УХВАЛА

10 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 489/3569/22

провадження № 61-9499св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2023 року у складі судді Микульшиної Г. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2023 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Крамаренко Т. В., Тищук Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»), в якому просила визнати недійсною мирову угоду від 27 серпня 2013 року, укладену між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , а також такою, що не вступила в силу.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 квітня 2010 року, яке змінено рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року, ухвалено солідарно стягнути із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «ОТП Банк» 264 200,31 грн заборгованості за кредитним договором, по 850,00 грн судового збору та по 60,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2011 року стягувача ПАТ «ОТП Банк» замінено правонаступником ТОВ «ОТП Факторинг Україна».

27 серпня 2013 року між ОСОБА_1 , поручителем ОСОБА_2 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено мирову угоду, відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо розстрочення виконання рішення апеляційного суду від 15 вересня 2010 року.

Умовою укладення мирової угоди була попередня сплата боржницею частини нарахованої пені в розмірі 4 200,00 доларів США та судових витрат. Сторони узгодили, що у зв`язку з цим розмір заборгованості станом на 27 серпня 2013 року складає 32 983,82 доларів США, що на дату укладення мирової угоди за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило еквівалент 263 639,67 грн. Також домовилися, що боржниця зобов`язана погасити заборгованість згідно з графіком погашення, а повернення кредиту та сплата процентів буде здійснюватися в національній валюті шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора.

Умовами мирової угоди також передбачено, що у разі прострочення виконання ОСОБА_1 будь-яких своїх зобов`язань, встановлених мировою угодою, понад 30 календарних днів, кредитор має право вимагати від боржників негайно погасити усю суму невиконаних боргових зобов`язань.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року затверджена вказана мирова угода.

Відповідно до ухвали суду від 30 жовтня 2013 року сторони досягнули згоди щодо розстрочки виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року в частині стягнення заборгованості із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в розмірі 29 520,27 доларів США, що в еквіваленті 27 955,52 грн, та заборгованості за відсотками - 3 463,55 доларів США, що в еквіваленті 27 846,52 грн, а всього сума заборгованості становить 32 983,82 доларів США, що в еквіваленті 263 639,67 грн, відповідно до графіка погашення в національній валюті Україні - гривні, шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора, відкритий в АТ «ОТП Банк», до повного виконання зобов`язання, що є додатком № 1 до мирової угоди, її невід`ємною частиною.

Позивачка зазначала, що на момент набуття права вимоги за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № ML-400/545/2005 та на момент укладання мирової угоди вона не знала, що правонаступник банку - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало генеральної та/або індивідуальної ліцензії НБУ на право здійснення операцій в іноземній валюті, а тому не мало право укладати з нею оскаржувану мирову угоду. Про такі обставини їй стало відомо лише після ознайомлення зі змістом рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 червня 2022 року у справі № 1512/1742/2012, яке набрало законної сили 22 липня 2022 року, та постановою Верховного Суду у справі № 461/2900/11 (провадження № 61-2309св18) від 16 грудня 2020 року. Крім того, у пункті 8 мирової угоди від 27 серпня 2013 року зазначено, що вона набирає законної сили з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання сторонами зобов`язань за цією мировою угодою. Проте оскаржувана мирова угода не була затверджена Заводським районним судом м. Миколаєва.

Посилаючись на викладене та статтю 227 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивачка просила задовольнити позов.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєвавід 20 березня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є юридичною особою, яка на момент укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю та договору про відступлення права вимоги (10 грудня 2010 року) та на момент укладення мирової угоди (27 серпня 2013 року) мала статус фінансової установи за законодавством України, було внесене до Державного реєстру фінансових установ України, і вказані обставини не спростовані позивачкою під час розгляду справи; оскаржувана мирова угода визнана належним судом, на підставі чого суд дійшов висновку про безпідставність доводів позивачки.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2023 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову шляхом викладення його в редакції цієї постанови.

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, виходив із того, що укладення мирової угоди є правом сторін, яким вони можуть скористатися у будь-який момент судового розгляду, тобто після відкриття провадження у справі та до ухвалення судового рішення за результатами такого розгляду. Після ухвалення судового рішення судовий процес припиняється. Мирова угода - це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору, на підставі взаємних уступок - відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшення розміру позивних вимог. Апеляційний суд послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 20 січня 2009 року № 24/489, та вказав, що мирову угоду, укладену у позовному чи виконавчому провадженні, не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Мирову угоду можна визначити як цивільний процесуальний акт, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. При цьому затвердження судом мирової угоди сторін з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розцінюватися як два самостійних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження у справі.

Окрім цього, апеляційний суд урахував, що позивачка частково виконала мирову угоду, що підтверджується постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року, в якій зазначено, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2017 року, яке залишено без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 07 березня 2018 року, встановлено, що ОСОБА_1 із суми заборгованості, яка визначена мировою угодою у розмірі 32 983,82 доларів США, сплатила ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 13 298,21 доларів США.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , у червні 2023 року звернулася засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судами норм матеріального права, зокрема без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11 та постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-330цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявниця у касаційній скарзі також посилається на те, що ведення діяльності з надання послуг факторингу, який передбачає проведення валютних операцій (передача права вимоги за кредитами в іноземній валюті), потребує отримання фінансовою установою ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями. Проте згідно з відповіддю НБУ від 23 травня 2011 року № 28-315/1902-6527 ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не видавались генеральна та/або індивідуальна ліцензії НБУ на право здійснення операцій з іноземною валютою. Отже, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не могло набути право вимоги за валютним кредитним договором та укладати мирову угоду у валюті (у додатку № 1 до мирової угоди графік погашення зазначений в іноземній валюті «USD», розрахунок так само). ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не могло набути право вимоги за валютним кредитним договором та укладати мирову угоду у валюті на виконання рішення суду апеляційної інстанції. Основним видом діяльності ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є «діяльність агентств зі стягування платежів і бюро кредитних історій». Із 20 серпня 2015 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» втратило статус фінансової установи та було виключено з Державного реєстру фінансових послуг, таким чином, кошти, які було запозичені за кредитним договором, мають родову ознаку кредитних коштів, а тому право на отримання таких коштів мають тільки фінансові установи. У зв`язку із втратою ТОВ «ОТП Факторинг Україна» статусу фінансової установи, ним втрачено право бути стороною кредитного договору, обслуговувати кредитні операції та отримувати кредитні кошти, що теж є підставою для відмови у задоволенні позову. При укладенні мирової угоди в іноземній валюті необхідна наявність ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, якої у відповідача немає, що він сам визнав у відзиві на позовну заяву. У пункті 8 мирової угоди від 27 серпня 2013 року зазначено, що вона вступає в силу з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання сторонами зобов`язань за цією мировою угодою, проте вказана мирова угода не була затверджена Заводським районним судом м. Миколаєва. Позивачка сплатила на виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року 268 163,76 грн, що підтверджується квитанцією від 27 серпня 2013 року № 11529414 та довідкою ТОВ «ОТП Факторинг Україна», тобто вона виконала це рішення суду, сума боргу у розмірі 514 778,70 грн є недоведеною. Позивачка при укладенні мирової угоди та підписуючи графік погашення заборгованості в іноземній валюті не була обізнана, що відповідач не мав повноважень укладати мирову угоду та додаток до нього (графік погашення заборгованості) в іноземній валюті, так як в нього відсутня ліцензія на вчинення операцій із валютними цінностями. Вона була вимушена підписати мирову угоду саме в іноземній валюті, інакше могла втратити своє майно - житловий будинок.

Відзив на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. , судді, які входять до складу колегії: Погрібний С. О., Ступак О. В.

Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2023 року відкрито касаційне оскарження у справі (з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 489/3569/22 із Ленінського районного суду м. Миколаєва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2023 року матеріали справи № 489/3569/22 надійшли до Верховного Суду.

На підставі розпорядження в.о. заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2024 року № 489/0/226-24 на підставі службової записки судді Гулейкова І. Ю. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 02 квітня 2024 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

08 грудня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № ML-400/545/2005, за умовами якого позивачка отримала 34 000,00 доларів США кредитних коштів строком до 07 грудня 2025 року.

На забезпечення виконання вказаних зобов`язань, 08 грудня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладений договір поруки № SR-400/524/2005, відповідно до умов якого ОСОБА_2 поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 квітня 2010 року, яке змінено рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року, ухвалено стягнути із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «ОТП Банк» в солідарному порядку 264 200,31 грн заборгованості за кредитним договором, по 850,00 грн судового збору та по 60,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2011 року стягувача ПАТ «ОТП Банк» замінено правонаступником ТОВ «ОТП Факторинг Україна».

Вказане правонаступництво відбулось, оскільки 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг України» укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю, згідно з умовами якого продавець продав (переуступив) покупцю права на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори (перелік яких міститься у додатку № 1 цього до договору), в тому числі за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № ML-400/545/2005, укладеним із ОСОБА_1 , та договором поруки від 08 грудня 2005 року № SR-400/524/2005, укладеним із ОСОБА_2 , а покупець прийняв такий кредитний портфель та зобов`язався сплатити на користь подавця винагороду.

Також 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг України» укладений договір про відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., реєстраційний номер 9590, відповідно до якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитними договорами, що забезпечені іпотекою/заставою (згідно з витягом з додатку № 1 до договору), в тому числі за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № ML-400/545/2005, укладеним із ОСОБА_1

27 серпня 2013 року, у процесі виконання рішення про стягнення з позивачки та ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором за виконавчим листом № 2-1760/2010, за яким відділом примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1, між ОСОБА_1 , поручителем ОСОБА_2 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено мирову угоду, відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо розстрочення виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року. Вказана мирова угода 16 жовтня 2013 року передана головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області Кравчук А. О. до Ленінського районного суду м. Миколаєва для її визнання у порядку статті 372 ЦПК України в редакції на час укладення мирової угоди.

Умовою укладення мирової угоди була попередня сплата боржницею частини нарахованої пені в розмірі 4 200,00 доларів США та судових витрат. Сторони узгодили, що у зв`язку з цим розмір заборгованості станом на 27 серпня 2013 року складає 32 983,82 доларів США, що на дату укладення мирової угоди за офіційним курсом НБУ складало еквівалент 263 639,67 грн. Також домовилися, що боржниця зобов`язана погасити заборгованість згідно з графіком погашення, а повернення кредиту та сплата процентів буде здійснюватися в національній валюті шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора.

Умовами мирової угоди передбачено, що у разі прострочення виконання ОСОБА_1 будь-яких своїх зобов`язань, встановлених мировою угодою, понад 30 календарних днів, кредитор має право вимагати від боржників негайно погасити усю суму невиконаних боргових зобов`язань.

Згідно з пунктом 8 цієї угоди вона «вступає в силу з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання Сторонами зобов`язань за цією Мировою угодою».

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року затверджена вказана мирова угода.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на вказану ухвалу від 30 жовтня 2013 року.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатку до нього від 03 грудня 2009 року ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України та Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду.

Підстави та мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

У цій справі предметом спору є визнання недійсною та такою, що не вступила в силу, мирової угоди від 27 серпня 2013 року, укладеної з метою визначення порядку виконання виданих судом виконавчих листів (в межах відкритого виконавчого провадження).

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування відмови у задоволення позову ОСОБА_1 , послався на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 20 січня 2009 року у справі № 24/489.

У наведеній постанові від 20 січня 2009 року у справі № 24/489 Верховний Суд України, розглядаючи питання визнання мирової угоди недійсною, вказав, що «затвердження господарським судом мирової угоди сторін з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розцінюватися як два самостійних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження у справі. Таким чином, мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями ГПК України». З урахуванням цього, Верховний Суд України дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій безпідставно визнали недійсною мирову угоду в позовному провадженні.

Таку правову позицію застосовано також Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 908/1604/17, де предметом позову було визнання правочину недійсним (мирової угоди на стадії виконання рішення), в якій суд касаційної інстанції вказав, що мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). У наведеній справі у задоволенні позову відмовлено, провадження в частині скасування ухвали господарського суду Запорізької області від 29 липня 2013 року у справі № 7/5009/964/11 припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України у відповідній редакції (спір не підлягає вирішенню в господарських судах України).

Разом з тим існує протилежний підхід у судовій практиці, з яким погоджується колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, за яким мирова угода підпадає під ознаки зобов`язання у цивільно-правовому розумінні з усіма наслідками, що з цього випливають. Наступне затвердження мирової угоди судом не змінює правового характеру цієї угоди, оскільки зазначені процесуальні дії суду є лише однією з форм завершення розгляду справи судом і ніяк не позначаються на правовій природі укладеної сторонами мирової угоди.

Так, у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 917/672/17, де предметом позову було спонукання до виконання умов мирової угоди, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що «мирова угода, укладена між Позивачем і Відповідачем в іншій справі (№ 917/1527/16) згідно із статтею 78 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15.12.2017), підпадає під ознаки зобов`язання у цивільно-правовому розумінні з усіма наслідками, що з цього випливають (подібний же правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 04.07.2011 зі справи № 3-65гс11, і для відступу від такого висновку підстави у Касаційного господарського суду відсутні). Наступне затвердження Мирової угоди судом (з одночасним припиненням провадження в згаданій справі) не змінило правового характеру цієї угоди, оскільки зазначені процесуальні дії суду були лише однією з форм завершення розгляду справи судом і ніяк не позначалися на правовій природі укладеної сторонами Мирової угоди, при тому, що виконавче провадження у згаданій справі, як встановлено судами, не здійснювалося (з незалежних від Позивача причин)».

Аналогічно у справі № 910/16288/18, де предметом спору було спонукання до виконання умов мирової угоди, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 22 жовтня 2019 року не погодився із позицією суду апеляційної інстанції щодо того, що мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні, оскільки порядок її укладення та затвердження регламентовано відповідними положеннями ГПК України, та послався на постанову Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 917/672/17 (мирова угода підпадає під ознаки зобов`язання у цивільно-правовому розумінні з усіма наслідками, що з цього випливають. Наступне затвердження мирової угоди судом не змінило правового характеру цієї угоди, оскільки зазначені процесуальні дії суду були лише однією з форм завершення розгляду справи судом і ніяк не позначалися на правовій природі укладеної сторонами мирової угоди).

Така правова позиція підтримана й у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 серпня 2021 року у справі № 911/1070/20, де предметом позову було спонукання до виконання мирової угоди (пункт 5.5).

Також у постанові від 09 серпня 2023 року у справі № 914/1789/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду підтримав цю позицію та зазначив (пункти 4.14-4.16): «мирова угода підпадає під ознаки зобов`язання у цивільно-правовому розумінні з усіма наслідками, що з цього випливають. Наступне затвердження мирової угоди судом не змінило правового характеру цієї угоди, оскільки зазначені процесуальні дії суду були лише однією з форм завершення розгляду справи судом і жодним чином не позначалися на правовій природі укладеної сторонами мирової угоди. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05.08.2021 у справі № 911/1070/20, від 17.04.2018 у справі № 917/672/17.

У разі ухилення однією із сторін від виконання мирової угоди після закінчення строку (настання терміну) виконання нею своїх обов`язків за цією угодою, якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідає вимогам Закону України «Про виконавче провадження», то вона є виконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 916/1932/20, від 05.08.2021 у справі № 911/1070/20.

Отже, у разі невиконання зобов`язаною стороною умов мирової угоди, укладеної в процесі виконання судового рішення і затвердженої господарським судом, заінтересована сторона може звернутися до державного виконавця на підставі статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» із заявою про примусове виконання ухвали, якою затверджено цю угоду».

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погоджується із такою позицією, оскільки згідно з приписами ЦК України:

- підставами для виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11);

- зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, в тому числі сплатити гроші тощо; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частини перша, друга статті 509);

- зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу; одностороння відмова від зобов`язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (статті 525, 526);

- якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (абзац перший частини першої статті 530);

- зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599).

Відповідно до статті 175 ЦПК України (у редакції, чинній на дату укладення мирової угоди між сторонами та її затвердження судом) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов`язків сторін та предмета позову. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Згідно зі статтею 372 ЦПК України (у редакції, чинній на дату укладення мирової угоди між сторонами та її затвердження судом) мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання.

Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду або не прийняти відмови стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб.

За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до положень цього Кодексу.

Виконавче провадження підлягає закінченню у разі визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання (пункт 2 частини першої статті 49 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження, що діяв на дату укладення мирової угоди та затвердження її судом).

Статтями 207-208 ЦПК України (у редакції, чинній під час розгляду справи судами попередніх інстанцій) встановлено, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває провадження у справі. Суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо: 1) умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є невиконуваними; або 2) одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і в строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Таким чином, мирова угода підпадає під ознаки зобов`язання у цивільно-правовому розумінні з усіма наслідками, що з цього випливають. Наступне затвердження мирової угоди судом не змінює правового характеру цієї угоди, оскільки зазначені процесуальні дії суду є лише однією з форм завершення розгляду справи судом і ніяк не позначаються на правовій природі укладеної сторонами мирової угоди.

Водночас різна практика касаційних судів із правового питання, яке стало предметом розгляду цієї справи, порушує принцип правової визначеності, тому існує необхідність відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2009 року у справі № 24/489 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 червня 2018 року у справі № 908/1604/17 щодо того, що мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями процесуального закону.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (Vyerentsov v. Ukraine, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; Del Rio Prada v. Spain, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

З урахуванням наведеного є підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Справу № 489/3569/22 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа: ОСОБА_2 , про визнання мирової угоди недійсною та такою, що не набрала законної сили, передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець