатною чи обмежено дієздатною, її волевиявлення є вільним, усвідомленим та відповідає внутрішній волі. В договорі також зазначено, що нотаріусом перевірено дієздатність сторін за договором та встановлено волевиявлення та дійсні наміри сторін. Право власності ОСОБА_2 зареєстровано того ж дня у встановленому законом порядку (а.с.6-7).

За довідками ВТЕК від 29 грудня 1980 року і МСЕК №1 від 1 березня 2012 року та повідомлення КЗ ММР «ЦПМСД №5» ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 та з 1995 року є особою з інвалідністю І групи і потребує постійного стороннього догляду (а.с.8, 10).

З 5 листопада 1999 року та по наступний час ОСОБА_3 зареєстрована та постійно проживає в спірній квартирі, що не оспорюється відповідачем (а.с.12).

Як вбачається із наданих копій платіжних квитанцій за період з квітня по листопад 2018 року оплата за розрахунками за комунальні послуги з утримання спірної квартири здійснювались від імені ОСОБА_3 (а.с.35-39).

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини 1 статті 203 та частини 1 статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Згідно з статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про застосування цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати до вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тому, на думку колегії суддів, у даному спорі слід виходити з того, що підставою позову є не норма права, а обставини, на які посилається позивач у поданої ним позовної заяві при зверненні до суду.

Так, з тексту позовної заяви та апеляційної скарги вбачається, що сторони по справі зазначають, що мала місце домовленість про догляд за позивачкою та надання їй допомоги в побуті та утриманні житла, оскільки вона є особою похилого віку, має інвалідність та потребує сторонньої допомоги. Зазначені обставини не спростовуються поясненнями учасників справи та свідків.

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Згідно зі статтею 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення.

Під помилкою у цьому випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на волевиявлення особи, за відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншій особі без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку: неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є вік позивача, стан його здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору дарування.

За правовими позиціями Верховного Суду України, що викладені ним у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі №6-202цс15, від 11 листопада 2015 року у справі №6-112цс15, від 2 грудня 2015 року №6-2087цс15 і від 27 квітня 2016 року у справі №6-372цс16, наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати у спірній квартирі після укладення договору дарування.

При вирішені справи судам необхідно встановити, чи продовжує проживати позивач у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку згідно з умовами договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивачка особисто оплату комунальних послуг. З`ясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення питання про те, чи дійсно позивач мала на меті безоплатну передачу відповідачу свого будинку у власність на противагу її тверджень про те, що спірний будинок є її єдиним місцем проживання.

За такого, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності підстав для визнання договору дарування недійсним, однак помилився щодо зазначення підстав для задоволення позову в цій частині, оскільки як вбачається з пояснень сторін мала місце помилка з боку позивачки щодо правової природи договору, який вона укладає.

Судом установлено, що ОСОБА_3 , укладаючи оскаржуваний договір дарування, мала на меті, що вона залишиться проживати у своїй квартирі, після її відчуження на користь відповідача ОСОБА_2 , який буде допомагати у догляді за нею та її житлом. Після укладення договору, позивачка залишилася проживати у квартирі, яка є її єдиним житлом, певний час сплачувала за нього комунальні платежі, та, зважаючи на свій похилий вік та стан здоров`я, очікувала від позивача на допомогу. Зобов`язання відповідача про надання допомоги дарувальнику як до укладення угоди, так і після, підтверджуються його особистими поясненнями, наданими у суді, та показами свідків, допитаних в судовому засіданні.

Окрім цього відповідач у змісті апеляційної скарги при викладені обставин справи зазначав, що з першого часу допомагав позивачу, сплачував комунальні послуги, забезпечував продуктами харчування, здійснював ремонті роботи у квартирі, що належить ОСОБА_3 , внаслідок чого остання висловила бажання оформити на нього договір, а він продовжив їй допомагати. Але в результаті умовлянь сусідів, позивач відмовилися від його допомоги, яку він надавати вже не зміг не зі своєї волі.

В той же час відповідач наголошував на тому, що незалежно від очікування позивача від нього допомоги з утримання, яку він їй постійно надавав та обіцяв надавати, що саме по собі, на думку колегії свідчить, про направленість волевиявлення позивача виключно на укладення договору довічного утримання, ОСОБА_2 , натомість, вказував на наполягання позивача на укладення саме договору дарування. Але такі обставини спростовуються дослідженими по справі доказами, а саме надання відповідачем допомоги для укладення спірного договору з позивачем.

Ураховуючи наведене, оскаржувана угода є недійсною з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України.

В іншій частині рішення суду не оскаржувалось.

За таких обставин мотивувальна частина рішення має бути змінена щодо підстав визнання договору дарування недійсним.

Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 не спростовують обґрунтованих висновків місцевого суду, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення. В зв`язку з чим, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Підстави для перерозподілу судових витрат у відповідності до статті 141 ЦПК України відсутні.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 382-383 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2020 року в частині підстав визнання недійсним договору дарування, укладеного 13 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Грудницькою І.М., змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку, передбаченому статтею 389 ЦПК України.

Головуюча                                        О.О. Ямкова

Судді                                                С.Ю. Колосовський

                                                       О.В. Локтіонова