Справа № 344/6262/19

Провадження № 22-ц/4808/780/20

Головуючий у 1 інстанції Татарінова О. А.

Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2020 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого (суддя-доповідач) Мелінишин Г.П.

суддів: Томин О.О., Ясеновенко Л.В.,

за участю секретаря Капущак С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду в складі судді Татарінової О.А., ухвалене 05 вересня 2019 року в м. Івано-Франківську, повний текст якого складено 06 вересня 2019 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дітей,

в с т а н о в и в :

В квітні 2019 року ОСОБА_2 звернулась в суд із позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дітей.

В обґрунтування позовних вимог покликалася на те, що сторони з 21 лютого 1998 року перебували у зареєстрованому шлюбі, в якому народилось двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року шлюб розірвано, малолітню доньку ОСОБА_4 залишено проживати з матір`ю. Стягнуто аліменти на її користь на утримання доньок в розмірі ј частки від всіх видів доходів відповідача. В подальшому рішенням Івано-Франківського міського суду від 06 квітня 2016 року з позивача стягнуто аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , яка залишилась проживати з батьком. Разом з тим ухвалою Івано-Франківського міського суду від 20 листопада 2017 року при вирішенні спору про поділ майна подружжя затверджено мирову угоду та погоджено відмову сторін від стягнення аліментів на утримання дітей, які проживають з кожним з батьків окремо. Внаслідок конфлікту з батьком старша донька в лютому 2019 року переїхала проживати до позивача. Відтак двоє дітей перебувають на її повному утриманні. Натомість відповідач ніякої участі в цьому не приймає, хоча має таку можливість. Так, він офіційно працевлаштований, отримує достатній дохід, тому спроможний нести матеріальні витрати для належного рівня життя доньок. Посилаючись на зазначені обставини просила стягнути з нього аліменти на утримання дітей щомісячно в розмірі Ѕ частки від усіх видів його доходів.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 05 вересня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в розмірі 1/3 частки з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи з 09 квітня 2019 року до досягнення дітьми повноліття. В решті вимог позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з обов`язку обох батьків утримувати дітей до досягнення ними повноліття. При цьому враховано розмір витрат на утримання дітей та матеріальне становище відповідача, який, на думку суду, має можливість сплачувати аліменти в зазначеному розмірі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зазначає, що Івано-Франківським міським судом 30 листопада 2015 року вже ухвалювалося рішення про стягнення з нього аліментів на утримання дітей. Це рішення є чинним, а позивач не зверталась в суд з вимогою про припинення стягнення аліментів. Крім того 06 квітня 2016 року міським судом вирішено стягувати з ОСОБА_2 на його користь аліменти на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 в розмірі ј усіх видів доходів. Вказане рішення також є чинним, оскільки сторонами не оскаржувалося.

Також ухвалою Івано-Франківського міського суду від 20 листопада 2017 року між сторонами було затверджено мирову угоду, відповідно до якої позивач відмовилась від вимог щодо стягнення з нього аліментів на утримання доньок та зобов`язалась не вимагати їх сплати до досягнення повноліття старшою донькою ОСОБА_3 .

А отже вважає, що провадження в даній справі підлягає закриттю з підстав, передбачених частиною другою статті 256 ЦПК України, відповідно до якої у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Натомість, судом необґрунтовано відмовлено в задоволенні такого клопотання.

За наведених обставин просив оскаржене рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про закриття провадження у справі.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 покликалась на законність та обґрунтованість судового рішення.

При цьому вважає відсутніми правові підстави для скасування рішення та закриття провадження у справі. Посилається на те, що предметом спору в справі, в якій ухвалою Івано-Франківського міського суду від 20 листопада 2017 року затверджено мирову угоду, є право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . В даній справі інший предмет спору - стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, що відповідно до норм процесуального права виключає можливість закриття провадження у ній. Більше того сам відповідач порушує умови мирової угоди. Зокрема, не оплачує щомісячну компенсацію для покриття витрат на оренду житла, в якому вони з дітьми проживають.

Також вона несе значні витрати, пов`язані з утриманням доньок, оскільки їх потреби з віком збільшуються. Натомість відповідач з квітня 2019 року не надає матеріальної допомоги на утримання дітей, хоча працює та має достатньо високий заробіток. Крім того вона вимушена винаймати житло для проживання, на що також затрачаються значні кошти.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Івано-Франківського міського суду від 05 вересня 2019 року скасовано, а провадження у справі закрито.

Ухвалюючи рішення, апеляційний суд виходив з того, що рішеннями Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року та 06 квітня 2016 року вирішено спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Що відповідно до пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України є підставою для закриття провадження у цій справі.

Постановою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2 Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_2 та її представник - адвокат Стецюк С.С. вимоги апеляційної скарги заперечили покликаючись на обгрунтованість висновків суду.

ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. Натомість подав клопотання про долучення письмових доказів у справі, в якому просив слухати справу у його відсутності. Враховуючи вищенаведене та необхідність дотримання судом строків розгляду, колегія суддів відповідно до статті 372 ЦПК України перешкод розглядові справи в зв`язку з його неявкою не вбачає.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

За положеннями частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає.

Як правильно встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 21 лютого 1998 року перебували в зареєстрованому шлюбі. В шлюбі народились доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 3-4 т.1).

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року шлюб між сторонами розірвано. Малолітню доньку ОСОБА_4 залишено проживати з матір`ю. Стягнуто з ОСОБА_1 аліменти на користь ОСОБА_2 на утримання доньок в розмірі ј частки від усіх видів його доходу щомісячно до досягнення дітьми повноліття, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (а.с. 5-6 т.1).

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 06 квітня 2016 року задоволено позов ОСОБА_1 Стягнуто на його користь з ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі ј частки від усіх видів доходу щомісячно до досягнення нею повноліття, але не менше 30% від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. При цьому судом встановлено, що на час розгляду справи неповнолітня донька сторін ОСОБА_3 проживала з батьком, перебувала на його вихованні та утриманні.

20 листопада 2017 року Івано-Франківським міським судом при розгляді справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя визнано укладену між сторонами мирову угоду. Відповідно до пункту 3.2 угоди з 01 грудня 2017 року ОСОБА_2 відмовляється від вимог щодо стягнення з ОСОБА_1 на свою користь аліментів на утримання доньок, призначених на її користь рішенням Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року та не вимагатиме їх сплати до досягнення повноліття старшою донькою ОСОБА_3 . В свою чергу відповідно до пункту 4.2 угоди ОСОБА_1 відмовляється від вимог щодо стягнення з ОСОБА_2 на свою користь аліментів на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 згідно рішення Івано-Франківського міського суду від 06 квітня 2016 року та не вимагати їх сплати в майбутньому (а.с. 9-10 т.1).

З`ясовано, що відповідач 13 червня 2017 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_9 , проживає разом з останньою та двома її неповнолітніми доньками від першого шлюбу ОСОБА_10 та ОСОБА_11 (а.с. 42-43 т .1).

На час вирішення спору молодша донька сторін ОСОБА_4 навчалась в Українській гімназії №1, а старша Надія - в Івано-Франківському природничо-математичному ліцеї.

Як вбачається з відповіді від 11 березня 2019 року Івано-Франківського відділу поліції на громадянина ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення за статтею 173-2 КУпАП у зв`язку з неправомірними діями щодо доньки ОСОБА_3 Постановою Івано-Франківського міського суду від 10 квітня 2019 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та накладено штраф (а.с. 12, 93 т.1).

Сторони не заперечували, що на час вирішення спору діти проживали з матір`ю, знаходились на її вихованні та утриманні. Вказане також підтверджується комісійними актами Служби у справах дітей та Івано-Франківського природничо-математичного ліцею обстеження житлово-побутових умов сім`ї від 01 та 27 березня 2019 року, копіями квитанцій про здійснені нею витрати (а.с.13-14, 62-63 т.1).

Разом з тим як вбачається з наданих відповідачем платіжних документів він регулярно надсилав позивачу кошти за оренду житла в розмірі по 1 500,00 грн. Крім того, в добровільному порядку переказував кошти на картковий рахунок старшій доньці, оплачував її навчання в ліцеї (а.с. 44-46 т.1).

Відповідно до довідки №23 від 04 липня 2019 року ОСОБА_1 працював в головному управлінні Пенсійного фонду України на посаді заступника начальника управління - начальника відділу та його середньомісячна заробітна плата у першому півріччі 2019 року становила 14 452,02 грн (а.с. 75 т.1).

Згідно із частинами першою, другою статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до статті 51 Конституції України та статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (частина 3 статті 181 СК України).

Статтею 182 СК України встановлено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості (стаття перша Закону України «Про прожитковий мінімум»).

Згідно статті 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум для дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня 2019 року - 2027 гривень, з 1 липня - 2118 гривень, з 1 грудня - 2218 гривень.

Ця сума свідчить про мінімальний рівень матеріального забезпечення.

Разом з тим, у відповідача відсутні виключні обставини, які б підтверджували те, що він спроможний надавати допомогу дітям лише на мінімальному рівні.

А отже, сума аліментів в розмірі 1/3 його доходів щомісячно визначена судом правильно, вона є необхідною для повноцінного матеріального забезпечення та виховання дітей сторін.

При визначенні розміру аліментів суд виходив з рівності обов`язку батьків щодо утримання дітей, враховуючи матеріальне становище стягувача та платника аліментів. При цьому судом належно оцінено, що ОСОБА_1 перебуває в іншому шлюбі, а також розмір його середньомісячної заробітної плати.

Разом з тим посилання щодо перебування на його утриманні непрацездатної матері не відповідає дійсним обставинам справи. Остання отримує пенсію та проживає з дочкою (а.с. 47,76 т.1). Також суд вірно відхилив його доводи в частині здійснення утримання дітей дружини ОСОБА_9 від першого шлюбу, оскільки обов`язок щодо утримання таких лежить на їх батьках.

На думку колегії суддів, визначений місцевим судом розмір аліментів є об`єктивним з огляду на вимоги закону щодо прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, відповідає встановленим обставинам справи, наданим доказам та вимогам СК України.

Беручи до уваги, що обов`язок утримувати дітей є рівною мірою обов`язком як матері, так і батька, які повинні забезпечити належне утримання дітей до повноліття, розмір заробітної плати відповідача, відсутність на його утриманні інших осіб, апеляційний суд погоджується з висновком суду про обгрунтованість стягнення аліментів в зазначеній частці від заробітку.

При цьому колегія суддів вважає, що виходячи із закріплених частиною 9 статті 7 СК України принципів справедливості, добросовісності та розумності, такий розмір аліментів сприятиме гармонійному фізичному та духовному розвитку доньок, а платник аліментів, враховуючи встановлені судом обставини, має можливість нести відповідні витрати.

Що стосується доводів апеляційної скарги в частині закриття провадження у справі, то колегія виходить з наступного.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Закриття провадження у справі в цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів.

За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

При визначенні підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права.

Відповідно до частини 1 статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

При перегляді справи Верховний Суд зазначив про відсутність підстав для закриття провадження скасовуючи постанову апеляційного суду з цього питання.

Як вбачається з матеріалів справи, спір дійсно виник між одними й тими ж сторонами. Однак предмет, підстави цього позову і позовів, при розгляді яких Івано-Франківським міським судом ухвалені рішення від 30 листопада 2015 року та від 06 квітня 2016 року, є різними. Так, з даним позовом про стягнення аліментів на утримання двох неповнолітніх дітей ОСОБА_2 звернулась з інших підстав та в іншому розмірі, ніж у справі №344/9824/15-ц. А саме у зв`язку з тим, що старша дочка перейшла проживати до неї.

Аналогічно безпідставним є покликання на закриття провадження у справі у зв`язку з затвердженням ухвалою суду від 20 листопада 2017 року мирової угоди у справі №344/8020/16-ц. Адже предметом вказаного спору був поділ майна подружжя, а не аліментні зобов`язання відповідача.

За таких обставин в суду першої інстанції були відсутні передбачені пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України підстави для закриття провадження в даній справі.

Стосовно поданих ОСОБА_1 30 червня 2020 року доказів щодо перебування на примусовому виконанні рішення Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року про стягнення з нього аліментів на утримання дітей сторін, що унеможливлює стягнення аліментів на підставі оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та долучених відповідачем письмових доказів в Івано-Франківському міському відділі державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на виконанні знаходиться виконавчий лист №344/9824/2015, виданий 04 січня 2016 року на підставі рішення Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дітей в розмір ј частки від усіх видів його доходу. Відповідно до копії квитанції №ПН105019С1 від 30 червня 2020 року ним здійснено оплату аліментів за лютий-червень цього року в розмірі 5 550,00 грн.

В свою чергу під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачка подавала клопотання про припинення стягнення і відкликання виконавчого листа №344/173/16-ц на виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 06 квітня 2016 року про стягнення з неї аліментів (а.с. 91-92 т.1).

Проте про припинення стягнення на виконання рішень Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року та від 06 квітня 2016 року зазначено лише в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Відповідно до частини 1 статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення.

З приводу роз`яснення цього рішення, зокрема чи припинено стягнення аліментів на виконання рішень Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року та від 06 квітня 2016 року, ОСОБА_1 17 вересня 2019 року звертався до суду з відповідною заявою. Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 27 вересня 2019 року в задоволенні заяви відмовлено (а.с. 111-113,124 т.1).

Більше того зміна часток чи розміру аліментів може бути підставою визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню відповідно до статті 432 ЦПК України або його повернення стягувачу в порядку пункту 1 частини 1 статті 37 ЗУ «Про виконавче провадження». При цьому позивач в судовому засіданні апеляційного суду заявила про намір подати клопотання про повернення стягувачу виконавчого листа №344/9824/2015 від 04 січня 2016 року, виданого на виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 30 листопада 2015 року.

Зважаючи на передбачені законодавством механізми припинення виконання попереднього рішення про стягнення аліментів, доводи апелянта з цього приводу є надуманими.

Таким чином, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів і незгоди з висновками місцевого суду.

З огляду на це апеляційна скарга відповідно до частини 1 статті 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

При розгляді справи в суді апеляційної інстанції позивачем заявлено клопотання про стягнення з ОСОБА_1 витрат за надання професійної правничої допомоги, на підтвердження чого долучено копію додаткової угоди №1 від 28 жовтня 2019 року до договору про надання правничої допомоги та представництво в суді від 29 листопада 2016 року, акт виконаних робіт від 30 червня 2020 року та квитанцію № 407711 від 30 червня 2020 року про сплату послуг адвоката в розмірі 1900,00 грн. В судовому засіданні 06 липня 2020 року адвокат Стецюк С.С. уточнила розмір судових витрат та просила стягнути на користь її довірительки 3 800,00 грн, долучивши акт приймання виконаних робіт від 06 липня 2020 року за договором з описом наданих послуг та їх вартості, а також квитанцію №407712 від 06 липня 2020 року про оплату ОСОБА_2 800,00 грн за участь адвоката в судовому засіданні апеляційного суду 06 липня 2020 року.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 141 ЦПК України у разі задоволення позову витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача.

Згідно з пунктом 3 частини 3 статті 133 ЦПК до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами другою та третьою статті 137 Кодексу передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При стягненні витрат на правничу допомогу необхідно враховувати, що такі витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат. А отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правничу допомогу, а саме: надано договір на правничу допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Окрім того, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Враховуючи межі та результат розгляду справи, клопотання в частині стягнення судових витрат, понесених відповідачем за отримання правничої допомоги при розгляді справи в суді першої інстанції в розмірі 500,00 грн не підлягає до задоволення.

При визначенні розміру компенсації витрат позивача на правничу допомогу, пов`язану з переглядом справи в суді апеляційної та касаційної інстанції, колегія суддів враховуючи пояснення позивачки та її представника вважає, що документально доведеними є витрати на правничу допомогу за підготовку та складання відзиву на апеляційну скаргу, касаційної скарги, заяви про роз`яснення постанови апеляційного суду, а також участь в судових засіданнях при апеляційному перегляді рішення 30 червня та 06 липня 2020 року. Вказані витрати в розмірі 3 300,00 підтверджуються оригіналами квитанцій №407710 від 30 жовтня 2019 року, № 407711 від 30 червня 2020 року та № 407712 від 06 липня 2020 року (а.с. 151 т.1, а.с. 35-36 т.2).

При цьому суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Вирішуючи питання про стягнення понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд дійшов висновку про те, що з врахуванням складності справи та виконаних робіт, принципу співмірності та розумності судових витрат, долучених доказів щодо цих витрат, які підтверджують їх фактичний розмір та документальне обґрунтування, що не суперечить принципу розподілу судових витрат та відповідає критерію розумної необхідності їх, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню 3 300,00 грн судових витрат.

Враховуючи, що ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа віднесена законом до малозначних, рішення в ній не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Керуючись статтями 374, 375, 381 - 384, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду від 05 вересня 2019 року - без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , (місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , (місце проживання: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 3 300,00 грн судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: О.О. Томин

Л.В. Ясеновенко

Повний текст постанови виготовлено 07 липня 2020 року