ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Пророка В. В. на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 487/2376/18 (провадження № 14-92цс20)

за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Промхімскло» (далі - ТОВ «Промхімскло»), фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Заводський відділ державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Заводський ВДВС м. Миколаїв ГТУЮ у Миколаївській області), про зняття арешту з майна та виключення його з опису

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2019 року у складі судді Бобрової І. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 липня 2019 року у складі колегії суддів Самчишиної Н. В., Прокопчук Л. М., Царюк Л. М.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Промхімскло», ФОП ОСОБА_2 про зняття арешту з майна та виключення його з опису.

Позовна заява мотивована тим, що у Заводському відділі державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебуває виконавче провадження з виконання судового рішення про стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь ТОВ «Промхімскло» 318 тис. 554 грн заборгованості та судових витрат. У межах цього виконавчого провадження 20 лютого 2014 року постановою державного виконавця накладено арешт на майно боржника та 28 лютого 2014 року описано й арештовано автомобіль марки ЗАЗ DАEWOO, модель Т13110, 2006 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , який належав на праві власності ОСОБА_2 . Проте 06 травня 2014 року Заводський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким визнав право власності на автомобіль за позивачкою та виділив його у власність ОСОБА_1 в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Посилаючись на вказані обставини та частину першу статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду), позивачка просила зняти арешт із зазначеного автомобіля та виключити його з акта опису.

02 травня 2019 року Заводський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачка пропустила позовну давність, про застосування якої заявив представник ТОВ «Промхімскло», вважаючи, що про порушення свого права вона дізналась у травні 2014 року, а з позовом до суду звернулася 25 квітня 2018 року.

04 липня 2019 року Миколаївський апеляційний суд ухвалив постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2019 року - без змін.

Колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції. У частині вирішення позовних вимог про виключення майна з акта опису апеляційний суд вважав, що такого способу захисту, як виключення майна з акта опису, чинне законодавство не передбачає, а суд може захистити порушене право відповідно до статті 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) лише у спосіб, визначений законами України. При цьому колегія суддів урахувала, що відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. З посиланням на пункт 12 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо пропуску ОСОБА_1 позовної давності.

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 липня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій порушують її право, передбачене частиною четвертою статті 41 Конституції України, статтями 316, 317, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), на безперешкодне користування власністю. Позивачка вказує, що має право на судовий захист як власник спірного автомобіля, зокрема, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном з огляду на те, що підстави для арешту цього майна та оголошення зборони його відчуження на теперішній час відсутні, проте вона позбавлена права розпоряджатись належним їй майном.

При цьому ОСОБА_1 зазначає, що дізналась про накладений арешт на спірний автомобіль лише у 2018 році під час звернення до регіонального сервісного центру МВС в Миколаївській області з питання зняття автомобіля з реєстрації. Після цього вона звернулась до Заводського ВДВС м. Миколаїв ГТУЮ у Миколаївській області та отримала відповідь, що для зняття арешту з автомобіля необхідно звернутись до суду. Тобто позовну давність до вимог про зняття арешту з автомобіля вона не пропустила.

Крім того, Законом України «Про виконавче провадження» не встановлено строку звернення за захистом свого порушеного права або позовної давності до вимог про зняття арешту з майна боржника.

ОСОБА_1 також посилається на наявність неоднакової судової практики в аналогічних справах, а саме на рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 05 грудня 2018 року у справі № 648/3259/18, яким задоволено позов фізичної особи, поданий до суду 30 листопада 2018 року, про зняття арешту з майна, накладеного постановою відділу державної виконавчої служби від 15 жовтня 2008 року.

27 травня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Підставою передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала неоднакове застосування судами норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 268 ЦК України через призму застосування чи незастосування позовної давності до вимог власника, який є фактичним володільцем майна, про усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні цим майном, тобто до негаторних позовів (зокрема, про зняття арешту з автомобіля та виключення його з опису), та необхідність у зв`язку з цим формування єдиної правозастосовчої практики з питання застосування вказаних норм права.

Так, у пункті 4-3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 року № 6 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» (в редакції постанови від 25 грудня 1992 року № 13) судам роз`яснено, що на вимоги про виключення майна з опису поширюється трирічна позовна давність. Перебіг цього строку починається з дня, коли заінтересована особа дізналась або повинна була дізнатись про опис належного їй майна.

У пункті 12 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» зазначено, що на позовні вимоги про визнання права власності на арештоване майно та/або зняття арешту з майна поширюється передбачена статтею 257 ЦК України трирічна позовна давність. Перебіг цього строку починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про арешт (опис) належного їй майна. У разі пред`явлення позову про зняття арешту з майна з пропущенням установленого законом строку на заявлення таких вимог, суддя не вправі з цих підстав відмовити у відкритті провадження у справі. Поважність причин пропущення позовної давності та наслідки цього необхідно вирішувати в установленому законом порядку (стаття 267 ЦК України).

Таким чином, протягом тривалого періоду часу суди касаційної інстанції формували позицію про те, що на вимоги про зняття арешту з майна (виключення майна з опису) поширюється загальна позовна давність.

Однак у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення (пункт 52).

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19 (провадження № 11-669апп19) за позовом ОСОБА_3 до Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Кіровоградській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, у тому числі зобов`язати зняти арешт з майна, накладений у виконавчому провадженні, Велика Палата Верховного Суду, встановивши, що підставою позову є наявність арешту, накладеного на майно спадкодавця, зробила висновок, що такий позов є різновидом негаторного (пункти 28, 29).

За таких обставин колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що існує виключна правова проблема щодо вирішення питання поширення позовної давності на вимоги про зняття арешту з майна, накладеного в межах виконавчого провадження, заявлені особою, яка не є учасником виконавчого провадження, та вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові. Вирішення указаної правової проблеми для забезпечення сталості та єдності судової практики, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, потребує висновків Великої Палати Верховного Суду.

16 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Промхімскло», ФОП ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Заводський ВДВС м. Миколаїв ГТУЮ у Миколаївській області, про зняття арешту з майна та виключення його з опису за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 липня 2019 року повернула на розгляд до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду вважала необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд та не вбачала, що справа містить виключну правову проблему, що зумовлює необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позиція, висловлена у постановах пленумів Верховного Суду України від 27 серпня 1976 року № 6 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», про поширення трирічної позовної давності на вимоги про зняття арешту з майна та виключення майна з опису сформована судами касаційної інстанції та використовувалася судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справ про зняття арешту з майна протягом тривалого періоду часу.

Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не навела доводів та висновків щодо неоднозначності (суперечливості) судової практики судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з вирішення питань поширення позовної давності на вказані вимоги, а також посилань на норми нового законодавства з цих питань, які підлягали б тлумаченню.

Щодо застосування позовної давності до негаторних позовів, то пунктом 36 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» роз`яснено, що на негаторний позов положення про позовну давність не поширюються, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі.

Велика Палата Верховного Суду також указала, що в постанові від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) Велика Палата відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913цс15, та зазначила, що негаторний позов може бути пред`явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення. Інші (протилежні) висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування позовної давності до негаторних позовів відсутні, тому сформована єдина позиція з цього питання.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що постанова від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19 (провадження № 11-669апп19) не містить висновків щодо перебігу позовної давності.

Тому, на думку Великої Палати Верховного Суду, на її розгляд у цій справі передані питання, які можуть бути вирішені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може зробити власний висновок щодо застосування відповідних норм права у спірних правовідносинах.

З наведеним висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку з огляду на таке.

Вважаємо, що у цьому випадку не враховано, що існувала однозначна судова практика щодо застосування позовної давності при розгляді негаторних позовів. Це питання є істотним для судів усіх юрисдикцій (господарської, цивільної, адміністративної) та для визначення єдності судової практики з урахуванням незгоди з практикою Великої Палати Верховного Суду з боку Касаційного цивільного суду, який також входить до складу Верховного Суду і не має іншого способу домогтися від Великої Палати Верховного Суду або підтвердження свого висновку, або його спростування, що позитивно мало вплинути на правозастосовчу практику з огляду на те, що у ЦК України прямо не вирішено вказане питання.

Крім того, у практиці Великої Палати Верховного Суду існував також інший підхід при прийнятті господарських справ до розгляду, коли ні суди першої та апеляційної інстанцій, ні сторони справи не звертали уваги на застосування позовної давності, але Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне вирішити таке питання і справа приймалася до розгляду. Це, зокрема, вбачається зі справи № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19).

Тобто вбачаються різні підходи до критеріїв прийнятності справ різних юрисдикцій.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Справи за позовами про захист права власності належать до найбільш поширених категорій цивільних справ, тому й прогалини в регулюванні відносин у сфері права власності зумовлюють труднощі у застосуванні судами чинного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість фактично мати (утримувати) в себе певне майно.

Правовомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У разі порушення права власності й необхідності звертатися до суду за захистом порушеного права слід установити, яких з указаних правомочностей власник позбавлений, задля вибору належного й ефективного способу захисту права.

До найпоширеніших способів захисту права власності належать віндикаційний і негаторний позови, які між собою є взаємовиключними, тобто не можуть бути заявлені одночасно.

Так, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює в користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Такий спосіб захисту спрямовано на усунення порушень прав власника, не пов`язаних із позбавленням його володіння майном.

Позов ОСОБА_1 про зняття арешту з автомобіля та виключення його з опису є речово-правовою вимогою та вважається негаторним позовом, оскільки позивачка є фактичним володільцем цього автомобіля.

Відповідно до статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов`язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв»;

7) на вимогу про визнання недійсним правочину, предметом якого є відчуження гуртожитку як об`єкта нерухомого майна та/або його частини, на який поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», про визнання недійсним свідоцтва про право власності на такий гуртожиток як об`єкт нерухомого майна та/або його частини, про визнання недійсним акта передачі такого гуртожитку як об`єкта нерухомого майна та/або його частини до статутного капіталу (фонду) товариства (організації), створеного у процесі приватизації (корпоратизації) колишніх державних (комунальних) підприємств.

У частині другій цієї статті вказано, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Отже, перелік вимог, на які не поширюється позовна давність, не є вичерпним. У частині другій статті 268 ЦК Україниобумовлено можливість визначення, встановлення законом інших вимог, на які не поширюється позовна давність.

ЦК України не містить прямого посилання на можливість чи неможливість застосування позовної давності до негаторних позовів.

Закон України «Про виконавче провадження», який визначає порядок та механізм зняття арешту з майна боржника (стаття 59) та є спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, також не встановлює позовної давності до вимог про зняття арешту з майна боржника.

Видається, що за таких обставин немає підстав для незастосування позовної давності до вимог позивачки у цій справі.

Однак у пункті 36 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року№ 5 «Про судовий захист права власності та інших речових прав» зазначено, що за змістом статті 391 ЦК України позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов`язані з позбавленням володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. У зв`язку із цим тривалість порушення права не перешкоджає задоволенню такої вимоги судом.

Проте вказана постанова пленуму не є нормативним актом і носить рекомендаційний характер.

Разом з тим у постановах Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 року № 6 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» (пункт 4-3; в редакції постанови від 25 грудня 1992 року № 13) та пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» (пункт 12) зазначено, що на вимоги про виключення майна з опису та про визнання права власності на арештоване майно та/або зняття арешту з майна поширюється трирічна позовна давність.

Водночас зазначені постанови пленумів також не є нормативними актами і носять рекомендаційний характер.

При цьому оскільки позовні вимоги власника майна, який є фактичним володільцем цього майна, про зняття з нього арешту та виключення з опису вважаються негаторним позовом та фактично позовом власника (іншого володільця) про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, то вбачається різне тлумачення норм щодо застосування позовної давності навіть Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховним Судом України як судами касаційної інстанції.

Щодо висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, на яку посилається колегія Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема що негаторний позов може бути пред`явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення, тобто про неможливість застосування позовної давності до негаторних позовів, то з цим висновком суддя Ситнік О. М. не погодилась, оскільки він не ґрунтується на вимогах ЦК України. З огляду на зазначене суддя Ситнік О. М. висловила окрему думку у справі № 653/1096/16-ц.

Вважаємо, що існує виключна правова проблема щодо застосування чи незастосування позовної давності до вимог власника, який є фактичним володільцем майна, про усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні цим майном, тобто донегаторних позовів (зокрема, про зняття арешту з автомобіля та виключення його з акта опису), та необхідність у зв`язку із цим формування єдиної правозастосовчої практики з питання застосування статей 256, 257, 268 ЦК України до негаторних позовів, оскільки значна кількість спорів у судових справах стосується саме таких позовів, а Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію, яка не ґрунтується ні на нормах права, ні на практиці застосування, з чим і висловила незгоду колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. До того ж іншим шляхом висловити свою позицію щодо розгляду такої категорії спорів, окрім як її змінити, чинним законодавством не передбачено.

За таких обставин вважаємо, що у цьому випадку відсутні підстави для повернення справи № 487/2376/18 до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки існують протилежні правові позиції у застосуванні судами вказаних норм права до вимог про зняття арешту з майна (виключення майна з опису), а принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності при застосуванні одних і тих самих норм права у подібних відносинах.

Тому вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була прийняти цю справу для продовження розгляду.

Судді О. М. Ситнік

В. В. Пророк